Анґеліка Кужняк: та, що слухає

Фото: Ma?gorzata Golik / Малґожата Ґолік

У селах західної Польщі, звідки родом авторка книжки «Сорочка» Анґеліка Кужняк, остання ніч перед похороном померлої особи називається «pusta noc» – «порожня ніч». Увечері напередодні люди збиралися в хаті покійника, аби помолитися разом на вервиці. Після молитви за душу померлого не розходилися, а залишалися сидіти при труні й до ранку співали «пісні порожньої ночі» (pie?ni pustonocne), заупокійні.

Коли Анґеліка вперше мені розповіла ідею книжки про одяг, який старші люди готують собі на смерть, пригадую, мене здивувала назва, що тоді зазвучала для мене українським словом – «Сорочка». Моя улюблена бабуся, відколи себе пам’ятаю, також мала приготованй одяг на смерть. Висів у шафі, спеціально запакований. При кожній нагоді вона його нам показувала, щоб знали і не забували, у що її маємо вбрати в останню дорогу. Розповідь Аанґеліки мене здивувала тим, що так робила не тільки моя бабуся, що ця традиція – бути готовим до смерті – така поширена. Може, у цьому й полягає близькість нашої – української і польської , – культур і літератур зокрема: у близькості традицій, спільній історії.

Кожен із героїв цієї книжки розповідає про очікування смерті, але розповідає про життя у найширшому розумінні слова. Як одна й та ж книжка може бути так глибоко сумною і так безмежно обнадійливою?

Історії правдиві. Люди правдиві. Вбрання на смерть – справжнє. Смерть – справжня, життя – дорога.

Анґеліка Кужняк – польська письменниця, біографка та репортерка, авторка біографій видатних жінок: Марлен Дітріх (Marlene, 2009), ромської поекти Папуші (Papusza, 2013), художниць Зофії Стриєнської (Stryje?ska. Diabli nadali. 2015) та Ольґи Бознанської (Bozna?ska. Non finito, 2019) та інших. Тричі ставала лауреаткою премії Grand Press, неодноразово була номінована на Польську-німецьку журналістську премію та премію Nike. «Сорочка» – її найновіша книжка, що побачила світ у жовтні 2020 року.

Анґеліка Кужняк та Ірина Вікирчак під час дискусії фестивалю “Фемінатива польсько-українська”, листопад 2020

Ірина Вікирчак: Анґеліко, книжку про вбрання в останню дорогу, яке готують собі люди за життя, ти писала три роки, хоча в післямові згадуєш, що матеріал збирала більше п’ятнадцяти. З чого все почалося? Чи пам’ятаєш, хто став твоїм першим героєм чи героїнею?

Анґеліка Кужняк: Так і є, перші розмови я записала кільканадцять років тому. Тоді я ще не думала про книжку. Тож першого героя чи героїні не було. Просто бабця показувала мені свої медалі з війни й листи. Коли не стало мого дідуся, смерть стала чимось намацальним і для мене. По смерті він три дні лежав у своїй хаті в селі. Лежав у кімнаті, віко труни стояло в сінях. Дзеркало й усі предмети, в котрих могла відбитися його душа, було завішано тканиною. Хтось зупинив годинника. Пригадую розкладені ялинові гілки – знак того, що хтось у домі помер. Жінки з села сиділи при домовині й молилися, співали «пісні порожньої ночі». Під труною стояло відро, щоб діда «не рознесло», так казали. Було холодно, бо помер пізньої осені, тож такого не сталося. Зауважила, що зачесали його так, як за життя йому не подобалося, на бік – любив угору бути зачесаним. Пробувала його перечесати. Волосся надто жорстке. Зате гребінець поклала йому до домовини. На прощання торкнулась долоні. Відчуття було шокуюче. Потім труну закрили.

Перед тим, як її винесли, дядько, син дідуся, побіг до стодоли, стайні й хліву, щоб розбудити тварин. Мусили стати на ноги, аби господар зі смертю не забрав їх із собою. Коли дідуся виносили з хати, тричі вдарили труною об поріг. Тими місцями, де були його ноги, стегна й голова. За кожним разом примовляли: «Душо, покинь ці пороги, через які виходили твої ноги». Дідуся поховали на цвинтарі, якісь чотири кілометри від дому. Улюблений кінь дідуся не хотів тягнути возу з гробом. Довелося замовити автомобіль. Коротка зупинка на молитву біля каплички на кінці села. Цвинтар. Пам’ятаю гуркіт землі об кришку труни. Переживала, чи не буде йому там холодно.

І. В.: Польською сорочка – це koszula. Але чомусь вбрання на смерть у твоїй книжці називається саме сорочкою. Яка етимологія польського слова «сорочка»? Це білоруське слово, яке прийшло у назву твоєї книги з історії твоєї родини?

А. К.: Це слово я вперше почула від моєї тітки Гелі. У книжці вона – «Та, котра тче». Ми сиділи у неї вдома. Розмовляли про смерть, про життя. Сорочка від «сорок», бо 40 різних праць довкола неї», – сказала мені. Не тільки льон посіяти, зібрати, висушити, вимолоти, вичесати. У довгі осінні вечори в білоруському селі недалеко Пінська, – звідти походить моя родина з маминого боку, – у тітчиному домі збиралися її сусідки. Прясти. Веретена тріпотіли, а вони оповідали. Про духів, відьом, про чортів, що збиралися в старому закинутому млині. А сорочка – це лляна «кошула» з вишивкою. Одні кажуть, що на шлюб. Інші – як моя тітка Геля, – що на смерть. Сорочка, «кошула» – як усе в житті починається від крихти, від насінини. Льон виростає з землі, з нього тчуть тканину, потім шиють сорочку. Кінець кінцем сорочка повертається до землі, з якої виросла. Коло замикається. Вічні перетворення. 

І. В.: Як ти шукала наступних героїв? Чи охоче вони показували вбрання? Це була розмова про життєвий шлях, яка наприкінці твого візиту завершувалася презентацією вбрання, чи навпаки, візуалізація власної смерті героя вела до того, що люди розкривалися і розповідали тобі найінтимніші, темні сторони свого прожитого вже життя?

А. К.: На початку повстав репортаж до «Газети Виборчої». Спершу нам показували лише вбрання. Ці красиві світлини, що є в книжці, зробила Анна Бединська, блискуча фоторепортерка. Перше вбрання сфотографувала у тітки Гелі. Потім тітка Геля привела нас до своїх подруг, сусідок. Допомогла також моя мама. Мала знайомих, котрі приготували собі одяг до домовини.

Я слухала історії про вбрання, які раптом ставали майже сповіддю про ціле життя. Слухала їх під час спільного чищення картоплі, ходячи кімнатою, виглядаючи через вікно на дорогу, по якій нестимуть гріб. Хотілось їх слухати. Один із героїв «Сорочки» сказав мені: «Є дві речі, які можемо подарувати іншій людині. Слово і час». І цей час, моя готовність до вислуховування, відкривала у співрозмовниках те, що до тої пори було в них заблоковане. Заглушене. Пригнічене мовчанням. Може, то був момент, у якому їхнє життя врешті хтось помітив, воно отримало підтвердження через присутність Іншого, в цьому випадку – мою.

І. В.: Моя покійна бабуся також мала приготований одяг на смерть і при кожній нагоді його показувала. Та це було дивно й моторошно, говорити про смерть було неприємно, непотрібно й табуйовано. Навіщо говорити про смерть, якщо життя триває? Який посил несе твоя книжка для сучасного покоління, що не розважає про смерть на щодень?

А. К.: Тепер, коли повітря зробилося густим від слів «смерть», «пандемія», ця книжка – я дуже на це сподіваюся, – набере додаткового виміру. Бо «Сорочка» передусім – це афірмація життя. «Людина народжується, щоб померти, а помирає від життя» – каже «Та, котра тче». Від народження «пряжа життя» рветься. Від народження відомо, що межа наступить, і це життя треба використати найкраще, як тільки можемо. Думаймо про себе. Зрештою, тільки себе, правди кажучи, маємо. Але подумаймо також і про інших. Не розмовляємо з батьками, бо нам не хочеться подзвонити. Дбаємо про контакти про людське око замість того, щоб триматися тих, справжніх. Дивимося на натовп, а не на окрему людину. Не думаючи про смерть, втрачаємо не лише іншу людину, але й себе. Не думаючи про смерть, живемо так, наче світ має почекати. Не почекає. Нема чого відкладати на пізніше розмов, зізнань, любові.

І. В.: Серед твоїх героїв є чоловік, який збиває гроби і жінка, яка одягає мерців. Вони діляться з тобою охоче особливостями та деталями своєї «професії». Твоя бабуся разом із сусідками щонеділі після меси збиралися у вас вдома репетирувати традиційні похороні пісні, pie?ni pustonocne. Чи в сучасному світі змінилося ставлення до смерті і прощання з померлим? Як відрізняються сучасні похоронні традиції від тих, в часи ПРЛ? 

А. К.: «Люди тепер навіть помирання псують. Вдають, що смерті нема. Що ніколи з нею не зустрічалися. Мати, батько помирають у лікарні, за шторою. А якщо вдома, то дуже часто на самоті. Телефонний дзвінок. Так, прошу привезти до морґу. Хтось одягне. Хтось інший – спалить. А ще хтось інший, люди мені розказували, каже: тримайте тіло, поки не повернемося. Бо вони у відпустці в теплих краях. Онучка моєї знайомої тримає батька на полиці в пластиковій коробочці від жувальних ґумок, імовірно, з любові, відсипала собі дрібку. Побачите, прийде ще такий час, коли живі плакатимуть, що не можуть бути при тих, хто помирає. Ніхто ніколи не пізнав такої самотності» – розповідає «Та, котра бачить сни».

Мені здається, в наш час ці ритуали втратили інтимність. З’явилися чудово обладнані заклади, які комплексно,  займуться приготуванням наших рідних в останню дорогу замість нас. Навіть по селах вже не тримають мерця, також із причин санітарних. І нема для чого співати «пісень порожньої ночі». На щастя, є музиканти, етнографи, котрі ці пісні збирають.

Фото: Anna Bedynska

І. В.: Більшість твоїх героїв – це люди поважного віку. Вони пережили жахіття війни, переселення, загибель близьких людей ­– глибоко травматичні досвіди. Як ці події їхнього життя вплинули на їхні стосунки зі смертю? Здається, ті, хто пережили такі страшні часи, ставляться до смерті з усією повагою і свідомі її неминучості. Тому з радісним спокоєм, покорою та навіть гордістю готуються до неї.

А. К.: Для одних смерть вдирається в життя непомітно, раптово, ще в дитинстві – шириться ним, розквітає, в’ється і полонить. З’являється разом із ворожими військами або першою бомбою, скинутою на тихе, перед тим безпечне село. А з першим пострілом приходять і наступні біди: ґвалт, переселення, голод, страждання. Смерть забирає близьких.

Зрілість моїх співрозмовників і співрозмовниць сповнена мудрістю. Вони мали багато років, щоби звикнути до неуникненного. Дехто вірить у Бога, інші – ні. Для когось із них смерть часом стає сенсом життя, як в розповіді «Та, котра шкодує». Але ніхто не заперечує існування смерті. І саме це дає нам можливість її «приручення». А дякуючи цьому, страх не збільшується, не розростається.

І. В.: «Сучаcне memento mori» – так написано про твою книжку «Сорочка». Чим ця книжка є для тебе особисто?

А. К.: Ще не знаю. Справді. «Старість – це час давання», – так говорить «Та, котра бачить сни». «Стою перед вами, як дерево восени, ще не все листя опало. Де-не-де навіть яблуко трапиться. Візьмете з нього те, що захочете». Тож я брала. Їхню відкритість, спокій, з яким приймають те, чого не уникнути. Мудрість. Чи це щось змінило в мені самій? Сьогодні ще не знаю. Зрозумію за якийсь час.

Коментарі



спецтеми