Що ми пам’ятаємо: публічна історія в Україні та Білорусі

Фігурка юного Леніна в Харкові.

KORYDOR публікує дискусію «Публічна історія сьогодні в Україні та Білорусі» за участі історика та керівника концентрації у European College of Liberal Arts у Мінську Олексія Браточкіна та дослідника й викладача Українського католицького університету у Львові Володимира Склокіна, яка відбулась у рамках проекту CSM «Відкриті уроки з публічної історії».

Олексій Браточкін: У моєму випадку варто було би почати з того, що Олександр Лукашенко за освітою історик. Він, утім, рідко звертається до свого історичного бекграунду. Загалом, саме з істориків і письменників почалася перебудова як публічне явище в Білорусі. Одним із лідерів Білоруського народного фронту, який сформувався в кінці 80-х – на початку 90-х років, був історик Зенон Позняк. Саме історики заявили про сталінські репресії та про місця масових розстрілів під Мінськом. Тоді ж з’явилась «національна» концепція історії Білорусі. Коли до влади прийшов Лукашенко в 1994 році, відбувся розкол культури пам’яті й розкол серед істориків. Сьогодні існують офіційні інституції, які «пишуть» історію, та інфраструктура, створена незалежними фахівцями. Останнє – це кілька журналів (наприклад, «Архе», альманах «Homo historicus»), незалежний дослідницький центр у Варшаві, який заснували історики, звільнені з Гродненського університету тощо. Втім, цей розкол уже не такий разючий, як був у 1990-х. Наприклад, історики з державних інституцій іноді друкуються в незалежних журналах.

Якщо публічні історики мали би бути медіаторами між академічною наукою й суспільством, то в Білорусі деякі історики є посередниками між владою й суспільством, вони мають легітимувати історичні концепції, які та формулює. Це такі новітні «радянські пропагандисти», їх навіть нагороджують, як стахановців свого часу. Я не можу назвати їх публічними істориками, бо вони не дотримуються критичного підходу. Є інші приклади публічної комунікації істориків із суспільством, але вони дуже специфічні. Наприклад, незалежна газета «Наша Нива» друкує гігантські лонгріди про історію Білоруського народного фронту. Це, по суті, наукові тексти, з яких прибрали примітки. Це не коментар репрезентації історії або спроба знайти мову, яка була б адекватною формі медіа. Це просто довжелезний текст, який гарно читається лише тому, що цікава сама тема. Є інша крайність. Наприклад, історик Ігор Кузнєцов пише про сталінські репресії, але щороку він називає дедалі більшу кількість жертв. Тож він наче й «наш», із незалежних істориків, але багато хто з ним незгоден.

У Білорусі немає публічних майданчиків, де історики могли би вільно висловлюватися. Є міжнародний конгрес у Каунасі, де для істориків навіть заснували премію, але у них ніхто не бере інтерв’ю потім, коли їхні книги її отримують. Тому публічних істориків дуже мало – тих, хто коментували б фільми, музейні експозиції, аналізували би шкільну освіту. Адже саме з цим має працювати публічна історія.

Є певна специфіка адаптації концепту публічної історії до локального контексту. Три роки тому ми створили European College of Liberal Arts у Мінську. Це проект неформальної освіти. Зараз у нас вчаться близько 60 осіб, вони самі обирають курси, і це не академічні програми. Коли я створював свою спеціалізацію, то пропонував подивитися на публічну історію як на освітню практику. Як сьогодні можна працювати з історичним матеріалом? Зі студентами ми аналізуємо історію в публічному просторі: назви вулиць, шкільні підручники, фільми, арт-проекти – уся та історія, яку ми споживаємо у повсякденні. Ця освітня практика розрахована на дорослих людей, але очевидно, що схожі прийоми добре було б застосовувати й у середній освіті.

Володимир Склокін: В Україні історики поступово починають грати роль публічних інтелектуалів. Я навіть написав про це статтю для журналу «Критика». Науковці пробують говорити з освіченою публікою про питання, що мають ідеологічний чи політичний вимір: проблематика Другої світової, повстанський рух, Голодомори тощо. Більше того, вони виходять за суто історичні межі й коментують різні політичні теми – наприклад, випадки корупції чи економічні реформи. Запит на таких фахівців з’явився в 2000-х роках із розвитком нових медіа. Зараз близько 20 істориків більш-менш регулярно пишуть до нефахових видань. Серед них, наприклад, Ярослав Грицак, Василь Расевич або історики більш консервативних поглядів, як Володимир В’ятрович. Поступово з’являються історичні книжки для широкої аудиторії. Так, Тімоті Снайдер дуже популярний в Україні. Ця сфера поступово розширюється, якщо говорити про неї як про американську public history.

У західному світі немає спільного трактування цього визначення. Але ключове у всіх підходах – це розуміння публічної історії як творення історії для широкої публіки, бажано в співпраці з нею, і за допомогою нетрадиційних форматів. Ми маємо відрізняти публічну історію від пропаганди. Це має бути критичний дискурс, який не прагне накинути одну точку зору, один наратив. Це представлення різних голосів, перспектив, включення до національного наративу різні групи та їхні досвіди. Ми успадкували тривалу традицію зловживання історією – коли історики мусили обслуговувати замовлення влади. Лишаються старі історичні міфи, і з’являються нові.

Публічна історія у вузькому класичному розумінні в Україні лише робить перші кроки. Ми маємо багато різних проектів, але мало інституцій постійно працюють на основі цього напрямку. Інтеракція  між суспільством та історичною наукою відбувалася й у радянський період, насамперед, через музеї. За останні 25 років багато з них меншою або більшою мірою трансформувались. Але ми також успадкували краєзнавчий підхід – коли музей фокусується на окремих фактах замість представити їх у ширшому контексті. Але про локальні речі треба говорити глобально. Для цього бракує методології та техніки. Більшість музеїв лишаються зацикленими на експонатах, які наче мають говорити самі за себе. Можливо, це працювало в минулому столітті, але зараз це вже не так. Треба шукати нові підходи.

Трансформації старих інституцій відбуваються дуже важко – через брак державної підтримки та розуміння з боку академічних істориків. Однак, наприклад, музею історії Києва вдалося здійснити таке перетворення. Виставка про Бабин Яр, яку вони зараз показують, – це справді вдала спроба розказати історію. Але все ж легше створювати щось нове. Серед нових інституцій, які працюють із ідеєю публічної історії – Центр міської історії Центрально-Східної Європи у Львові. Остання їхня виставка була присвячена Першій світовій війні, а саме – львівській воєнній повсякденності. Тобто, з одного боку, вони представляли різні аспекти виживання в місті, охопленому війною, з другого – глобальний контекст, у який був включений Львів, через локальні події. На виставці не було жодного експонату, тільки мультимедійні матеріали, зокрема, візуальні. Це, звісно, радикальний крок, але там був присутній наратив різних аспектів тієї війни. Центр міської історії створює систематизований архів історії Львова та західної України. Там є фотографії, мапи, відео, усні інтерв’ю. Спільнота долучається до його створення. Через таку взаємодію містяни відчувають, що ця історія – спільна, що вона існує не лише в політичному вимірі. Це те, чого нам бракує – поєднання публічної історії з цифровою.

14671273_10153857801042021_130881073256439029_n

Учасники дискусії “Відкриті уроки з публічної історії” – Олексій Браточкін, Катерина Диса, Володимир Склокін.

 

Олексій Браточкін: У Білорусі мало інституцій, які працювали б із суспільством. Є доволі успішний проект, пов’язаний із творенням усної історії – Білоруський архів усної історії. Його учасники збирають спогади, пов’язані з такими визначними подіями, як Друга світова війна, перебудова, Чорнобильська катастрофа. Разом з тим, вони скаржаться, що їхніми матеріалами ніхто з істориків не користується. Інша проблема полягає в тому, що ці спогади збирають тільки періодично, і методологія в цьому процесі не грає великої ролі. В нас є «Історична майстерня», заснована в 1990-х роках, там збирають свідчення тих, хто пережив Голокост. Але ці історії ніяк не інтерпретовані. В цих матеріалах нічого не можна знайти за конкретним запитом – скажімо, про жіночий досвід Голокосту.

Є кілька окремих історичних проектів, які створили не лише історики. Наприклад, «90-ті в Білорусі. Забутий час» – портал, який фактично описує хронологію подій. Ми з студентами, до речі, говорили на цю тему: чому 90-ті – забуті? Це просто невідрефлексований, неосмислений час. Також незрозуміло, чому взяли саме цей проміжок: від 1990 до 1999. Адже до 1994 року тривав демократичний період у житті Білорусі, а потім до влади прийшов Лукашенко. А зміни, які відбувалися в 90-х, були наслідками процесів, що розпочалися в 1970-80-х роках. Тоді почались протести проти руйнування історичного центру Мінська та відродження білоруської традиційної культури (а радше – конструювання її наново). На цьому сайті є елементи політичної, соціальної історії, історії повсякдення, але загалом це просто нагромадження певних фактів без жодної інтерпретації. Історики не встигли їх створити.

Запит на історію є, але новітні історичні проекти в Білорусі нечутливі до таких тем, як гендер, включеність різних етнічних груп. Наприклад, на дуже сучасному сайті «Мапа становлення Білорусі» представлено класичний національний наратив, де Білорусь начебто з’явилась безвідносно до інших державних утворень, а в її історії немає жодної жінки. В 2011 році в Білорусі зробили ролик «Будьмо білорусами» – така собі демонстрація національного наративу за п’ять хвилин. Білоруси в ньому – «шалены» народ. Хоча традиційно ми «памяркоўныя». Перекладаючи на мову публічної історії, малося на увазі, що ми – суб’єкти власної історії. Ролик справді було зроблено дуже добре, але той бриколаж фактів у ньому насправді не пропонував ніякого нового погляду на історію. Є «шаленість», але так само нічого про жінок, євреїв, ромів або татар. Є тенденція до героїзації, формування макроісторії й відсутня мікроісторія. Кілька років тому низка істориків запропонували створити національний пантеон – як це робили в 19 сторіччі. Так, у 2000-х у нас ставили пам’ятники князям Великого князівства литовського.

Якщо говорити про вдалі приклади, то спадає на думку «Архів свідків війни» Олексія Шинкаренка, який представляв Білорусь на 56-му Венеційському бієнале. Цей проект виріс із виставки в Національному історичному музеї – це була історія війни в фотографіях. В рамках «Архіву» відбувалися авторські екскурсії та опитування відвідувачів. Їхні історії записували, а потім зробили з них такий собі текстовий колаж. Ще кілька років тому був цікавий проект «Піонерська витримка». В Білорусі, як ви знаєте, не проводять декомунізацію, тобто, точніше було б сказати, що вона відбувається якось мимохіть. Збереглося багато пам’ятників піонерам. На виставці представили фотографії різних таких пам’ятників – збірний образ піонера й піонерки. Окрім того, була серія лекцій та дискусій. Вийшов дуже цікавий діалог поколінь. Старші люди згадували своє дитинство. Якось прийшли активісти з  Білоруського республіканського союзу молоді – це такий відроджений Лукашенком комсомол, і вийшло дуже бурхливе обговорення. Це був цікавий експеримент. До речі, радянські пам’ятники часто розфарбовують і всіляко доглядають за ними. Коли людей запитали, навіщо вони це роблять, з’ясувалося, що це не через любов до радянського, а тому, що пам’ятник асоціюється з дитинством, або в тому місці просто більше нічого немає.

Володимир Склокін: В Україні є значний інтерес до історії. Не такий, як у сусідній Польщі, але все ж. З одного боку, суспільство цікавиться читанням науково-популярних книжок та романів на історичну тему. З другого  боку, воно цікавиться історичним туризмом, спадщиною. Проблема в тому, чи історики можуть задовольнити цей запит. У нас мало якісної популярної літератури, яка б не відтворювала нові міфи та пропагандистські кліше та спиралася на реальні історичні дослідження. Так само спадщина повсякчас занепадає, особливо в менших містечках. Більше того, українці цікавляться лише певними аспектами своєї історії. Є більш резонансні теми – Друга світова війна, події визвольної боротьби, Голодомор. Багато інших тем лишаються поза увагою. Спадщину також оцінюють вибірково. Наприклад, у Львові вся увага прикута то української спадщини, а слід єврейської громади забуто, й лише зараз його почали реконструювати.

Роль публічних істориків якраз у тому, щоб формулювати, що саме треба винести в публічний простір, а не продукувати нові книжки про УПА, просто тому, що вони добре читаються. Потрібно перестати думати про поняття спадщини суто з національної точки зору. Ми часто націоналізуємо те, що створили представники інших етнічних груп. На заході це вірмени, євреї. На сході, наприклад, росіяни. Підхід до радянського спадщини в Україні теж дуже однобокий. Ми намагаємося накинути єдине бачення минулого на всю країну – наратив боротьби за свободу й створення власної держави. Хоча багато регіонів зовсім у нього не вписуються. Потрібно створювати майданчики для дискусій про складні питання, розуміючи, що ми ніколи не зможемо дійти остаточної згоди, але нам важливо навчитися говорити про це. Адже в нас досі є теми-табу. Мої студенти разом зі студентами з Німеччини беруть участь у проекті в селах Волині та Галичини, які до Другої світової були багатоетнічними – там жили поляки, євреї та німці, в деяких селах українці були меншістю. У воєнні часи українці допомагали винищувати ці етнічні групи, але зараз це абсолютно табуйована тема. Але історія й спадщина лишаються. Замовчане минуле заважає нам рухатись далі. І тут публічні історики мали ініціювати обговорення дражливих питань та пояснювати, що це потрібно для європейської інтеграції та побудови плюралістичного суспільства.

Олексій Браточкін: У кінці 80-х та на початку 90-х запит на історію полягав у пошуку відповіді на спільне питання: «Хто ми як нація?». Сьогодні запит іде від локальних регіональних ідентичностей, люди шукають підтвердження своїм груповим ідентичностям. Проблема в тому, як він задовольняється. Кілька років тому в Білорусії на волонтерських засадах заснували фестиваль екскурсоводів. У той самий час у різних місцях люди, які часто не були власне гідами, проводили екскурсії. Це був справжній бум. Наприклад, на екскурсії про єврейський Мінськ приходило 60-70 людей. Адже міський простір у нас ніяк не маркований. Він виглядає дуже радянським, бо все інше просто не позначено. Тобто є запит на мікроісторії.

Тим часом державні музеї фактично відмовилися від репрезентації певного історичного дискурсу й почали ностальгувати. В Музеї міської історії Мінська була дуже популярна виставка радянського дизайну й повсякдення «Back in BSSR». Книга відгуків була переповнена спогадами про дитинство. Єдине, що заспокоювало – дуже часто траплялася фраза: «Як же давно все це було». Тобто все-таки якесь відмежування є, але воно не було ніяк критично осмислене. В Національному історичному музеї взагалі немає експозиції про 20 століття. А в 2005 році в Білорусі зробили «лінію Сталіна» з ініціативи ветеранів Афганістану. Це такий історичний атракціон неподалік Мінська, місце, де нібито щось відбувалося в часи Другої світової. Там стоїть пам’ятник Сталіну, церква, кіоск, де продаються гімнастерки, можна поїздити на танку. Багато хто обурювався, але тепер там до мільйона відвідувачів на рік. Ще один спосіб споживання історії.

 

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва