Чернівці: пастка однієї історії

Фото: www.promin.cv.ua

Цей текст продовжує низку публікацій, які розповідають про життя міст у рамках проекту CSM «Площі свобод», що відбувається в Ужгороді, Херсоні, Чернівцях та Києві в партнерстві з місцевими культурними організаціями. Проект здійснюється за підтримки Міжнародний фонд «Відродження».

За три роки, відколи в Україні з’явився орган, що формально відповідає за здійснення історичної політики, символічний ландшафт українських міст зазнав радикальних змін. Після прийняття пакету декомунізаційних законів розпочалися процеси переоцінки історичних явищ та постатей-символів радянського періоду та одночасне заміщення їх новими символами. Інститут національної пам’яті за цей час зазнав серйозної критики щодо здійснення політики «зверху-вниз», і недарма. Однак, на жаль, омріяна «участь громади», яку часто пропонують натомість, зовсім не є універсальною панацеєю. І паралельно з діяльністю Інституту за мовчазної згоди владних структур у потяг декомунізації застрибують політичні суб’єкти, які вбачають у ній інструмент реалізації своїх інтересів.

Це відбувається навіть у містах, де влада хоч якось артикулює свою позицію щодо локальної історичної політики – як, наприклад, у Чернівцях. З перспективи рівної репрезентації пам’яті у просторі міста Чернівці часто згадують як взірець, оскільки мультиетнічне минуле добре відчутне у локальних топонімах та пам’ятниках і пам’ятних знаках. Це наслідок свідомої політики мерії, яка в певний момент зрозуміла, що міф «чернівецької толерантності» потрібно будь-якою ціною  зберегти, оскільки саме він забезпечує привабливість міста та гарантує туристичній потік. У певному сенсі мультикультурність Чернівців – це продукт на експорт: про те, що в місті існує унікальний музей культури та історії євреїв Буковини, знає більше туристів, аніж чернівчан. Тому за відсутності просвітницької кампанії серед містян мантри мерів про сучасних мешканців та мешканок Чернівців як наступників міста високої культури потроху переходять із категорії «пророцтва, що збувається» у категорію «wishful thinking».

Велику роль відіграє також ріст релігійних та націоналістичних тенденцій останніх трьох років, який змушує владу розриватися між стратегічно важливою метою зберегти та популяризувати пам’ять про етнічне різноманіття та зростанням національної свідомості містян. У рамках закону про декомунізацію протягом 2014-2017 років близько п’ятдесяти вулиць та провулків отримали нові назви. Втім, частина топонімічних змін відбулася не безпосередньо внаслідок декомунізаційних процесів, але, так би мовити, на хвилі перейменувань, за активної участі релігійних спільнот і організацій.

Активізація релігійних інституцій у маркуванні публічного простору міста розпочалася майже одразу після завершення Майдану. На початку 2014 року римо- та греко-католицька церкви міста об’єднали зусилля у справі відновлення чернівецької «Пієти». У квітні парафіяни пройшли Хресною ходою до Центральної площі міста і закопали 4-метровий дерев’яний хрест посеред центральної клумби і таким чином освятили місце, де стоятиме нова «Пієта». Статуя Марії із розіп’ятим Ісусом на руках з’явилася у Чернівцях «за Австрії», в 1827 році. У 1918 її було демонтовано новою румунською владою, а пізніше зруйновано радянською адміністрацією. Греко-католицька громада вимагала повернення пам’ятника ще з початку 90-х. У 1999 році рішенням Кабінету міністрів України «Пієту» навіть віднесли до списку пам’яток архітектури, які підлягають відновленню, проте у міській адміністрації міста цю подію сприйняли дуже розслаблено.

Події Майдану стали нагодою нагадати про цю справу. Керуючись потребою «вшанувати Героїв Майдану» церква вирішила приурочити майбутній відновлений пам’ятник Небесній сотні. До 2015 року на замовлення благодійного фонду «Карітас Буковини» було організовано всеукраїнський конкурс «Пієта», на якому переміг проект київського скульптора Миколи Білика. Він, як видно з макету (1, 2, 3), не є в жодному разі відновленням оригінальної «Пієти», це просто інтерпретація відомого сюжету про Богоматір та Христа. Через просторові зміни на площі і збільшений розмір нового пам’ятника (6,7 метрів проти оригінальних 3 метрів) у разі встановлення він стане головним архітектурним акцентом на площі і буде неабияк домінувати у цьому просторі.

Практика відновлювати пам’ятники є досить дискусійною, але практика встановлювати нові пам’ятники, прикриваючись історією, є ще більш сумнівною. Встановлення нової «Пієти» на Центральній площі Чернівців означатиме неможливість діалогу про вшанування Небесної сотні поза релігійним дискурсом і абсолютну сакралізацію цього світського простору. Оперуючи релігійним глосарієм для опису подій та жертв Майдану, церква розширює сферу свого впливу тепер вже і на комемораційні процеси та встановлює гегемонію на їхнє визначення. Адже коли ми говоримо про Майдан, то говоримо про «страждання, віру, любов, милосердя», то ніхто не робить цього так компетентно, як церква. Зволікання місцевої влади у справі відновлення «Пієти» може свідчити про розуміння небезпек, пов’язаних із сакралізацією громадських просторів у місті. Однак і демонтувати дерев’яний хрест поки що ніхто не наважується і він продовжує стояти на площі, наче типовий «маф». 

Трохи пізніше спроби апелювання до історичності задля просування своєї повістки продовжилися. Того ж 2014-го низка громадських жіночих організацій звернулася до міської ради з проханням перейменувати Турецькій площу на площу Пресвятої Марії. Ініціативна група стверджувала, що саме ця назва є автентичною та вживалася до середини 40-х років ХХ ст. – і переконала владу в цьому. Цікаво, що офіційно топонім «площа Турецької криниці» (в народі просто Турецька площа) з’явився у Чернівцях лише у 2008 році, до 600-ліття міста, коли площу було відреставровано. Цю назву обрали завдяки свідченням, що за часів перебування в місті турецького гарнізону після встановлення криниці площу довкола неї називали Турецькою. І у 2008 році різні видання так само писали, що «загубленій площі Марії повернули історичну назву».

Нарешті, на початку цього року депутатський корпус ухвалив рішення про перейменування парку «Жовтневого» на парк Реформації. Член місцевої протестантської спільноти та автор цієї пропозиції мотивував своє прохання «продовженням справи декомунізації», «поєднанням європейських прагнень чернівчан на шляху втілення реформ» та «сприянням авторитету біблійних принципів, вкрай важливих для підвищення рівня духовності і моралі, особливо серед дітей та молоді». До того ж, писав він, «у 2017 році Україна відзначатиме 500-річчя Реформації». Ухвала депутатів викликала хвилю критики та петицій-відповідей, що змусило мерію врешті-решт організувати громадські слухання, на яких більшість присутніх висловилися за повернення парку колишньої назви.

На жаль, ця ситуація не стала нагодою для дискусії, а лише стимулювала ланцюжок швидких реакцій, що ніяк не посприяв порозумінню сторін. Швидке перейменування парку без попередніх обговорень з місцевою громадою призвело до реактивного супротиву по типу «нас не спитали» та агресивного бажання повернути все як було. Як видно з конспекту слухань, серед мешканців панує консенсус, що назва парку не асоціюється з Жовтневою революцією, але він може більше свідчити про небажання ворушити складні питання минулого і бажання швидше зам’яти конфлікт, ніж про справжній стан речей.

Як влучно пише Яків Яковенко, історична політика є питанням не історії, а передусім політики. Громадам, згаданим вище, не йдеться ані про історію, ані про пам’ять, а лише про символічне захоплення міського простору задля універсалізації та нормалізації свого суспільного проекту. Їм це навіть частково вдається, оскільки деякі місцеві медіа вже ліниво називають їх «чернівчанами», створюючи ілюзію, що у справі встановлення «Пієти 2.0» місто демонструє екстатичну єдність. Тому і обговорення цих випадків потрібно на деякий час вивести з площини історії і перестати дискутувати про те, яка назва площі є більш «історичною».

Адже що таке історична назва? Османська, австрійська, румунська чи радянська? Вони всі належать до категорії «історичних», адже безперечно мали місце в історії. Найбільш історичну назву, однак, визначають ті політичні суб’єкти, чий порядок денний найбільше відповідає проекту майбутнього, що його владні структури прагнуть насадити суспільству. У 2008 році проект майбутнього передбачав потенціал різноманіття як цінність міста та повагу до пом’яті різних культур? Тоді площа буде Турецькою. У 2017 він передбачає відновлення традиційних цінностей та підвищення рівня моралі і духовності? Тоді площа матиме назву Пресвятої Марії. Історична політика завжди подається в пакеті з ідеєю суспільства, яким воно має бути – інклюзивним чи ексклюзивним, прогресивним чи традиційним, світським чи релігійним. І потрібно розуміти, що за ідею нам зараз намагаються просунути, і чи хочемо ми бути її частиною.

Останні рішення в історичній політиці міста свідчать про поворот до ідеї ексклюзивного, традиційного та релігійного суспільства. Відроджуючи священний союз церкви та держави, місцевий депутатський корпус знаходить у релігійних групах союзників для реалізації своєї популістської програми. Найбільш імовірно, депутати не мають особливих ідеологічних причин для перейменування парку Жовтневого – ба більше, у них збереглося мислення радянського бюрократа, який робить «як усі», боїться піти проти волі загалу та піддати сумніву думку більшості. Спокусливим шляхом до утримання status quo видається підтримувати кожну пропозицію та погоджувати кожну петицію, яка набирає голоси й формальнo відповідає «європейському вектору», «християнським традиціям», або ще краще – «продовжує справу декомунізації» (і при цьому не заважає бізнес-інтересам жодних із владних груп).

Ховаючись за ширмою номінально дотриманих демократичних процедур і «участі громади», міська влада уникає відповідальності та лицемірить. Громада не є гомогенним організмом, що виражає екстатичну єдність. Таке враження складається лише тому, що одна її частина ефективніше консолідується, голосніше заявляє про себе, і має в своєму арсеналі чітко визначені критерії «морального», «доброго» та «духовного», що влада їх потім вдало продає своїм виборцям. Проблема лише в тому, що сама наявність артикульованої позиції не робить її автоматично найкращою для усього суспільства. Нормалізація релігійного дискурсу на символічному рівні заманює нас у пастку «однієї історії» – ілюзії, що у місті живуть лише християни, гетеросексуали, українці.

Однак критика владних структур у цій ситуації аж ніяк не має зводитися до вимоги «зайняти чітку позицію» – це і без того відбувається нині на платформі Інституту національної пам’яті. Держава не повинна ані одноосібно визначати історичну політику, ані самоусуватися та залишати її на поталу міфічній громаді. Обидві моделі, хоч би які несхожі вони були на перший погляд, мають одну спільну рису – правила гри у них відомі лише одному гравцю.

Натомість розробка прозорої та спільної для всіх системи правил, створення простору для дискусії та погодження цінностей, за якими ми будуємо діалог – іншими словами, модерація процесу, – якраз і належить до завдань держави. За відсутності модерації будь-яка дискусія переростає в хаос, де чутні лише найгучніші голоси. Модератор не має позиції і не приймає рішення, а лише створює рамку для них та виконує роль «запобіжника» від очевидного дисбалансу інтересів. І це саме та роль, якої держава зараз відчайдушно намагається уникнути, аби зберегти гегемонію на рішення та можливість і далі використовувати історію як дишло для просування нового проекту майбутнього.

Пошук рішень в межах історичної політики є довгим процесом, що ставить складні питання і потребує часу та платформ для дискусії. Коли цей процес добре організований, він дозволяє тестувати дійсний стан речей на життєздатність та відповідність цінностям сучасного суспільства. Його інструменталізація натомість призводить до того, що окремі частини громадянського суспільства отримують преференції, а відсутність чітких правил закладає бомбу сповільненої дії. Свобода не означає вседозволеності; не можна і далі вдавати, що «все можливо». Адже «все можливо» лише в часі надзвичайного стану або революції; вони обидва, на щастя, скінченні. Чим швидше ми почнемо обговорювати, що саме можливо і в яких пропорціях, тим швидше почнемо виходити з того внутрішнього надзвичайного стану, в якому перебуваємо три роки поспіль. Останнє, здається, нам дуже потрібно. 

Коментарі


спецтеми: