Давид Бурлюк: портрет авангардиста

На пляжі, 1921

Korydor публікує текст фіналіста VII Мистецтвознавчого Конкурсу, що ініційований та проводиться Stedley Art Foundation.

 

Вперше це дивне прізвище я зустрів ще в школі, читаючи статтю про Маяковського. В ній молодого поета називали незнайомим мені на той час словом «футурист». А серед представників цього напряму мою увагу одразу ж привернуло прізвище Бурлюка. Саме лиш прізвище – і вже цікаво. Знаходжу декілька віршів, один одразу ж вивчаю напам’ять. Та хіба міг я в тому віці збагнути всю велич цієї особистості? Проте внутрішню силу самого слова «Бурлюк», у якому жило щось первісне, нестримне, я підсвідомо відчув уже тоді.

Через три роки я вперше прийду до Національного художнього музею. Наївно писати, що невідома сила одразу ж повела мене на другий поверх, до зали українського авангарду початку ХХ століття, проте все сталося саме так. Це була моя друга зустріч із Давидом Бурлюком, цього разу вирішальна. Перше, що я побачив – феєрія фарб, вони водоспадами стікали з полотна, били свіжістю та красою. На картині розгорталося позачасове космічне дійство. В центрі – іграшковий кінь, на ньому намальована спіраль – стародавній символ космічного руху. Небо майорить іншими спіралями та галактиками. Ліворуч, з-за будинку, обережно визирає фігура, можливо, художника. Біля його ніг стоїть відро фарби, він здивовано дивиться на коня та спіраль, навколо голови чоловіка щось на кшталт німбу. Це дійство спокійно споглядає чорна істота, схожа на коня, з парою великих білих очей. Спантеличений художник, іграшковий кінь у центрі та загадковий чорний глядач. Спіралі, рух яких перетворює полотно на космічну карусель. Звичний живописний світ немов зламали, фарби стали вільними, і тепер без перешкод говорять із глядачем.

Карусель, 1921

Давида Бурлюка справедливо вважають одним із головних діячів українського авангарду. У більшості випадків його ім’я асоціюють виключно з цим періодом в історії мистецтва. «Батько російського футуризму, вчитель Маяковського, автор скандальних маніфестів» – широкому загалу Давид Бурлюк відомий саме цим. Але всі ці титули стосуються лише одного періоду довжиною в 10 років. Відкрийте україномовну Вікіпедію: сорок сім років із життя художника там виявляються втиснутими в одне коротке речення: «Спочатку емігрував до Японії, а потім – до США». Проте життєпис Бурлюка – це унікальний випадок: революція в мистецтві, яку він та його однодумці здійснили на теренах Російської імперії, фурор у Японії, для якої Давид став першовідкривачем нового мистецтва, а потім – боротьба творця за визнання та невпинні пошуки себе в Америці, що тривали ледь не півстоліття. Крізь усе життя художник активно змінювався, при цьому ні на крок не зраджуючи собі.

Давид Бурлюк народився під Харковом, на хуторі Семиротівщина, в 1882 році. У родині було шестеро дітей. Двоє з них, Володимир та Людмила, також стали художниками, брат Микола – поетом. Ту частину мемуарів, у якій Давид розповідатиме про своє дитинство, можна лаконічно звести до простої істини: він невпинно малює. Малює, малює, і знову малює. Вже в другому класі діти звуть його «художником», місцевий вчитель малювання захоплено пише його матері про «Божу іскру» й талант хлопчика. Майбутнє малому передбачили вже тоді.

Ранок. Вітер. 1908

Першим великим музеєм, до якого потрапляє 15-річний Давид, стала Третьяковська галерея – наступні сім років, як він згадував пізніше, пройшли під знаком реалістів: Рєпіна, Шишкіна, Сєрова, Куїнджі. Не виповниться художнику й тридцяти, як він очолить війну в ім’я нового мистецтва. Колишні кумири стануть його ворогами. Рєпін, відвідавши виставку з картинами Бурлюка, обурено скаже: «Ці наслідувачі Сезанна пишуть картини віслючими хвостами!». Але час все розставить на свої місця.

В 1902 році двадцятирічний Бурлюк навчається в Одесі. Протягом канікул, а це всього 3 літні місяці, він створить понад 350 етюдів! Дванадцять годин малювання на добу були для Давида звичною справою.  Шокований викладач зробить йому вирок: «Це не мистецтво, а якесь фабричне виробництво». Та, ігноруючи настанову вчителя, все подальше життя Бурлюк невпинно працював: за 84 роки художник створить декілька тисяч повноцінних робіт!

Вже через рік Давид і брат Володимир їдуть навчатися до Мюнхена. Бурлюковий темперамент відразу ж дасть про себе знати – розгулюючи по центру міста, брати навмисне хизувалися екзотичним для німців одягом: валянками, кожухами та хутряними шапками. Таку барокову поведінку Давида можна пояснити ще одним фактом його біографії: у Бурлюкових жилах — кров непосидючих запорожців. Адже зі слів самого художника, його пращури були писарями Запорозького війська, а своїй генеалогії він завжди надавав особливого значення. Відчувши нестримну енергію молодого Давида, викладач мюнхенської художньої школи влучно назве його «буйною кобилою з чорноземів Росії».

До Москви 25-річний Бурлюк потрапить у 1907 році, й одразу ж розпочне нестримну творчу активність: виставлятиме свої роботи на виставках, братиме участь в поетичних вечорах, а головне – його друзями стануть молоді Ларіонов, Гончарова, Екстер та Лентулов – художники й художниці, чиї імена сьогодні нероздільно пов’язані з революцією в мистецтві. Їхніх перших художніх експериментів критика зрозуміти не змогла: більшістю газет виставки були сприйняті як невдалий жарт, у кращому випадку консервативні рецензенти звинувачували художників у потворному наслідуванні французьких пуантилістів Сіньяка та Сера, чий уплив і справді помітний в ранніх експериментах молодих митців.

Проте ключове значення в подальшому становленні Бурлюка відіграли примітивізм і народне мистецтво. Переїзд родини Бурлюків у село Чорнянка, розташованого серед степів Херсонщини, припадає на розпал археологічних розкопок в регіоні. Брати стають активними учасниками місцевих експедицій, в їхній колекції з’являються унікальні старожитності. Етнографічна цінність знахідок Бурлюків мало цікавила, а от їхній художній зміст, у вигляді численних малюнків на залишках кераміки та суворі кам’яні баби, з їхньою архаїчною силою, братів надзвичайно захоплювали. Одночасно з ними цей потужний пласт відкриють для себе інші митці Російської імперії. Художниця Наталія Гончарова скаже: «Безсумнівно, мистецтво моєї країни куди глибше, ніж все те, що я знаю на Заході!». Саме архаїка, з її неспинною ірраціональною силою, виявилася тим пальним, завдяки якому вітчизняний авангард зміг вийти далеко за межі, накреслені великими художниками Заходу. На Бурлюка вплив наїву був колосальним – величезну частину в колекції братів посідала ікона та сільське малярство. А до сюжету народної картини «Козак Мамай» художник взагалі повертався протягом усього життя.

Козак Мамай, 1912

Поява робіт Пікассо в руках російських колекціонерів Щукіна та Морозова стала величезним відкриттям для молодих митців – тепер їхній інструментарій неабияк розширився. Більш того, глибинна сила робіт Пікассо містила в собі першоджерело, ідентичне скіфським знахідкам Бурлюків – мистецтво народів Африки, яке довгий час було для іспанця ключовим орієнтиром у пластичних пошуках. Поет Лівшиць напише: «Кубізм – річ хороша, проте не зовсім нова. Скіфські кам’яні баби – це також кубізм». Ледь не вперше на зміну мистецьких пошуків власного «я» в межах країни чи народу розпочнуться цілеспрямовані пошуки важелів свого впливу на цілий Всесвіт.

Українці, 1912 р.

Для сучасників фігура Бурлюка не мала собі рівних. Його зовнішній вигляд був немов логічним продовженням власного прізвища: невеликий на зріст, з масивним, дещо незграбним тілом. Своїм самовдоволеним обличчям Давид нагадував товстого хижого ящура. Йому подобались усі жінки без винятків, чим пишніші – тим краще. А власну жагу до творчості він взагалі вважав ледь не статевою ознакою, інстинктом самовідтворення себе в майбутньому. Скляний протез на місці лівого ока, яке Давид втратив ще дитиною, став його приводом для гордості. Аби відчути себе на його місці, спробуйте пожити хоча б день, закривши собі око пов’язкою – звичні речі виглядатимуть підозріло, від них буде віяти небезпекою, навколишній світ здаватиметься зсунутим – справжня футурокартина! Він у всьому хотів бути першим, тому часто навмисно датував власні картини хибно, мовляв, так малювати я міг раніше за інших.

У мистецтві всеросійського авангарду Бурлюк був першим арт-менеджером: він увесь час організовував виставки та перформанси, видавав ключові збірки нової літератури, просував молодих художників та поетів, відкривши світу геніальних Хлєбникова і Маяковського. Він робив ставку на скандал, саме мистецтво вимагало від нього робити це – кожним своїм маніфестом молодий Бурлюк щосили давав ляпаса по обличчю ретроградної публіки – інакше художників просто не помічали б. Його ненавиділи і обожнювали одночасно.

Та велика помилка – бачити в Бурлюкові лише епатажного футуриста з розмальованим обличчям – передусім він завжди був художником. І слід віддати належне: на противагу більшості митців тогочасного авангарду, котрі засвоїли «формулу» певного стилю й одразу ж відкидали її та починали свою роботу ледь не з чистого листка, Давид був надзвичайно послідовним – одночасно він міг працювати в безлічі напрямів, кожним із яких володів досконало. Фовізм, експресіонізм, розкладені кубістичні форми, наїв та народне мистецтво співіснували в ньому з добросовісно написаними реалістичними пейзажами. Художник відмовлявся визнавати догматизм у мистецтві, завжди ставлячи на перше місце індивідуальність творця. Більшості колег Давидів полістилізм здавався вульгарним – на прохання Бурлюка про участь у виставці «0.10», Малевич глузливо відмовить, написавши: «Це виставка крайнього спрямування, пейзажів натуралістичних у нас не буде взагалі».

З початком революції лінія фронту відрізає 35-річного Давида з сім’єю від Москви. Він опиняється у провінції, але про епатажного «батька російського футуризму» чули вже навіть там. Організоване ним сибірське турне шалено популярне: з виступами він їде крізь всю Російську Імперію, залишаючи за собою безцінний слід у вигляді послідовників і першокласних картин. Так Бурлюк потрапляє на берег східного моря. По інший бік – Японія, звідки доходять чутки про великі суми, які місцеві колекціонери платять за нове мистецтво. У супроводі свого друга і талановитого художника Віктора Пальмова оптимістичний Бурлюк вирушає до Токіо.

Японка, що сіє рис, 1920

Він нашвидкуруч влаштовує виставку – й одразу ж фурор, вперше в його житті преса вибухнула похвальними відгуками. Бурлюка зустрічали краще, ніж лідера італійських футуристів Марінетті, коли той приїздив до Росії. Практичний Давид відразу відчув це, самодостатньо називаючи свого конкурента «італійським Бурлюком». Художник розквітне ще більше, зростивши футуризм з джерел японської культури, проте суто формальні пошуки не були для нього головною метою – всю різноманітність використаних Давидом технік та напрямів як завжди об’єднує надзвичайна живописність.

Тим часом з Росії лунали чутки про жахи громадянської війни. Давид починає думати про виїзд до Америки: яскраво вираженого мистецтва модернізму там ще не було, а успіх японських виставок відважує художника на подорож до далекої країни, його мета – стати першим футуристом в історії Сполучених Штатів.

На квитки до Нью-Йорка та оренду невеличкої квартири Бурлюку довелося витратити ледь не всі гроші, зароблені в Японії. В місцеву школу його сини підуть одягнені в кімоно, не розуміючи жодного слова англійською. Давид знаходить певну підтримку в колі емігрантів, проте для нового глядача бурлюківський футуризм виявився чужим – на початку 20их років американський живопис тяжів до холодної метафізичності, властивій картинам Де Кіріко. Бурлюк надсилає запит для повернення на батьківщину, але йому відмовляють. У Радянському Союзі художника вважатимуть зрадником та втікачем.

Робітники, 1922 (фрагмент)

Нестача коштів та туга за батьківщиною накладають свій відбиток – розгублений Бурлюк протиставляє себе капіталістичному суспільству, пише монументальні полотна на соціальну тематику. Знову намагається пристосувати футуризм до американських реалій, але його маніфест «Радіо стиль» публіка ігнорує. Тоді ледь не головним джерелом заробітку стає робота в газеті «Русский голос».

Та всі ці невдачі не роблять з Бурлюка гіршого живописця. Під упливом місцевих традицій роботи художника дещо змінюються: тепер його пастозні картини зображують звичне життя робітників та мешканців провінції – ніякої драми, лише спокійне впорядковане життя простих американців. І публіка знову знаходить себе в його полотнах!

Невдовзі у творчості Давида з’являється вплив сюрреалізму – тут живописність та символічність, притаманна Давиду ще з молодості, йдуть пліч о пліч. В той час як Америка переживала розквіт абстрактного експресіонізму, Давид з головою порине у творчість Ван Гога, вплив якого ніс у собі ще з юності. Коло поціновувачів потроху шѝршатиме – роботи Бурлюка почнуть купувати. Нарешті буде здійснена давня мрія його родини: придбати невеликий будинок. Але навіть сліду комерції в творчості художника ніколи не було – в будь-якій з картин неозброєним оком видно, з яким величезним задоволенням малював Бурлюк.

Не зважаючи на поважний вік, Давид багато подорожує. Поруч із ним завжди кохана Маруся – вони одружились ще в Російській Імперії, разом пройшли крізь всі незгоди. Бурлюк писав так багато портретів дружини, що будь яка жінка, яку він малював, ставала схожою на Марусю. В сімдесят чотири роки Давид приїде до СРСР, через «Союз письменників» його запросить Ліля Брик. Та в величезній експозиції музею Маяковського художник не знайде жодної згадки свого прізвища: після смерті поета ім’я його учителя і друга потрапило під цензуру. Кращі полотна його молодості лежатимуть похованими в глибинах музейних запасників. Бурлюк запропонує обміняти їх на нові роботи, але художнику відмовлять. Багаторазові пропозиції Давида щодо видання власних збірок в Радянському Союзі теж проігнорують. Він активно йшов на контакт, з власної волі надсилав в СРСР свої картини, але йому не відчиняли двері. Бурлюк був у розпачі, він не міг зрозуміти, за що його ім’я викреслили з історії мистецтва, яке він власноруч збудував.

Маруся, 1940-ві.

Долі його друзів «будетлян», учасників знаменитої групи «Гілея», завершаться трагічно: в 38 років Маяковський пустить собі кулю в лоба, в тому ж віці помре геніальний Хлєбников, Лівшиця розстріляють як зрадника батьківщини, Кручених житиме в злиднях, а Каменський, пролежавши паралізованим майже 20 років, стане мало кому потрібним. Давиду було надзвичайно болісно думати про це, але менше любити життя він не став, його картини – кращі цьому докази. Еміграція в Америку врятувала художника, дала йому можливість вільно творити. І він творив невпинно, наполегливо, надзвичайно талановито. Тому його визнали американці, тому його роботи купували. Життя Давида – це драма зі щасливим кінцем. Його оточували протиріччя, та навіть серед них художник все ж таки знайшов тверду землю, реалізувався як митець та помер щасливою людиною в 84 роки.

«Україна у моїй особі має свого найвірнішого сина…», – писав він у мемуарах. Творчий доробок художника розкиданий по всьому світу, невелика частина цих робіт зберігається на його батьківщині. Та чи збагнули ми, хто такий Давид Бурлюк? На нього й досі дивляться, як на символ епохи, що закінчилася ще 100 років тому. Але Давид Бурлюк це набагато більше: художник з німбом над головою, зі згаданої на початку тексту картини «Карусель» – то був він! Бурлюк – це феномен. Усе життя він щиро вірив у те, що робив – вже через це його творчість завжди буде авангардною. Бурлюк – це Бурлюк.

 

 

Коментарі


спецтеми: