Акупунктура порозуміння: місця діалогу в Варшаві

Уявляю кожне місто як тіло: дорогами-венами мчать автівки, вулицями-артеріями поспішають люди. Варшава нагадує метелика — із крилами по обидва боки Вісли. Тіло міста живе долями і маршрутами своїх мешканців. Тіло міста хворіє болями і конфліктами своїх містян. Але на тілі міста є точки, здатні лікувати. Це будинки, вулиці чи просто клаптики простору, де зустрічаються інакшості — національні, соціальні, релігійні чи гендерні, і ця зустріч — не ранить, а збагачує, не принижує, а підносить. Які ці місця і як вони функціонують, хто живить їх енергією і наповнює змістами? Із цих запитань виникла ідея «Акупунктури порозуміння» — побачити і відчути локації діалогу у Варшаві і спробувати передати знання про їхню важливість.

Матеріал написано в рамках резиденції «Culture Mirrors». Стилістика мови героїнь і героїв матеріалу збережена.

1.

«Українська» адреса у Варшаві — вул. Людвіга Заменгофа 1. Широкі вулиці і статечні будинки району Муранув не одразу розкажуть свою трагічну історію: у часи Другої Світової війни тут розташовувалось Варшавське гетто. Випадковому туристу про це нагадує проект «Zonkile pamieci». Роботи арт-об’єднання «Nowolipki», присвячені 76-й річниці Повстання у Варшавському гетто, розвісили просто на деревах навпроти Українського Дому. Дім постав із діяльності Фонду «Наш вибір» та з потреби давати практичну і життєво необхідну інформацію українцям в Польщі про легалізацію праці і перебування. Одразу за дверима Дому відвідувача зустрічає велетенська витинанка, підвішена до стелі. Далі — звичайна офісна рецепція, а навпроти — дошка оголошень, де папірцям тісно. Тут українці пропонують свої послуги масажу, психологічної допомоги, куховарства. У цих білих стінах із високими стелями і заокругленими вікнами Український Дім працює вже 5 років.

— Якщо українець приїхав до Варшави працювати і жити, то варто прийти в Український Дім,—  каже Мирослава Керик, очільниця Фонду «Наш вибір» та керівниця Дому. — Ми допомоговий та інтеграційний центр. У нас працюють консультанти в справах легалізації праці, навчання і різних питань, пов’язаних із життям у Польщі. Консультації безкоштовні, люди можуть отримати тут достовірну інформацію. Якщо живеш за кордоном, це не означає, що ти не є громадянином України. Виходить, що маєш два менінгіти — тобі болить і за Україну, і за Польщу. Слідкуєш за новинами і переживаєш, бо тебе дотикається і те, що діється тут, і там. Український дім виник 17 років тому. Ми бачили, який це складний шлях — знайти тут роботу, освоїтися.

Спершу не мали приміщення, наші офіси були у нас вдома. До того у Варшаві не було громадського відкритого місця, де могли би збиратися українці. Була греко-католицька церква на вулиці Мьодовій. Там є світлиця, де після недільної літургії є кава, чай, і можна було зустрітися і поговорити. Коли вдалося домовитися із мерією міста Варшави про це місце на Заменгофа, дуже зраділи — воно просторе і сюди легко дістатися громадським транспортом. Український Дім — це відкрите місце, де свої заходи можуть проводити будь-які національні спільноти. До нас приходить дуже різна публіка — одні за консультаціями, інші — на мистецькі виставки, ще інші — на літературний клуб щотижня. Наші заходи завжди двомовні — українською і польською. Ми не хочемо закриватися у собі, хочемо бути місцем зустрічей поляків і українців. Від поляків чую, що їм це потрібно. Пам’ятаю після заходу до Дня незалежності України — це була дискусія польських і українських науковців про стосунки двох держав, до мене підійшов пан, який часто тепер у нас буває. І сказав: «Знаєте, я походжу із кресовякув (це таке досить антиукраїнське середовище, що має ресентимент щодо території, — пояснює Мирослава). Я дуже дякую вам за виважену дискусію про польсько-українські відносини.» Такий коментар був дуже приємний і важливий особисто для мене, бо саме так ми працюємо: ми показуємо різноманітність поглядів в Україні на спільну з поляками історію. Український Дім — чистий простір: маємо білі стіни, незавішені портретами поетів у рушниках. Ці білі стіни ми наповнюємо українським змістом, а не символами. Ми творимо цей простір і кожна зустріч і захід показує якийсь бік, частину України. Одна пані прийшла і хотіла завісити тут усе плакатами хору Верьовки. Я сама люблю цей колектив, але є різні варіанти української культури, і ми показуємо цю різність. Український патріотизм не мусить бути шароварним. Я завжди хотіла, щоб це місце було теплим. Воно є теплим, коли тут повна хата людей — коли Дім наповнюється відвідувачами на заходах, він як вулик. Тут можемо почути себе собою.

Вхід до Українського Дому. Фото Катерини Кисельової

Виставка фотографій в Українському Домі, фото зі сторінки інституції

Мирослава Керик. Фото Катерини Кисельової

— Пані, не кричіть на мене, я вам нічого не винна, — каже у телефон Іванна Килюшик. Вона українка, докторантка політичних наук Варшавського університету і працює в Українському Домі — надає безкоштовні консультації українцям та усім, хто сюди приходить. Її голос трохи тремтить після нервової розмови — жінка з України загубила свій закордонний паспорт, а їй треба терміново додому. — Бувають такі стресові ситуації як ця, але частіше люди дуже вдячні за інформацію, яку тут отримують. За українською традицією намагаються віддячити шоколадками, але ми того не приймаємо, бо якраз із такими речами боремося — у Польщі, в Європі це неприйнятно. Український Дім — місце позитивне і дуже відкрите — українець чи поляк може прийти зі своєю ідеєю заходу, дискусії, і ми радо допоможемо це реалізувати.

О шостій вечора щочетверга в галереї Українського Дому збирається літературний клуб «По-сусідськи». Назва, як на мене, дуже влучна: сусідство українців і поляків у Варшаві водночас і дуже близьке — часом двері в двері, і стримане.

— Я дуже люблю літературу і сама пишу, — каже письменниця Саша Іванюк. Вона заснувала цей клуб і вже два роки проводить його на волонтерських засадах. — Я відвідувала польський курс із creative writing, де були зустрічі алумні цього курсу, які збиралися і обговорювали книжки. Тоді я зрозуміла, що це найбільш вдала ідея для тих, хто хоче писати і просто, хто любить літературу. Я побачила, що це навіть не стільки про книжки, як про людей — про те, як вони мислять, що цінують. Після тих зустрічей я почала краще розуміти поляків, їхню культуру, навіть, коли ми говорили про Толстого чи Шекспіра. Коли люди говорять, усі культурні коди виходять назовні. Тоді я подумала, що літературний клуб це найкращий спосіб міжкультурного мосту — краще зрозуміти іншого і краще розповісти про себе. До нас приходять дуже різні люди і ці дискусії усіх нас збагачують. Ми обговорюємо тут популярні амбітні, переважно українські, книжки у польському перекладі. Але під претекстом розмови про літературу, людина говорить про себе — про свої почування, спогади. Пригадую обговорення книжки Алєксієвіч «Часи second hand» було дуже емоційним — люди почали ділитися своїми історіями переживання радянського минулого. Від таких особистих історій з’являється відчуття, що тебе хочуть чути і що полякам і українцям є про що говорити. Коли говоримо про такі глибші речі, вибудовується новий рівень порозуміння, і я бачу, що більше поляків цікавляться і приходять. Поляки хочуть нас зрозуміти, бо українців уже досить багато в Польщі, але немає інформації, хто ми є насправді. Український Дім для мене це українське серце Варшави — коли роблю тут проекти, маю відчуття, що я в Україні.

«Тільки некохані ненавидять» — читаю напис на стіні за рогом Українського Дому. Арку, що веде у двір, перетворили на суцільний мурал, присвячений Людвігу Заменгофу — авторові мови есперанто, який заробляв на життя як лікар-окуліст. Портрети письменників і філософів тут підписані їхніми найвідомішими цитатами двома мовами — польською і есперанто. Це просторове і символічне сусідство Заменгофа і Українського Дому здається мені знаковим: бо перший прагнув порозуміти увесь світ, а другий — приязнить українців і поляків.

 

2.

Якщо від Замку Уяздовського перейти через місток над автострадою, потрапляєш на вулицю Яздув. Це тіниста паркова алея. Обабіч неї один за другим стоять фінські будиночки. В одному з них діє Ротаційний Дім Культури (Rotacyjny Dom Kultury na Jazdowie) — місце, де проводять мистецькі та культурно-суспільні проекти. Навколо цієї хати бігають і галасують діти. Памелу Божек легко сплутати із дітлахами: невисока, з короткою стрижкою і у бейсболці, вона більше схожа на підлітку, ніж на художницю і активістку. Вона бавиться із дітьми на вулиці, поки їхні мами у будиночку роблять хенд-мейд записники. За довгим дерев’яним столом сидять із десяток різних жінок: одні у хустках, інші — в хіджабах, декотрі — із пірсингом на обличчі і зеленкуватим волоссям. Чеченки, польки і одна українка — таке товариство зібралося на майстер-класі проекту «Notesy z Lukowa».

— Тут главное не отрезать себе палец, — каже Залі. Вона вміло розрізає стоси офісного паперу навпіл спеціальним ножем. Далі жінки за столом складуть аркуші у маленькі книжечки, зшиють нитками і припасують до кожного записника обкладинку. Це і буде «нотес». — Я пока учусь делать нотесы для себя, и детей своих учу. Те, кто имеют разрешение работать, будут продавать свои нотесы. Я из Чечни, в Польше уже 3 года — живем в Лукове, ожидаем документы. Я люблю наши спотканя с женщинами — мы отдыхаем здесь от своих проблем. Очень важно, что я не бездельничаю, что могу сделать что-то для себя, что учусь чему-то новому.

— Ты из Украины? Знаешь, где я работаю, есть много украинок, — розповідає Макка. Худорлява, із тонкими рисами обличчя, її хустка раз у раз сповзає з волосся, доводится поправляти. Вона освоїла техніку переплетення і тепер показує іншим жінкам, як власноруч зробити записник: де проколоти шилом дірочки, як прошити аркуші ниткою. — Где я работаю — ой-ой, печалька! Грибы собираю — шампиньйоны. Эти нотесы мы делаем дома постоянно — те, что стоят на подоконнике — это мы сделали. Нас научила Памеля, мы знакомы с ней больше года. Она приехала к нам в Осьредек в Луков провести варштат (майстер-клас — прим.авт.) для детей, тогда мы познакомились. Мне очень это нравится — нервы успокаивает. Когда вникаешь в работу, вся работа интересна. Каждое новое — что-то приобретенное. Знания, которые передаешь другим или получаешь от другого человека — самые важные. На таких встречах мы новых людей познаем — вас, это новые эмоции — это очень ценно.

Фото Катерини Кисельової

Поруч із нею сидить її 12-річна донька Хавва. З мамою вона розмовляє чеченською, із польками — польською, до мене — по-російськи. — Я в 6 классе — это начальная школа. Когда вырасту, хочу быть ученым. Мне нравится в школе, все уроки на польском, кое-что понимаю, кое-что нет. Но по польскому у меня «5». Польский самый легкий язык, а чеченский сложный.

— Это может глупый вопрос, почему у твоей мамы есть хустка на голове, а у тебя нет? — запитує студентка Іга. Вона вивчає російську філологію і прийшла на майстер-клас, щоб попрактикуватися у російській мові.

— Просто она еще молодая, она — девчинка — по-материнськи суворо відповідає Макка. — Замуж выйдет, тогда оденет. При детях про замужество у нас невольно говорить. Когда мать сидит со взрослыми кобетами, некультурно на такие темы говорить. Ану-ка покажите, как у вас тут работа идет? Ой-ой-ой! Трудно! Ну ничего, поправим! Я воспитательницей работала в детском садике в Чечне. Одна группа — 44 ребенка, а мне нравилось. Как по-польски «умница»? — питає вона у Іги.

— «Здольняха».

— Ты здольняха, умница. Знаешь, какой мой первый нотес был? Ооо, если кто-то его купил, я бы с ним познакомилась и сказала спасибо.

— Как будет «спасибо» по-чеченски? — питаю у Макки.

— «Баркл».

— «Баркл» — повторюю я. — «Dziękuję» — відповідає Макка. — «Дякую» — каже Іга.

— У 2018 році я поїхала до Осередка для іноземців і іноземок у Лукові, проводила там майстер-класи інтролігаторські — розповідає художниця Памела Божек. — Я не знаюсь добре на інтролігаторстві, але я мала ідею. Ідея була у тому, щоб робити щось дешево, швидко і не дуже складно, але приємно. Спершу проводила майстерку для дітей, а тоді познайомилася із жінками — їхніми мамами, з ними ми теж робили нотеси. Працювали 2 дні — зустрічалися по багато годин поспіль: я хотіла, щоб ті майстерні мали відкритий характер — можна прийти і затриматися так довго, як хочеш чи можеш, бо у всіх діти. Ми так цікаво розмовляли, і атмосфера була така тепла, що мені спало на думку зробити з того проекту якусь користь для жінок. Я дізналася про їхню непросту ситуацію, як складно знайти роботу, коли вже маєш легальний дозвіл, як складно жити, коли дозволу не маєш. Тоді я запропонувала жінкам створити мікро-марку, і ми вигадали назву — «Нотеси з Лукова». Подруга створила нам логотип, з ним ми зробили печатку. Наступної зустрічі вже робили грубші записники і ставили на них своє лого. Після 1,5 року у співпраці із Товариством «Для землі» («Dla Ziemi»), який опікується тим Осередком понад 10 років, жінки-мігрантки можуть легально продавати створені ними нотеси. Один нотес — година праці. Купити записник можна за 40 злотих, з яких майстриня отримує на руки 16 злотих за свою роботу. Ми домовились про співпрацю із кав’ярнями — вони збирають для нас картонні торбинки з-під кави, які пізніше стають обкладинками записників. Нам не йдеться про те, щоб робити люксусовий нотес із твердою обкладинкою.Ні, ми робимо якраз навпаки — він має бути хенд-мейд, і такого способу переплетення можна навчитися за 2–3 години. Це важливо, адже проект є відкритим — до нього можна приєднатися у будь-який час, і щоразу там є нові пані, які вчаться у тих, хто вже добре вміє. Навіть я вже не потрібна їм, вони навчають одна одну. Тепер їжджу до Лукова трохи як додому на свята: завжди нас там так годують — у кожної пані треба поїсти, вони усі готуються нас прийняти. Це така сусідська і суто жіноча близькість, яка посилює, дає переконання, що ми робимо щось важливе, і що маємо опору одна в одній. Знаєте, у їхніх помешканнях в Осередку так чисто — бо більше не мають чого робити, як лише прибирати і готувати їсти. А «Нотеси» — це щось із зовні, і це можна робити разом, коли маєш час. У тому є тяглість — мені важливо, щоб проект тривав. Жінки бачать, що це їх розвиває. Мене захоплює у таких партисипативних проектах зміна ролей: спершу жінки-мігрантки були учасницями, а тепер уже ви учасниці, а вони вас навчають. Ця думка заскочила мене сьогодні вранці: жінка-мігрантка не повинна бути весь час у ролі, коли її хтось вчить — бо вони все вміють: вміють жити, вміють заробляти гроші, мають професії, але опинилися в такій ситуації, коли не можуть це використати. «Нотеси» — це жіноча енергія, що є понад культурами і обмеженнями. Цей проект про стосунки між людьми, про наближення двох культурно дуже далеких світів. Немає сенсу заперечувати нашу різність, але «Нотеси» дають можливість розмови, і ця розмова вдається.

 

3.

— «Powszechny» — це як «народний», тобто, для всіх, — пояснює мені значення польського слова Шимон. Він редактор, працює на польському телебаченні і щотижня відвідує літературний клуб «Писання по вівторках» («Pisanie cowtorek»), що відбуваються у підвалі Театру Повшехного. Там ми і познайомились: зо 20 людей мали написати історію із 12 випадково обраних слів. Вечір тоді видався досить макабричний — серед слів, що мали складати історію, опинилися «голова» і «відбійний молоток», а отже майже в кожному оповіданні голову або стинали, або били відбійним молотком — символічно чи натурально. У цій же залі за кілька днів відбувається інша літературна подія — Слем патріотичний(Slam patriotyczny) — поетичний баттл на тему патріотизму.

— Спершу не планував іти, а потім мене накрила якась хвиля сентиментального патріотизму, і я написав вірш для баттлу, — каже Шимон. Коли цікавлюсь, чим для нього є патріотизм, відчуваю, ніби спитала щось непристойне. — Я вірю в ідею держави і приналежності до певної землі, от і все, — відповідає він після паузи. — Моніко, невже і ти написала патріотичний вірш? — вітає він ще одну учасницю літературного клубу.

— Так, такий малий «wypierdol»*, — каже Моніка, короткострижена жінка середніх років із рішучим голосом. Пізніше вона прочитає свій маніфест гендерної рівності, який отримає гучні аплодисменти:

«… ковток міцного рому

збираю сили

маніфестую

підношу стиснутий кулак

складаю нові гасла

пряду теорії визволення

для неї

для моєї Материзни» (прим.- дослівний переклад з оригіналу з дозволу авторки)

__________

*похідне від лайливого слова «pierdolic»

 

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Коментарі


спецтеми: