Діти Сороса проти вампірів

Foto: Adrian Catu // Documentaria.ro

Після зимових протестів 2017 року громадяни й громадянки Румунії відкрили в собі здатність змінювати порядок денний країни й спроможність відстоювати свої права. Неурядові організації, незалежні ініціативи та активісти покладали великі надії на так званий «уряд технократів» (2015-2016), але після нових виборів і року роботи нового уряду прийшло неминуче розчарування. НУО намагаються підтримувати прагнення змін у суспільстві й ініціювати певні процеси, але влада їх ігнорує. 

Під час подорожі до Бухареста хотілося знайти відповіді на питання, де перетинаються інтереси незалежних ініціатив і держави, і чому на цих перехрестях часто трапляються непорозуміння.

І чому, якщо ти навіть не плануєш говорити про Чаушеску, будь-яка розмова повертається до цієї не до кінця пережитої колективної травми. 

 

Arrow
Arrow
Slider

 

Веселі картинки

Хапаю перше-ліпше жовте таксі, бо загубилася в місті: потрібну лінію тролейбуса раптом скасували,  навколо жодних вказівників, а попереду кілька зустрічей. Водій – чорнявий чоловік років п’ятдесяти, із налитими кров’ю очима, говорить чудовою англійською: – Міс, а ви не боїтеся, що я здеру з вас удесятеро дорожче за проїзд?

– Чого б це я боялася, якщо в машині стоїть лічильник.

– Ну, я все одно міг би вас надурити. Не довіряйте нікому в Бухаресті.

– Звідки так добре знаєте англійську?, – запитую водія.

– Капіталізм навчив, – понуро відповідає він.

Цікавиться, звідки я, і раптом змінюється на обличчі. Стає трохи неспокійно на душі, які ж у нього асоціації з Україною. Довго й грізно мовчить.

– Послухайте сюди, міс. Скільки коштує середня поїздка на таксі в Києві, 4 євро? У нас ви проїдетеся за 1 євро. Ми десять років у Євросоюзі, а у вас війна, і я отримую менше, ніж ваші таксисти. Так що пам’ятайте про це, міс.

Це прозвучало не менш епічно, ніж «I’ll be back».

Я втікаю з таксі й біжу на зустріч у старовинну садибу, розкішну в своїй занедбаності.

Це квартал критської нерухомості в Бухаресті, деякі вілли, наповнені меблями й начинням, роками стоять замкнені. Критські бізнесмени інколи здають свої будинки задешево яким-небудь турфірмам чи креативникам, аби лиш вандали й мародери не повибивали вікна. Це саме випадок тих товаришів, до яких я прийшла: «Funky Citizens» живуть і працюють на віллі, яка пахне прілим листям і де навколо бутлів із яблучною бражкою літають оси.

– Якщо побачиш пацюків – не бійся, вони можуть прибігти з сусіднього будинку, там ніхто не живе вже років три, – попереджає Космін Пожорану, активіст і співзасновник організації. Однак мене збивають із пантелику не пацюки, а величезні фотографії на стіні. Це ж наша революція Гідності!

– Ні-ні, це – наша революція, – сміється Космін.

Вражає схожість сюжетів, поз і ракурсів на знімках. Гортаю альбом про румунські протести, виданий «Funky Citizens», і вигукую над кожною сторінкою: такі самі бабусі з кашею в каструлях! Такі самі танці навколо вогнищ. На деяких знімках навіть увижається український прапор, але це просто шматок румунського без червоної смуги. Все як у нас.

Тільки без найстрашніших сторінок.

– Наша мета – показати громадянам, що податки, бюджети й закони – це сексі, – коротко формулює місію своєї організації Космін. – Ми щось типу прожектора, який освітлює темні й незрозумілі закутки, де лежать державні гроші, і робить їх видимими для людей.

Колись він працював у рекламній агенції, тепер координує десяток напрямків і вигадує ідеї для новаторських проектів. Його тато незадоволений: раніше син рекламував щось корисне, а тепер займається незрозуміло чим. «Коли ти вже знайдеш нормальну роботу?» – такий міг би бути  саркастичний демотиватор для всіх працівників третього сектора. Власне, приблизно так сприймає старше покоління Румунії діяльність багатьох активістів, які «розбудовують громадянське суспільство».

Космін показує мені кухню й робочі місця офісу, повз мене біжать на перекур його колеги. В туалеті стіни обклеєні фотографіями якогось альфонса – на яхті з голими дівчатами, в казино, в костюмі Елвіса, в золотому капелюсі ковбоя. На одному з центральних знімків – той самий, але дуже засмучений чоловік у супроводі поліції. Мені пояснюють, що це знаменитий злодій, який обожнював перевдягатися в яскраві костюми, але попався на дрібниці.

– Ніщо не надихає краще, ніж фізіономія арештованого шахрая. Особливо для активістів, які ведуть проекти про фактчекінг і бюджетні махінації, – запевняє Космін.

 

Arrow
Arrow
Slider

 

Адріан і диктатори

Сумка й лептоп повільно рухаються стрічкою через рентген-машину. Двоє охоронців не зважають на мої речі – вони захоплено дивляться на екран телевізора й сміються: на каналі National Geographic бура ведмедиця з ведмежатком ось-ось упіймає лапою рибу в гірській річці. Заходи безпеки як в аеропорту, насправді ж це вхід у Національний музей сучасного мистецтва в Бухаресті.

Музей – частина Народного дому (Палацу парламенту), урядового режимного об’єкта, символу епохи Чаушеску. І в цьому криється серйозний виклик для інституції. У 2012 році музей став місцем радикального мистецького висловлювання: перед презентацією проектів російської групи «Війна» охорона особливо ретельно сканувала речі відвідувачів і провела особистий огляд кожного учасника. Відтак група румунських митців закликала глядачів приходити в музей з іграшковими пістолетами як символом беззахисності громадянського суспільства перед поліцейською державою. У більшості сміливців дитячі пістолети охорона вилучила, але декому вдалося пронести свої іграшки в музей. Пригадуючи цю історію, збираюся дізнатися, чи змінилося щось із того часу. Адже частина мистецької тусовки й активістів досі бойкотує цю інституцію.

Про музей сучасного мистецтва можна сказати, що це запалений апендикс гігантського організму, буферна зона між найбільшою пам’яткою тоталітарного режиму в Європі й найбільшим православним собором світу, будівництво якого активно ведеться просто навпроти Парламенту. Всередині собору Спасіння Румунського Народу, який планують добудувати в 2018 році, зможуть розміститися 10 тисяч вірян. Таке сусідство двох культових споруд, здається, говорить щось важливе про сучасних мешканців Бухареста.

До мене підходить Адріан, чоловік в окулярах і в сірій жилетці з численними кишеньками. В Україні такі жилетки зазвичай носять фотографи. Адріан – наглядач у музеї. В нього немає мистецької освіти, але він добре орієнтується у сфері, якою опікується.

– До нас інколи привозять солідних бізнесменів і вони не розуміють, чому виставлені об’єкти не можна придбати одразу на місці. В Бухаресті багато приватних галерей, там продають кітч і всякий непотріб, який можна одразу купити. Багаті люди до такого швидко звикають.

Адріан показує жестом на горішні поверхи: «Там ви зможете побачити ретроспективу художника Міхая  Олоса. Наш директор дуже з ним дружив. Тому виставка висить у нас уже другий рік».

На першому поверсі нагромадження картин і скульптур комуністичних часів. Андріан пояснює, що це – унікальна колекція мистецтва епохи Чаушеску, яку планують розмістити в підвалі Парламенту. Але там стоїть вода, а під час сильних дощів ситуація ще більше погіршується. Грошей на облаштування підземних залів немає, тому тоталітарне мистецтво поки що виставляється поруч із сучасним. Поверхом вище молоді румунські художники показують медіапроект «Error 404».

Ми проходимо повз десятки великих і маленьких Чаушеску, намальованих і викарбуваних із каменю. На більшості картин подружня пара Чаушеску схожа на милі родинні портрети в українських сільських хатах. На приватній віллі диктатора в Бухаресті, де зберігається оригінальний інтер’єр і колекція одягу Ніколае та Єлени, відвідувачам розповідають, що він був маленького зросту й носив високі підбори, хворів на діабет і дотримувався суворої дієти, тому вважав, що пересічні громадяни також легко можуть обмежувати себе в раціоні.

– Я пам’ятаю, якось у дитинстві простояв із мамою в черзі три доби, щоби купити балон газу на всю нашу родину з шести осіб. На місяць нам перепадало пару пляшок олії й три кілограми цукру, овочі мусили вирощувати самі, – згадує Адріан. – Але мені прикро, що ми зробили з Чаушеску. Ми ж люди, а не потвори. Ми себе цим принизили назавжди, а могли би просто відпустити його, дозволити йому вмерти смертю старої людини. Я впевнений, що він багато чого не знав, йому просто не говорили всієї правди!.

Адріан замовкає, потім продовжує вже спокійніше: «Євросоюз дав нам дуже багато – гроші на інфраструктуру, він примусив нас почати реформи. Але ми для них ніколи не будемо «своїми» чи рівноцінними. На нас тавро комуністичного минулого, ми з Україною в цьому схожі. Я вам дуже співчуваю у зв’язку з агресією Росії. Це ніколи не закінчиться,  так що кріпіться. Мені шкода».

Адріан відволікається й відгонить руками, наче голубів, дівчину із зачіскою Еммі Вайнхауз і бородатого хлопця, які роблять селфі, торкаючись руки мармурового Чаушеску. «Якби молодь була більш освіченою, вона би розуміла, що з мистецтвом так не можна!», – бурчить наглядач і йде зустрічати гостей на вході.

Arrow
Arrow
Slider

Веда та її революція

Веда Поповічі – худорлява білявка з виголеними скронями. Коли вона жестикулює, на її пальцях дзвенять масивні каблучки й можна роздивитися татуювання на передпліччях. У неї пронизливий і впевнений погляд. Вона перформерка, авторка теоретичних текстів, феміністка, одна з найпомітніших осіб у активістських колах Бухареста. До речі, це саме вона колись була однією з організаторок мистецької інтервенції з іграшковими пістолетами  в музеї сучасного мистецтва. Спочатку ми хочемо піти в одну з нових кав’ярень, але Веда пропонує зайти в більш демократичне, «цивільне» місце. Це популярне кафе для зустрічей у пасажі під парасольками, де все дуже дешево й просто.     

Веда працює в організації «Macaz», яка займається політичним театром. Це кооператив, що функціонує як бар-театр – там є платна випивка, простір для політичних вистав і освітніх програм. Вони принципово не перетворюються на НУО, щоби, як вони кажуть, не примножувати неоліберальний дискурс.

Уже багато років інтерес Веди прикутий до боротьби проти виселення людей із будинків унаслідок реституції, яку активно провадить влада. Згідно з законом 2001 року, держава повертає нерухомість особам, у яких вона була націоналізована комуністами після 1945 року. Звісно, йдеться про спокусливі забудови історичного центру Бухареста. Однак престижна нерухомість рідко повертається до справжніх власників квартир, їхніх онуків чи родичів, які зазвичай мешкають за кордоном, де-небудь у Франції чи Німеччині. Спекулянти швидко вирішують всі питання й отримують від румунської діаспори майнові права. Від початку цієї кампанії близько 100 тисяч осіб були відселені зі своїх помешкань. Хтось отримав соціальне житло, інші погодилися платити ренту новим власникам, хтось став бездомним. 

Влітку кілька організацій, до яких долучилася Веда, підготували проект змін до закону про житло. Але розгляд цих пропозицій в міністерських кабінетах триватиме щонайменше рік, а за цей час можуть виселити з домівок ще багато сімей. Тому у Веди завжди купа роботи.

– Ми маємо антикомуністичний імператив з боку ЄС та МВФ і мусимо відповідати їхнім вимогам. Реституція ламає румунський ринок нерухомості й дозволяє великим гравцям зайти сюди. А влада просто забила болт на людей. Відбувається процес жорсткої джентрифікації, коли соціально незахищені люди залишають центр міста, щоби туди міг прийти великий капітал. Усе це нагадує зачистку міста від бідноти й має дуже чіткий расистський посил, бо часто йдеться про родини ромів. До речі, ти знаєш, що католицька церква – один із найбільших гравців цього новоствореного ринку нерухомості? Наприклад, у Тімішоарі, звідки я родом, мою рідну школу «повернули» церкві. Але не можна просто так узяти й перемістити 500 учнів разом із педагогами в якесь інше місце. І школа почала платити ренту католицькій церкві! Зарплати православних служителів культу взагалі співфінансуються країною в рамках державного бюджету. В середньому 600 євро на носа. Але я тобі скажу, що міф про секуляризований західний світ як ідеал, до якого ми нібито всі прагнемо, – повне лайно.

Веда говорить дуже пристрасно, міцно стискаючи келих лимонаду. Вона часто вживає слова «робітничий клас», «комради» і «hardcore shit». В цей час у кафе звучить задушевна композиція Вітні Х’юстон «I have nothing». Поки дівчина розповідає, в уяві постає картина, як у її шкільному класі поруч висять ікона Ісуса й герб Румунії. Саме так було в її дитинстві.           

Веда Поповічі у барі-театрі MACAZ

 – Зараз відбувається так звана NGO-їзація румунського суспільства. Неурядові організації окупували дискурсивний простір і на цьому тлі низові радикальні групи практично не мають ніякого впливу. Я не сприймаю ліберальні ідеї щодо «інклюзії ромів», бо такі ідеї транслюються проектами, які отримують великі кошти, але не дають глибоких результатів. Ці проекти для мене особисто скомпрометували ідею НУО. Люди приходять у громаду, роблять там якісь речі, наприкінці проекту організовують фотовиставку про зворушливих ромських дітей. І я дуже добре знаю, що таким «соціальним активістам» не ймуть віри самі роми. Тому наша найбільша задача – повернути довіру людям. Ну й, звісно, повалити грьобаний капіталізм, – іронізує Веда. Хоча, швидше за все, не іронізує.    

Моя співрозмовниця має рацію щодо високої активності неурядових організацій. В період роботи «уряду технократів» було навіть створене Міністерство громадянського та соціального діалогу – для консультування з громадянським суспільством та для співпраці з НУО.

Динаміку суспільної довіри до НУО можна побачити з того, як діє «закон двох відсотків», запроваджений у 2006 році. Платники податків можуть переказувати  2% на розвиток НУО, і за останні п’ять років надходження, отримані організаціями завдяки цьому інструменту, відчутно зросли. З такого погляду податкова реформа поволі починає працювати на користь громадянського суспільства. Крім того, опитування «Omnibus»1 свідчить, що у 2016 році 51% населення Румунії виказував довіру до НУО. Завдяки незалежним інституціям зростає кількість робочих місць: в середньому кожна організація має двох найманих працівників. Зрештою, про довіру до неурядових ініціатив свідчила й потужна народна підтримка зимових протестів.       

Але для Веди Поповічі все виглядає не так оптимістично. Вона вважає, що перемога соціал-демократів на виборах свідчить про ультрапрагматичний підхід розчарованих виборців, які очікують хоча б якихось коштів на «соціалку». Вона говорить про всю Румунію, а не лише про Бухарест, де найбільше скупчення НУО і який отримує 35% доходу від усіх грантових проектів. 

Веда повторює знайому тезу, яку я вже чула від усіх моїх співрозмовників із протилежними  поглядами: «Румунія ніколи не буде вестернізованою, вона завжди буде недостатньо цивілізованою для великого Заходу».

 

Архітектори й народ  

Офіс архітектурного бюро, яке займається соціальними проектами, розміщується в старому місті Бухареста, у кімнатці під самим дахом. Мене зустрічає привітний Крісті Боркан – співзасновник студії «Basar», що займається розробкою соціального житла й дослідженнями міста. Зазвичай архітектурні бюро – це закрита й консервативна професійна спільнота, але «Basar» намагаються бути відкритими й корисними для суспільства.

Говоримо з Крісті про те, звідки взялися люди в уряді, які голосували за прийняття сумнозвісного закону про амністію корупціонерів, що призвело до масових протестів у Бухаресті взимку 2017 року. Ганебні постанови уряду приймалися вночі, тому журналістський жарт про владних «вампірів» у контексті Румунії виглядав особливо промовисто. Говоримо про феномен успіху соціал-демократів, яких відкрито називають корупціонерами й колишніми комуністами. Крісті вважає, що румунська ситуація цілком типова для країн перехідного періоду, де політика перебуває під сильним упливом капіталу й еліт – ремінісценції комуністичної партійної верхівки.

Після стихійної декомунізації 1989 року багато що в структурі суспільства залишилося незмінним. Докорінне оновлення країни після вступу Румунії до ЄС, на думку громадських активістів, відбувається надто повільно. 50% країни – це сільське населення, і поки одна частина Румунії дискутує з приводу «європейської ідентичності» й урбаністичного розвитку, друга частина шукає можливості виїхати на заробітки за кордон. 

– Думки про «європейськість» прокидаються в румунів тоді, коли ми стоїмо в  черзі на візовий контроль для країн-членів ЄС, а також коли дешево розмовляємо в роумінгу. Але слід визнати, в межах Європейського Союзу існує дві Європи – заможна західна й необлаштована східна, обтяжена комуністичним минулим. А я би взагалі сказав, що ми досі в певному сенсі живемо в Австро-Угорській імперії, бо всі важливі транспортні напрямки з європейських країн до Румунії проходять через Відень, – каже Крісті.

Зимові протести в Бухаресті поглибили публічну дискусію про їхню природу. Часто звучить думка, що неможливо організовувати революцію кожного разу, коли тебе щось не влаштовує. Якщо немає інструментів упливу, неможливо  взаємодіяти з обраною владою.

Нині більшість у румунському парламенті – соціал-демократи, їхні представники в міській раді Бухареста також мають більшість голосів. Але на локальному рівні партійці не мають великих і творчих амбіцій, їхня справа – голосувати потрібні постанови й «правильно» розпоряджатися бюджетом. Деполітизація міських адміністрацій, які не хочуть розрізняти politics і policy  – одна з серйозних проблем сучасної Румунії.

– Бухарест іще з комуністичних часів поділений на райони як піца – на шість однакових шматочків. Місто районували не сусідські спільноти, а циркуль у руці чиновника. Цей комуністичний спадок не дає нормально розвиватися Бухаресту, – розповідає Крісті.   

У Бухаресті з населенням 2,2 млн людей наразі діють 25 громадських спільнот. Маються на увазі не зареєстровані громадські організації, а спільноти мешканців міста, які збираються разом і вирішують свої проблеми. Одна з таких груп – «Lacul Tei» («Озеро Теї»), яка самоорганізувалася 7 років тому для протидії незаконним забудовам. У них не було приміщення для зустрічей, як і чіткого плану дій, і студія «Basar» допомогла спільноті побудувати для них такий собі дім-контейнер, де люди змогли влаштовувати збори й колективні дебати. Це був перший у Румунії ком’юніті-центр, збудований самими мешканцями.

Цього літа на території житлового масиву, де розташований парк і де збираються активісти групи «Lacul Tei», міська адміністрація вирішила встановити 14-метровий пам’ятник на честь цирку. У цій скульптурній композиції немає жодного політичного символізму, натомість один із героїв цієї композиції – принц Монако Рене, чоловік акторки Грейс Келлі, бо він колись заснував фестиваль циркового мистецтва, а парк розміщується якраз поруч із Національним цирком. Логіка міської влади була дуже простою. Проте мешканці не оцінили цієї метафори. Щойно робітники викопали яму для встановлення пам’ятника, понад триста мешканців вийшли протестувати.

Поки ми розмовляємо з Крісті, активісти саме зустрічаються із мером району. Питаю, як там у них справи, що чутно. Крісті зізнається, що не має фейсбук-сторінки, тому не користується месенджером. Надає перевагу живому спілкуванню. 

– Те, що зараз відбувається в міському парку – це відтворена в малому масштабі зимова акція протесту на площі Перемоги. Тоді міністерство юстиції також, нікого не запитуючи, ухвалило низку корупційних рішень, і це збурило всю країну, – пояснює Крісті.

Це означає, що системна помилка у мисленні влади нікуди не ділася.

 

Андра й прокляття пам’ятників

Колись Андра Матцал закінчила факультет антропології й філософії, мешкала в Бухаресті й працювала редакторкою в провідному виданні. Потім інвестор закрив проект, підвищилася орендна плата за житло, Андра перебралася в передмістя й почала працювати з різними незалежними організаціями. У день нашої зустрічі вона запланувала кілька справ і приїхала в місто.

В саду-кафе біля мережевої книгарні «Картурешті» можна відчути, як ідеально поєднуються дві речі – книжки й затишок прохолодного саду – контраст до загазованого міста. Андра гріє руки об велику чашку кави, куди часом падають краплі ранкового дощу з листя. В такій  романтичній атмосфері ми говоримо про бюрократичні речі – роботу культурного фонду, конкурси й підтримку проектів, про очільницю Бухареста – колишню дикторку телебачення й представницю соціал-демократів. Її, м’яко кажучи, недолюблюють місцеві активісти й інтелектуали, але вона набрала 43% на виборах.

 – Якщо ти хочеш зрозуміти, як усе працює, достатньо подивитися на наше Міністерство культури.

На цій фразі ми обидві гірко усміхаємося, бо в обох наших країнах міністерство культури – прокляте дитя будь-якого уряду.

– Уяви собі, одразу після виборів Мінкульт перейменували, і тепер повна назва звучить як «Міністерство культури та національної ідентичності». Знаєш, чому? Тому що наступного року ми святкуємо сторіччя створення Румунії як держави, і всі чиновники переймаються, як же найкраще показати велич національної ідеї. Усі державні культурні проекти спрямовані на це. Хоча суть національної ідеї можна викласти на прикладі кількох детективних сюжетів з культурного життя.

Андра розповідає, що родина скульптора Костянтина Бранкузі виставила на продаж його знамениту роботу «Мудрість Землі», яку оцінили в 11 млн євро. Скульптура має міжнародний статус національного скарбу, тому Міністерство культури вирішило зробити красивий жест і оголосило народний збір коштів, мовляв, треба всім разом показати, як румуни цінують свого знаменитого художника й викупити дорогу  річ. Міністерство обіцяло заплатити 6 млн євро, а народ мав би зібрати решту – 5 млн. Зібрали менше двохсот тисяч, звісно, цього забракло для купівлі жаданого лота. Крім того, технічно неможливо було повернути пожертви населенню.

– Скульптура зависла в бюрократичному лімбі майже на рік – її не могли ні продати, ні купити інші претенденти, лише нещодавно визначили нових приватних власників. А все через те, що національні амбіції Румунії не відповідають її реальним можливостям і потребам, – завершує Андра.

Андра Матцал – активістка й журналістка, арт-критикиня видання Scena9

Коли вона запитує мене про моє перше відчуття Бухареста, ділюся спонтанними враженнями: «Це місто ніби залишили його давні мешканці, і тепер в ньому оселилися люди, які не дуже розуміють, як у ньому жити далі». Андра сміється – це дуже правдиве враження, тому вона й поїхала звідси в маленьке містечко. В думках крутиться ще однин здогад про Бухарест, але озвучувати його не хочеться: в історіях людей відчитується очікування реального чи метафізичного великого землетрусу, який «так і не настав».

Між тим говоримо про місцеву владу й нові можливості, які відкриваються завдяки новому закону про партії. Тепер можна заснувати свою партію, маючи всього три особи в організації, і цим уже скористалися молоді політики на минулих виборах, здобувши свої перші 9%. Але в правлячої партії соціал-демократів, по суті, немає опозиції. Тому цю роль вимушено виконують неурядові організації, хоча вони мусили би бути медіаторами між суспільними запитами й владою. Багато хто в Румунії ще з 90-х років називає активістів, які належать до різних НУО, «дітьми Сороса», мовляв, через них він підступно, як той змій, обвиває румунське суспільство. 

Нагадую Андрі, що вона обіцяла розповісти ще одну історію. А друга детективна історія – про  жадібність, творчий геній і китайців. У 2007 році румунська влада оголосила конкурс на створення монумента на честь об’єднаної Румунії. За концепцію взявся відомий художник Флоріан Корде, переможець національного конкурсу. На виготовлення монумента Міністерство культури виділило 2,5 млн  євро. Флоріан Корде мешкав на той час у Франції і вирішив віддати цю роботу на аутсорсинг китайцям, щоби зекономити трохи коштів. У 2012 році міністерство делікатно поцікавилося, де скульптура. На що художник відповів, що вона в принципі є, але її треба розмитнити і це коштуватиме додаткові 100 тисяч євро. Китайці виготовили статую, але під час транспортування чималий шмат мармуру відколовся. Тепер статуя стоїть на подвір’ї скульптора, нікому не потрібна, бо  держава не знає, що з нею робити.

Як кажуть журналісти, про судові тяганини між міністерством і митцем написали так багато, що зі стосу газет із цими матеріалами вийшов би пам’ятник Румунському Абсурду.

Після почутих історій стає ще більш очевидно, шо боротьба смислів та ідеологій рано чи пізно переміщується в публічний простір і концентрується навколо пам’ятників. Міська влада Бухареста чинить так само, як її колеги з пострадянських країн: «В будь-якій незрозумілій ситуації встановлюй/вали пам’ятники». Навесні цього року мерка Бухареста Габріела Фіреа наполегливо висловила бажання встановити в центрі міста пам’ятник американському президенту Рональду Рейгану.

Тому що він виступав за права людини.

Пригадую, як на столі в офісі «Funky Citizens» побачила кольорові комікси. Це була конституція Румунії в картинках – популяризаторське видання для громадян будь-якого віку, щоби вони могли знати свої права та обов’язки. Щоденна зброя проти корумпованих вампірів, як її називають румунські активісти. Виглядає дещо наївно й інфантильно, як і іграшкові пістолети в музеї. Але є щось у цих маленьких речах безнадійно оптимістичне. 

Примітки:

Інформацію надано Фондом розвитку громадянського суспільства (з подякою Анці Ніковеску, програмній директорці фундації, та Єлені Тутуіану).

Фотографії Віри Балдинюк

Матеріал створено в рамках програми Black Sea Trust for Regional Cooperation за підтримки ГО “Львівський медіафорум” та за підтримки Школи журналістики УКУ.

Коментарі


спецтеми: