Дослідницька платформа: “Це історія не про монополізацію, а про налагодження зв’язків”

Дослідницька платформа: «Виставка» Лади Наконечної. PinchukArtCentre © 2016. Фотограф: Сергій Іллін.

Нещодавно PinchukArtCentre офіційно оголосив про запуск Дослідницької платформи, яка займається вивченням сучасного українського мистецтва. Робота платформи розвивається у трьох напрямках: безпосередньо дослідженні, виставковій діяльності, а також публічній програмі. Три нові виставки в арт-центрі – це перші результати діяльності платформи.

Що ще, крім виставкових проектів, передбачається в роботі дослідників, на яких питаннях вони зосередяться, які методологічні питання ставлять перед собою і як працюватимуть із архівами – про це ми поговорили з мозковим центром Дослідницької платформи – Ганною Васик (керівниця освітнього та дослідницького відділу), Тетяною Кочубінською (кураторка національних виставок) та Ольгою Тихоновою (консультантка освітнього та дослідницького відділу, екс-голова освітньої і публічної програми).

З нашої розмови розпочинається співпраця Дослідницької платформи та онлайн-видання Korydor, на сторінках якого публікуватимуться вибрані матеріали та інтерв’ю, над якими працює робоча група арт-центру.  

 

Віра Балдинюк: Почнемо з того, що про відкриття дослідницької платформи оголосили минулого місяця, але про потребу його створення в Україні всі говорили досить давно. На якому етапі виникло розуміння, що саме PinchukArtCentre має формалізувати ідею архіву сучасного мистецтва? Розкажіть, як це відбувалося.

Тетяна Кочубінська: Идея создания архива современного украинского искусства в нашей институции появилась на момент разработки  «Кураторской платформы», однако в истории искусства периода независимости попыток создания архива было несколько. Наша учебная программа «Кураторская платформа» развивалась в трех направлениях: теория, практика (интеграция в работу институции) и одно из наиболее важных направлений – это исследовательская работа, предполагающая создание архива. В то время мы разрабатывали структуру архива, говорили о том, что нужно более широко показывать контекст, работали над созданием глоссария. Тогда проектом занималось ограниченное количество людей, и это было частью учебного процесса. Но все эти дискуссии с преподавателями  об украинском современном искусстве, в особенности об искусстве 1980–1990-х годов, – это корни, из которых со временем выросли другие проекты. На мой взгляд, появление «Открытого архива» Лизы Герман и Маши Ланько – это тоже отчасти продолжение или результат наших общих дискуссий во время учебы.

Сегодня в Украине нет унифицированной информационной базы об искусстве, каждый раз все открывается «как бы» с нуля. Задача нашего архива – стать исследовательским инструментом, общедоступной исследовательской базой. Начало работы над архивом в нашей институции уходит корнями к  “Кураторской платформе”, но сейчас мы переходим на новый уровень и формат работы с ним, привлекая к сотрудничеству новых людей из разных институций и городов Украины.

Віра Балдинюк: У вас є якийсь зразок архіву – ідеальна модель для втілення?

Ольга Тихонова: Даже самые эффективные модели без заземления в локальный контекст имеют сомнительные шансы на выживание. В моем понимании искусство – это иммунная система общества, которая быстро реагирует на изменения. И иммунный ответ в каждой стране очень разный. Даже если брать все только самое лучшее в других странах, ездить и набираться опыта, то всегда нужно возвращаться в родной контекст. Особенно ценным бывает опыт, когда ты пытаешься объяснить «внешнему» исследователю, как здесь все работает, и он не понимает тех вещей, которые мы считаем очевидными. Архив – это всегда процесс, это в некотором смысле категория вероятного, сопряженная с определенными рисками, как и все процессуальные практики в искусстве. То есть в нашем случае модель/пример архива – это скорее собирательный образ.  

Віра Балдинюк: В одному зі своїх інтерв’ю Бйорн Гельдхоф наголосив на повороті до академізму в дослідженнях платформи. Що він мав на увазі?

12047188_10203703652870466_8518059704074501581_n

Ганна Васик: Тут варто уточнити, радше ніж заперечити. PinchukArtCentre не є науковим центром, академічною інституцією чи університетом. Через це я би не стала так окреслювати характер роботи Дослідницької платформи. Йдеться про те, що ми справді витратили дуже багато часу, щоби проаналізувати, де саме можуть бути складні моменти, яким чином і що саме треба шукати, як все це оформлювати й систематизувати. Ми говоримо про те, що перший рік є археологічним – тобто це етап накопичення й збору інформації, побудови первинних, об’єктивних зв’язків.

Я також не стала би говорити про те, що все відбувається «вперше». Звісно ж, це далеко не єдина спроба серед інших інституцій та окремих ініціатив якимось чином навести лад у цій сфері. Ми не відмежовуємося від цього і не кажемо, ніби щось робилося неправильно, а ми, мовляв, тепер зробимо все як слід. Навпаки, ми намагаємося запросити всіх, хто вже цим займався – і власників приватних архівів, і окремих дослідників, і інституції, щоби всім разом використати цей новий поштовх і запит від суспільства на інформацію.

Ольга Тихонова: Это очень важно – показывать, что нередко большие массивы теперь уже уникальной информации сохранились благодаря личным инициативам и личным архивам. Здесь важно подчеркнуть еще и неизбежно субъективный избирательный характер сохраненных в таком формате артефактов.

Тетяна Кочубінська: Да, есть у нас в Украине такая традиция – оглашать, что все проводится впервые. Мы наоборот хотим опираться на опыт, который уже накоплен. Есть много специалистов, у которых ввиду профессиональной деятельности сохранилось много различных архивных материалов. Например, это Александр Соловьев, который связан с кругом художников «Парижской коммуны», Валерий Сахарук (куратор знаковой выставки «Київська мистецька зустріч» 1995 года), Евгений Карась, Виктор Хаматов и многие другие. Поэтому у нас есть рубрика «личные архивы», которая представляет опыт и знания  об украинском искусстве, накопленные этими людьми.

Віра Балдинюк: Чи охоче власники архівів діляться з вами матеріалами? Ви вже маєте домовленості про співпрацю з інституціями?

Ганна Васик: Наразі реакція згаданих людей, власників архівів, нас мотивує. І вони, і ми усвідомлюємо важливість цього процесу, тому така співпраця взаємонадихає. Ми почали реконструювати та відновлювати те, що раніше через відсутність розвиненої інституційної інфраструктури залишалося поза зоною уваги. Думаю, ми ще зустрінемо небажання ділитися матеріалами з певних особистих причин чи упереджень щодо арт-центру. Але, опрацьовуючи чужі архіви, ми не хочемо привласнювати їх собі й потім видавати під грифом PinchukArtCentre. Людина передає певні матеріали, яким хоче надати публічності, вона залишається власником. А ми лише надаємо майданчик – бібліотеку й доступ до архіву, щоби це було доступно більшій кількості дослідників для вивчення й аналізу, для винесення українського мистецтва в міжнародний контекст. Ми все оцифровуємо й цифрову копію разом із оригіналом віддаємо власнику. Більше того, навіть на книжках чи каталогах, які нам дарують, ми ставимо спеціальну позначку з іменем доброчинця, бо все знайти й купити ми не можемо. Тому якби хтось хотів з нами поділитися, будемо дуже раді.

Ми почали активно працювати з лютого цього року, наша команда вже майже доукомплектована, шукаємо ще перекладача та інтерна, а також архівіста. Наразі з нами працює п’ятеро дослідниць із Києва й двоє регіональних – Ксенія Утєвська, Катерина Яковленко, Тетяна Жмурко, Ксенія Малих, Катерина Блудова, а також Наталія Космолінська та Олександра Осадча. Також з нами працює інтерв’юерка Аліса Ложкіна. Обсяг роботи величезний. Наступним кроком буде партнерство між інституціями та організаціями. Ми вже зверталися до Центру міської історії у Львові й до Богдана Шумиловича. Вони займаються подібними речами, тільки в іншій сфері вже багато років і мають унікальний досвід.

Можливо, медійний розголос про Дослідницьку платформу також сприятиме тому, що інституції почнуть звертатися до нас із запитами й пропозиціями співпраці. Я би хотіла наголосити, що ми дуже відкриті й зацікавлені, щоби вибудовувалося якомога більше контактів. Це історія не про монополізацію, а про налагодження зв’язків.

Тетяна Кочубінська: Не у каждого обладателя архивных материалов есть возможность и время с ними работать, мы же берем на себя функцию систематизации и оцифровывания. Потенциально мы думаем о  сотрудничестве с международными институциями, ведь многие современные украинские художники состоялись в Польше или России, и там есть ряд институций, с которыми мы могли бы наладить сотрудничество и думать о партнерстве.

Ольга Тихонова: Сейчас мы работаем с архивами Соловьева и Сахарука, это будет основой будущей осенней выставки в PinchukArtCentre. Уже сейчас у нас есть материалы Натальи Филоненко. Это цепная реакция – к примеру, ты исследуешь какое-то явление или период, идешь к художнику, и по ходу беседы узнаешь что-то неожиданно новое и продолжаешь копать и выстраивать ризоматические связи.

Віра Балдинюк: У якому вигляді все це зберігатиметься?

Ганна Васик: Дещо з артефактів та документів ми оцифровуємо й зберігаємо на внутрішніх серверах і думаємо над тим, яким чином інтегрувати це в бібліотеку, щоб люди могли цим користуватися. Інша складова – електронна база даних: це доробок дослідників, які подають результати роботи – так звану систему карток, яка імітує майбутню систему всього архіву. Дуже сподіваюся, що до осені ми вже зможемо відкрити доступ до цих досліджень в читальному залі для всіх, хто реєструватиметься для роботи з базою даних. А протягом наступного року сподіваємося зробити це онлайн-ресурсом із публічним доступом. Деякі матеріали публікуватимуться на сайті Korydor.  

Віра Балдинюк: Хто цільова аудиторія такого архіву – фахівці-мистецтвознавці, студенти, широкий загал?

Ганна Васик: Якщо говорити про характер нашої діяльності, бібліотеки й архіву, то вони передусім розраховані на дослідників із України і з-за кордону, які працюють із мистецтвом, яким бракує фактів, першоджерел і артефактів для вивчення. Але деякі матеріали й інтерв’ю пишуться нашими авторами так, що будуть дуже цікаві широкій аудиторії. У бібліотеці PinchukArtCentre представлений період українського мистецтва з кінця 80-х до сьогодні, історія мистецтва загалом, критичні й теоретичні тексти, мистецькі каталоги. Зараз ми закуповуємо певний перелік іноземних книжок з теорії мистецтва, кураторства, які важко знайти в Україні. Сьогодні запит на знання дуже високий, тому такі видання можуть бути цікаві багатьом.

Тетяна Кочубінська: Посещаемость арт-центра очень высокая, а библиотека интегрирована в экспозицию, поэтому аудитория может быть очень широкой. Четвертый этаж, где находится библиотека, – это этаж “Исследовательской платформы”, где одновременно проходит 3 выставки. Первая выставка в экспозиции проистекает из исследований в рамках архива, поэтому читальный зал рядом с выставкой – это хорошее соседство.

Віра Балдинюк: Існує побоювання, що PinchukArtCentre, займаючись архівом, таким чином пише свій канон імен українського сучасного мистецтва. У вас була ідея експертної ради. Ця рада якось убезпечить арт-центр від суб’єктивної історії мистецтва?

Ганна Васик: Так, ідея експертної ради є, і ми плануємо установчі збори з членами цієї ради трохи згодом, коли оприлюднимо перші результати роботи.

Віра Балдинюк: Також можна закинути, що арт-центр, мовляв, таким чином надає ваги саме своїй колекції сучасного мистецтва й займатиметься саме тими авторами, які до неї входять. Як би ви відповіли на такі закиди?

Ганна Васик: Якщо вже зараз подивитися, якими іменами ми займаємося, то вони пов’язані не лише з колекцією.

945094_559463380771905_1576537168_n

Тетяна Кочубінська: А если уж совсем откровенно, то идея архива в PinchukArtCentre была привнесена «внешними» по отношению к украинской художественной среде людьми – Бйорном Гельдхофом, и работа над архивом стала частью нашей учебной программы “Кураторская платформа”, которую мы обсуждали с нашими преподавателями – Штефаном Шмидт-Вульффеном и Кристиной Хаупт-Стаммер. На тот момент ни Бйорн, ни преподаватели не были погружены в наш локальный контекст. Первые пять художников, профайлы которых мы начали создавать, работая над архивом в рамках “Кураторской платформы”, были Илья Чичкан, Александр Ройтбурд, Арсен Савадов, Василий Цаголов, Николай Маценко. Это художники, у которых были персональные выставки в рамках проекта PAC UA. Но уже тогда мы понимали, что не хотим создавать авторитарную историю современного искусства от PinchukArtCentre, поэтому через некоторое время возникла идея экспертного совета. Отчасти это будет субъективный взгляд, от этого никуда не уйти. Но мы стараемся максимально объективно говорить об украинском искусстве. Есть факты, есть контекст. Например, выставка «Дефлорация» 1990 года во Львове – в ней принимало участие 4 художника, следовательно, мы будем создавать профайлы о каждом из них.

Поскольку мы базируемся в Киеве, то естественным образом начинаем с того, что нам более доступно и о чем мы знаем больше. Но география будет расширяться, и количество региональных исследователей, возможно, будет намного больше, чем киевских.

Віра Балдинюк: Робота з архівом – це тривале дослідження, і його не можна замінити спорадичними розвідками. Наскільки довготривалим буде цей проект PinchukArtCentre і чи не залежатиме він від кадрових змін в інституції?

Ганна Васик: Всі, хто спостерігає за діяльністю PinchukArtCentre загалом, помічає, що змінюється логіка, динаміка і стиль проведення проектів. Зараз відбувається глобальний поворот у стратегії розвитку центру, тому це буде довготривалий дослідницький проект і робота, яка має за мету тяглість і спадкоємність. Зараз діяльність нашої платформи позиціонується як така, що не залежатиме від кадрових змін. Команда радше відповідатиме вимогам проекту, а не навпаки.

12063574_934988969913141_3176934282506020614_n

Ольга Тихонова: При этом нужно помнить, что архив – это утопичная идея, а история – зыбкая почва и неточная наука, она всегда подвержена перепрочтению. Малейшие изменения внешнего контекста влияют на наши взгляды на артефакты, взаимосвязи между ними и их прочтение.

Поэтому я еще раз хочу повторить, что структура Исследовательской платформы воплощает нашу основную задачу – и это не написание истории искусства в версии PinchukArtCentre, а создание открытого инструмента, который сможет использовать как и сама институция в своей деятельности, в кураторской и исследовательской работе, так и любой заинтересованный в искусстве – зарубежные или украинские исследователи. Наша амбиция – покрыть максимальную поверхность исторических периодов и регионов. Конечно, мы осознаем, что это масштабная и даже утопичная идея. Тем не менее, именно поэтому мы хотим работать со свидетелями разных “эпох”, участниками разных практик.

Віра Балдинюк: До речі, який часовий відлік цього архіву? Чи є якісь точки, які ви вже не перетинаєте?

Тетяна Кочубінська: Мы говорим о конце восьмидесятых, но это как раз тот вопрос, который хотелось бы обсудить с экспертным советом.

Ольга Тихонова: Нет такого конкретного события, от которого ведет отсчет современное искусство Украины. Конкретно наше архивное исследование началось с конца 80-х. Как мы уже говорили, три компоненты Исследовательской платформы неразрывно связаны. Начало с 80-х было привязано к подготовке работы над выставкой Borderline.

Тетяна Кочубінська: Если мы говорим об Одессе, тогда это намного раньше – 1982 год, квартирные выставки, Леонид Войцехов, одесский концептуализм. Группа «Время» в Харькове – это 1972 год, и Борис Михайлов, конечно же, будет в архиве. Киев – это постперестроечное время. То есть вопрос, конечно, не отправной точки, но мы должны с чего-то начинать и понимать, какие практики мы рассматриваем, а какие – нет. Это повод для обсуждения с экспертным советом.

Віра Балдинюк: Ви досліджуєте період, коли вся історія сучасного мистецтва описувалася переважно чоловіками-критиками й головними «зірками» й героями були чоловіки. Чи будете ви критично аналізувати це з погляду феміністичної критики? Наскільки будуть вагомими жінки у всій цій історії?

Тетяна Кочубінська: На данном этапе мы собираем материалы. К примеру, материалы выставок, где указаны участники. Весь перечень имен мы включаем в архив. Если там нет женщин – так это отображается в архиве. Следующий этап – это будут кураторские эссе, о практике художника или об определенных темах, и феминистическая тема уже возникла во время исследования Паркомммуны.

ILS_8872_1

Вид експозиції виставки “Перетворення” в рамках Дослідницької платформи. PinchukArtCentre © 2016. Фото: Сергій Іллін

Ольга Тихонова: На данной фазе работы над архивом – археологической – мы во многом идем туда, куда нас ведет документация. То есть сейчас мы сфокусированы на сборе фактов, чтобы использовать их в дальнейшем как фундамент для аналитической фазы. Это правда, что больше зафиксирована мужская версия истории, history (“his story”), но это не значит, что женщин вообще не было слышно и видно. Мы держим это в голове, потому что сами видим эту диспропорцию, и здесь включается уже кураторский момент, когда хочется с этим уже что-то делать.

Віра Балдинюк: Дехто з молодих художників занепокоївся, що інтерес арт-центру до історії сучасного мистецтва – це регрес, звернення до минулого, і замість того, щоб підтримувати молодих, ви тішитимете самолюбство старих.

Ганна Васик: Підтримка молодих художників завжди була одним із пріоритетів, і ми від неї не відмовляємося, це відбувалося і відбуватиметься завдяки Премії. Наша Дослідницька платформа розташовується на четвертому поверсі, і тут відбуватимуться  виставки, які візуалізуватимуть результати дослідницької роботи, виставки, створені на основі колекції, а також абсолютно нові проекти, як от  “PAC UA Переосмислення” – цілком новий продакшн. Я би сказала, що це не поворот у минуле, а той здоровий баланс, якого нам бракувало. Це більш усвідомлений рух уперед.

Ольга Тихонова: Ксения Утевская как-то использовала точную метафору по отношению к архиву – ретровизор – зеркало заднего вида. Когда ты управляешь машиной, ты не можешь двигаться вперед, не принимая во внимание того, что происходт сзади, иначе твое движение вперед подвержено опасности. Ничто не происходит оторванно, само по себе. Для нас важно именно такое понимание процесса.

Тетяна Кочубінська: Я бы добавила, что исследовательские выставки на основе архивов – это не о том, что наш взгляд устремлен в прошлое. Например, на выставке «Вина» представлены как работы 90-х, так и последних лет. За счет диалога и сопоставления работ реактулизируются важные темы, в особенности сегодня темы ответственности и вины, политики памяти.

Віра Балдинюк: Чому, на вашу думку, період, яким ви займаєтеся, так мало був досліджений раніше? Днями я читала інтерв’ю з Мартою Кузьмою 1998 року і його можна публікувати сьогодні без змін – ситуація дуже схожа. Чи не відбувається сьогодні таке ж легковажне ставлення до описування художнього процесу, до архівації та критики?

Ганна Васик: Власне, все це ми робимо й досліджуємо, щоб уникати помилок вже тепер.

Ольга Тихонова: Художник не существует в отрыве от социополитического контекста. Архив зачастую – это прежде всего зафиксированная институциональная практика. В основном только институции могут позволить себе долгосрочность. Например, музеи или национальные архивы имеют достаточную стабильность, поддержку, инфраструктуру, чтобы делать такую работу из года в год, вовлекать научных сотрудников. То есть заниматься и сохранением артефактов, и их изучением. Это очень непростые вещи, и только когда ты начинаешь с ними работать, ты понимаешь всю многоуровневость задачи и потенциальной структуры. В 80-90-х годах страна находилась в коллапсе, институциональные связи и протоколы были нарушены, и рассматривая этот слом как исследователь, ты буквально видишь место разрыва, как что-то перестает работать и информация вытекает в песок.

Тетяна Кочубінська: Уходит в песок, и при этом не передается как опыт для последующих поколений. В исследовании мы видим, что какие-то тексты писались, создавались каталоги, иногда качественней, чем сейчас. Во всех каталогах много критических статей. Например, в каталоге выставки «Интервалы», которую делал Валентин Раевский в 2000 году, много очень любопытных текстов, но такие вещи почему-то не сохраняются даже самими институциями. Или выставка «Алхимическая капитуляция» куратора Марты Кузьмы. На всю страну остался один или два каталога.

Ольга Тихонова: Обычно как раз институциональная рамка задает необходимый протокол, согласно которому уже на уровне механики и рефлекса, доведенных до автоматизма, совершаются очевидно необходимые вещи – например, при открытии выставки в обязательном порядке сохраняются сопутствующие артефакты: пригласительные, открытки, каталоги, документация процесса и т.д. Иначе история растворяется во времени и становится историей забвения. Протокол должен быть максимально прозрачный и объективный. И тут неизбежно поднимается другой вопрос – стандартизации, политики включения и исключения. Но, по крайней мере, при таком подходе из истории не выпадают артефакты. А как уже с ними работать, с чем их взаимосвязывать, игнорировать их или призывать в качестве свидетелей – совсем другой вопрос, особенно в контексте работы куратора.

Віра Балдинюк: Що вас вразило найбільше під час цих мистецьких «розкопок»?

Тетяна Кочубінська: Для меня, например, открытие – это деятельность галереи Александра Бланка, с которым хотелось встретиться и пообщаться. Проекты, которые они поддерживали и показывали, актуальны и сегодня. Перформансы, поднимающие вопросы роли художника, труда, системы искусства. Например, перформанс Василия Цаголова «По взаимному согласию».

К вопросу о профессиональном сообществе и отношении к архивам. В прошлом году мы делали проект Borderline и впервые в таком объеме показали серию Бориса Михайлова «История болезни». Частично работы из этой серии были показаны раньше на его выставке в Харькове (в ЕрмиловЦентре в 2013-м году). Эта серия экспонировалась по всему миру, в частности в МoМА. До этого «История болезни» (1997–1998) в Украине не показывалась. Меня очень удивила позиция критики. В основном она сводилась к тому, что “показали хрестоматийные вещи”. Я понимаю, чего не хватало на выставке, что было не так, какие были проблемные точки, но ни одна из них не была озвучена и проанализирована. На этой выставке мы также впервые в Киеве масштабно показали работы Юры Лейдермана. И реакция профессионального сообщества: почему много Лейдермана, почему целый этаж отдан “бомжам” Михайлова?

Еще один пример, связанный с отсутствием архива, – это работа Цаголова «Молочные сосиски». Мы взяли оцифрованную копию в Moderna Museet в Стокгольме, где в 1999 году проходила выставка «После стены», там экспонировалось это видео Цаголова. И там осталась копия работы, естественно, мы заключали договор с художником о демонстрации видео, соглашение с музеем, что они предоставляют нам копию для показа в рамках выставки. Но суть в том, что Швеция заархивировала его работу, а Украина – нет. И если бы не Швеция, то вряд ли мы бы показали «Сосиски», может, где-то есть кассеты, ждущие своей оцифровки.

Ольга Тихонова: Это правда, когда занимаешься выставкой-исследованием, отслеживаешь судьбу всех работ, и очень странно слышать о «хрестоматийности» – довольно абстрактном конструкте. Все якобы знают эти работы, но они же либо очень давно, либо никогда вообще не экспонировались в Украине.  Этот терминологический обиход типа «хрестоматийной работы» очень быстро рассыпается, если к нему подходить с точки зрения фактов и архива. Это то, что больше всего и поражает в архиве: само собой разумеющиеся вещи, если их немного препарировать, перестают быть таковыми.

Мы прекрасно осознаем, что у архива есть определенный конфликтный потенциал. Есть крепко устоявшиеся вещи, но им же необходимо иметь возможность предоставить подтверждение теми или иными фактами, чтобы не подпитывать полостные мифы. А ведь общество далеко не всегда готово расстаться со своими мифами и скелетами в шкафах.

Ганна Васик: Є багато питань, з якими ми самі вже готові вийти до аудиторії й обговорювати їх із професійною спільнотою. Восени відбудеться презентація нашої Дослідницької платформи, яка передбачає публічну програму. У форматі дискусій і круглих столів, за участі запрошеної експертної ради ми сподіваємося окреслити й проговорити ті проблеми, над якими зараз працюємо.

RP_for_Korydor

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва