Гриців ковчег: «З літературою буде все добре, поки є ми»

 У червні стартував новий літній сезон на Urban Space Radio. Під слоганом «Голоси наших міст» команда радіо дає голоси різним містам України через історії людей, які в них живуть та намагаються змінювати їх на краще. Стереотипні уявлення про різні регіони й міста України – ключовий фокус сезону. Одна з програм цього «карантинного» циклу – серія розмов Грицька Семенчука «Гриців ковчег» із людьми культури, які розповідають свої особисті історії на хвилях потопу-карантину як метафори, в просторі якої балансують гості ефіру між міфотворенням і мореплавством, між містами й любовями, між справжніми та уявними спогадами. Зі сходу на захід, з півночі на південь корабель міняє свої маршрути, аби наблизити нас до розуміння, чому ми такі різні й водночас такі схожі.

 

Гриць Семенчук: Нашу програму ми записуємо навесні 2020-року, під часу карантину, і поки половина світу сидить удома, ми можемо подорожувати бодай віртуально і в наших спогадах. На борту нас завжди супроводжують цікаві непересічні гості, і сьогодні до нас завітав есеїст, поет і перекладач – Андрій Бондар, а також письменник, поет і редактор – Володимир Рафєєнко.

Перший блок нашої програми називається «Народження», і в ньому я всіх наших гостей запитую про найщасливішу пору – дитинство. Ти, Андрію, народився у місті Кам’янець-Подільському, а ти, Володимире – у Донецьку. Які найяскравіші спогади з безтурботного дитинства пов’язані у вас із містом?

Володимир Рафєєнко: Мої спогади про дитинство якось не дуже поєднані з містом, тому що ми мешкали на околиці. Там пішки за 10-15 хвилин можна було дістатись до кінця міста, а далі починався степ, колгоспні поля. В дитинстві ми збирали урожай колгоспників раніше за них, а восени викопували їхню картоплю. Ми володіли цими степами як могли. А в місто я виїхав доволі пізно, тобто вже у свідомому віці. Перші 13-14 років мене батьки возили до театру і в цирк. А так, яке місто? Рідний район і приватний сектор – оце й була моя Україна, мій Донецьк. Терикони, дуже багато абрикосу, вишня, цвіт білий, що вкривав землю і цей такий гіркий щасливий запах квітів – це найщасливіше. Бо тут я не бачу стільки, може, тому що то було дитинство. Там лісів уже немає, тільки такі лісосмуги невеличкі.

Я пам’ятаю це щастя, коли заходило чи підіймалося сонце, його дуже було видно здалеку. Я потім таке бачив тільки тоді, коли воно сідає в море чи з нього підіймається. А ще краще було, коли ми з друзями залазили на терикон, брали з собою якогось портвейну, сигаретки й сідали там. А тоді нам ще ж не можна було ні пити, ні курити – батьки забороняли. Ми собі сиділи і це були самурайські хвилини справжньої краси. Донецьк почався як місто, коли мені було десь 15 років, і це було вже інше місто, інша пора життя,  зовсім не дитинство.

Донецьк, вигляд нашахту “Панфилівська”, 2012. Фото: www.donjetsk.com

Донецьк, 1968 рік. Фото: Галина Кмит

Гриць Семенчук: Ми ще про це трохи далі поговоримо. Андрію?

Андрій Бондар: У моєму житті склалося так, що перші дитячі враження пов’язані з центром Кам’янця-Подільського. Там є величезний парк, який тягнеться через усе місто, від польських до російських больверок. Цей парк для мене тоді став світом. Мої дитячі спогади про те, як сонце сідає в парку й світить різними відтінками проміння, зимові спогади і, найперше – моє власне самостійне обстеження, прогулянки, випробування світу і його меж. Колись парк називався «імені Леніна», біля нього якраз мешкали мої дід і баба. І якщо йти за юнгівськими архетипами, для мене цей парк є темною стороною моєї нерозгаданої душі, і дуже добре, що він у мене був. А попри це, Кам’янець-Подільський як такий формотворчий елемент мого життя відіграв абсолютно вирішальну роль. А все інше – поїздки в різні села, на річку Дністер – це все другорядне. Натомість, Кам’янець-Подільський для мене завжди є містом з якоїсь мрії. Місто десь втрачене, яке колись із тобою було, і хоч ти з нього вийшов у великий світ, але воно ніколи не проминає.

Гриць Семенчук: Ви, мабуть, не мріяли бути письменниками з дитинства, але в усіх нас були улюблені книжки в дитинстві і юнацтві. Що надихало вас на читання? Бо зазвичай це такі книжки, які потім за собою тягнуть багато-багато інших книг. Що потрапило вам в руки і, можливо, від кого?

Андрій Бондар: Мені спадає на думку дві книжки, які сформували мене. Це нетипові книжки для письменників, напевно. Я страшенно любив російський переклад книжки східно-німецького автора Ернста Бауера – «Чудеса Земли». Вона дуже гарно ілюстрована вулканами, водоспадами, різними древніми містами і чудесами. Весь фантазійний дитячий світ формувався під упливом цієї книжки. Я її, до речі, нещодавно як святиню віднайшов у батьків, вже дуже побитою життям. А друга книжка була про море. Теж російський переклад, бо це була «Морская Библиотека». Я страшенно любив цю бібліотеку, мені батьки купували її в дитинстві, а називалася книжка – «Узлы ветров». Там були фантастичні ілюстрації, різні японські, арабські казки – неймовірна була книжка. Вона була цікаво компонована, від пригод Аргонавтів аж до часів Середньовіччя, весь пласт світового фольклору про море. Ці дві книжки я завжди згадую як мої основні. І це не художня література, не чиясь вигадка, а речі, які здавалися для моєї фантазії цілком необхідними. Тому що, наприклад, я вперше в житті побачив абсолютно біле місто Санторіні – кам’яне місто з білим тиньком, і це фантастичне враження. Ці грецькі православні церкви чи кубинські гори, до яких їде автобус. Просто образ автобуса, який перевозить людей з якогось села. Тут наче і є якесь підглядання за чужим життям, і водночас це все здавалося чимось абсолютно нереальним, але таким бажаним, до чого дуже хотілося доторкнутися, і ніби тільки ця книжка давала перепустку в той неймовірний світ.

Володимир Рафєєнко: У мене не дуже нормально все склалося з цим. Я почав читати рано, з трьох років, але подобалося, коли читали мені. У віці приблизно шести років я знайшов у дров’яному хліві книжку без обкладинки. Я тоді не знав, що це таке і почав читати. Вже значно пізніше я встановив, що це був Чернишевський – «Что делать?». Отже, мені було 6 років, я почав читати і мені стало соромно, оскільки відчув якісь близькі мені речі. Кожен маленький чоловік відчуває, коли в нього з’являється думка про онанізм чи щось таке. Тобто це було дуже соромно читати, і при тому дуже цікаво. Я щось розумів, але не знав, що саме я розумію. Тож я заховав цю книжку на горищі, і це було моєю таємницею дуже довго. Я чомусь думав, що не можна виказати себе батькам, що я читав таку книжку. А потім, коли в 4-5 класі школи вчителька почала нам щось розповідати про Чернишевського, я просто зненавидів цю школу і всі ці уроки. Тому що вони говорили про цю велику книгу, про мою таємницю. Оце перше враження, але воно було пов’язане не з літературою, а з відкриттям чогось в самому собі і в людях. Я тоді через Чернишевського щось таке вичитав про людство й себе, що досі соромно згадувати. А читати я любив мої дві книжки: Дюма «Три мушкетери і Рея Бредбері «Марсіанські хроніки». Чомусь «Марсіанські хроніки» – це те, з чим я лягав і прокидався, про що я думав цілими днями і це тривало зі мною кілька років поспіль. Я читав, починав, закінчував, і так по колу.

Гриць Семенчук: Ви обоє навчалися в рідних містах. Володя залишився в Донецьку. Андрій після навчання в  Кам’янець-Подільському університеті переїхав до Києва. В мене буде таке питання: чому ти, Володю, залишився в Донецьку? Часто молоді люди хочуть покинути своє гніздо, втекти подалі від батьків, шукають якихось більших міст, чогось іншого. А до тебе, Андрію: що вплинуло на тебе так, що ти зрозумів, що не можеш більше залишатися в Кам’янці і хочеш поїхати до Києва?

Андрій Бондар: В моєму випадку був цілий вузол причин, які змусили мене покинути Кам’янець. Якщо всю цю ситуацію максимально спрощувати, то передусім це була економічна ситуація. Я якраз навчався в Кам’янці в 1991-1994-х роках. Страшенно сутужно було батькам і мені хотілося змінити ситуацію, щоб якось полегшити їхнє життя. А по-друге, це власне і по-перше теж, – мені хотілося іншого контексту. Звісно, був страшенний брак спілкування в Кам’янці: виїхали всі мої друзі-євреї, не було з ким спілкуватися, не було з ким гарти в шахи, омінюватися книжками. Тому виїзд євреїв з Кам’янця став для мене особистою міткою, що нема там більше чим займатись. Після третього курсу я вступив на 1 курс Києво-Могилянської академії. І мені здається, після того, як я виїхав у 20 років з Кам’янця, якраз Київ мене зробив тим, ким я є нині. Без цього міста мені було б взагалі важко себе уявити, це абсолютно моє. Київ і Кам’янець-Подільський – це два таких полюси: в Києві я можу жити, а про Кам’янець я можу мріяти.

Я страшенно радий, що моє життя склалося так, як склалося і що я виїхав з Кам’янця. Це місто, яке я понад усе люблю в житті, але водночас коли ти не знаходиш собі місця, то, мабуть, варто було тікати, і я втік. Якби я залишився, мені малюються завжди дуже понурі картинки, як чорний цикл картин Франциско Гоя: алкоголізм, втрата якогось ґрунту під ногами, інтелектуальна деградація і повільна смерть.

Алеї Кам’янець-Подільського парку. Фото: журнал “Поличка”

Володимир Рафєєнко: Справа в тому, що я вступив до університету в 1987-му році, і це був вечірній факультет. Я працював у власній школі лаборантом – спочатку це був кабінет фізики, потім хімії. Я взагалі не думаю, що хтось навіть із цілого шкільного потоку кудись поступав. Тому вже добре, що був вечірній факультет. А потім прийшли два роки радянської армії, і це був просто жах. Одразу після повернення в 1990-му додому я не встиг озирнутися, як уже не стало радянського союзу. І я перевівся на стаціонар. Після радянської армії все було за щастя: і Донецьк, і, я думаю, навіть у Макіївці чи Зажопинську, вибачте, було би краще. Я був живий, і досі не розумію, як і чому я залишився живий у цій дупі, що називалася «радянська армія». Ну і тому це було щастя.

Університет був у самісінькому центрі міста, тому я більшу частину часу проводив там. Місто, центральні бульвари і врешті-решт люди, з якими можна було притомно порозмовляти про книжки. В мене не було жодних друзів до самого кінця армії. Ви розумієте, який це був жах? Тож у Донецьку в мене тільки життя почалося. Куди їхати? А ще ж жінки, молоді студентки… це все було прекрасно. Після трьох років навчання з’явилася можливість вступити і паралельно навчатися на факультеті культурології, теж чотири роки. Я, навчаючись на двох факультетах, був страшенно щасливий. А потім якось дуже повільно, чим далі, тим більше з’ясовувався реальний стан університетських справ: і рівень викладання, і рівень міський рівень культури загалом. Я дорослішав повільно, був дуже молодий і дуже любив життя.

Гриць Семенчук: Дякую вам за ці історії. Наш наступний блок називається «Праведне житіє». І буде в мене перше запитання. Українці – не дуже мобільна нація. Вони навіть не відвідують сусідні регіони. Чому так? Чому люди не потребують пізнавати свою країну, дізнаватися про неї більше? І тут не йдеться тільки схід України, а про кожен регіон.

Андрій Бондар: Мені здається, що в характері українців закладена якась певна двоїстість. З одного боку, це неповороткість і тяжіння до власного шматка землі, до власного якогось контексту: вулиця, дім, робота і більше нічого не цікавить. В принципі,  дуже багатьох людей у світі цікавлять тільки такі речі. Але біда, стан економіки змушують українців рухатися. В нас мільйони людей виїжджають за кордон. Це вже свідчення того, що скрута змушує людей дивитися на те, як живуть інші країни. Дуже багатьом людям відкрився цей непривабливий образ власного життя через дослідження того, як живуть інші, як працюють інші моделі співіснування людей. Мені здається, життя забракне, щоби дослідити всю Україну повністю – вона величезна. Я навіть колись рахував обласні центри, де я був, а де не був. І з’ясувалося, що я ніколи не був у Черкасах чи Кропивницькому. Це значить, що десь попереду в житті маячить перспектива дослідження цих прекрасних регіонів, і це дуже цікаво.

От нещодавно їздив на південь, у два районні центри Миколаївської області: Первомайськ і Вознесенськ. Про них можна цілу повість пригодницьку написати. Таке враження, що особливо в Вознесенську заморозилися 90-ті. От уявіть собі 90-ті роки і ви раптом туди потрапляєте. Ні в Кам’янці, ні в Хмельницькому такого немає. Люди там живуть, і я розумію, що вони просто звикають до такого і бояться виїжджати. Навіть у порівняні з Вознесенськом це та сама область, буквально 100 км відстані, а вже є різниця і якесь часове провалля між двома районними центрами. Це несамовито цікаво досліджувати. Водночас дивишся на цей Вознесенськ – а там є великий музей графіки, де зібрані всі роботи одного автора радянської епохи. І водночас приводять нас у бібліотеку, і ти розумієш, спілкуючись із людьми, що це навіть не 90-ті, а якісь 70-ті. Рівень розуміння, що таке сучасна література і сучасна культура на рівні радянського обивателя 70-х років.

Нам є куди їздити і що досліджувати. І найбільше, я думаю, що очікує людина, яка захоче раптом розвідати стан свідомості своїх співгромадян, буде страшенне розчарування і страшенний відчай від того стану, який вона побачить. Тому я розумію страх людей, які бояться виїздити зі свого контексту, бо це страх Іншого. Я теж не розумію, як можна, поїхавши в Карпати, не полюбити Карпати. Але я уявляю, що можна не полюбити Одещину, тому що мені ближче Карпати, ніж степи, як у Володі. Бо це ландшафт, де він зростав, а людина зростає не лише в соціальному, але й у природному ландшафті також. Вперше я відчув, що таке степ – це коли в Росії в потягу їхав до Волгограда і проїжджав дуже великий степовий масив. Це страх. Як можна жити без дерев, рік, буйної рослинності, півня на паркані і взагалі без жодної живності навколо? Це був страх цього не-існування. Я розумію, що бувають різні степи, але це для мене ландшафт, у якому я не народився і який для мене не промовляє. От для мене більше ліс. Володя зараз живе в лісі. Мені було б дуже цікаво зараз почути, як йому в лісі живеться.

Володимир Рафєєнко: Володя живе в лісі, так, завдяки Андрію. Ну, наразі ми так живемо, що я за подвір’я не виходжу і собаку Пармезана не випускаю. Він вже привчився зі мною зарядку робити, кожного ранку я його чухаю гребінцем і йому це дуже подобається. Загалом я люблю ліс. Я казав у якомусь інтерв’ю, що кожного разу, коли приїздив до Києва (чи не тільки до Києва), поки я їхав, дивився на залізничну колію в ранішній час, і бачив ці сосни обабіч шляху. А ще якісь люди там і будиночки. І я собі думав, от яке це щастя – люди живуть у лісі! І накликав собі, бо я ж не знав, що це щастя колись трапиться зі мною. Це було неодноразово: протягом 10-20 років кожного разу, коли я бачив сосновий ліс, як той, у якому я зараз живу, щось тьохкало і трепетало, щось мені казало, що я скоро там житиму. Мені подобається, що тут дуже багато птахів, живності. Це дуже особливий світ, утаємничений у собі, який можна відкривати все життя.

Степ інший. Наш український степ – у ньому були переліски, каньйони, річки, дуже красиві невеличкі ліси. Там мені теж було дуже добре й цікаво. Але виїздити мені справді особливо нікуди й не хотілося, тому що я з дитинства знав Крим. Все тому, що я народився семимісячним і моїм батькам сказали, що я не житиму. Вони знайшли якогось лікаря, який сказав їм бігом забирати мене в Крим. І з того часу, як я був немовлям, кожного року бував в Алупці. І в мене обидва міста, Донецьк і Алупку, росіяни забрали.

А куди їздити? Після служби в армії я дуже добре зрозумів, що ми нікому не потрібні ніде. І, слава Богу, що я повернувся додому і років 10 ще був щасливий від того, що повернувся. Ну і зрештою, я філолог, а філолог у Донецьку – це така професія, що не тільки грошей мандрувати країною, а й на мандрівки власним містом не було. Я постійно хотів кудись, щось побачити, з кимось познайомитись, але на це просто не було ні друзів, ні знайомств, а я ще й інтроверт – не спілкувався ні з ким, і друзів у мене не було. Я справді трохи побоююся людей.

Це властивість не тільки моя, і не тому що інтроверт. У цьому майже селі на околиці Донецька, де я жив, дуже мало людей кудись їздили. Всім вистачало Маріуполя й Азовського моря, і це був просто шик. Те, що я їздив до справжнього Чорного моря, вважалося дивним, бо туди ніхто не їздив. Навіщо гроші витрачати? Не було такої традиції. Також була підозра до чужинців, навіть до інших невеличких суспільних кластерів. Бо в нашому поселенні мешкали роми, і в них була якась особлива єдність. Домівки абсолютно недоглянуті, також там мешкали татари, і вони теж були окремими людьми. Все було якимось дискретним, зведеним до вузького власного кола. Я це сприйняв із дитинства і в цій дискретності виховувався, й, можливо, вже ніколи не зможу бути іншим.

Гриць Семенчук: Андрію, ти давно вже провадиш літературне життя, і мав не одну сотню виступів в Україні. Володя, після того як сталася окупація на сході, теж перебрався до Києва і став активніше брати участь у різних літературних українських подіях. Як на вашу думку, чи ті, кого ми називаємо «середньостатистичний читач української літератури», відрізняється за якимись територіальними особливостями? Читач у центрі і на заході України має щось особливе? Чи це приблизно однакові люди, з однаковим багажем чи однаковими вподобаннями?

Андрій Бондар: Скільки людей, стільки й способів читання. Зрештою, кожна людина читає по-своєму і література її цікавить в міру того, чого вона від цієї літератури хоче. Хтось любить літературу за сюжети, когось цікавлять роздуми, інших цікавить стиль. Я думаю, багато читачів не сприймає літературу як мистецтво, вони сприймають її функціонально, як якесь певне повідомлення, вихолощене зі своєї головної цінності. І дуже мало людей, говорячи про літературу, згадують про стиль. Це об’єднує багатьох людей незалежно від регіонів. Зараз я висловлю, можливо, трохи парадоксальну думку, але мені здається, що найбільш уважним, найбільш прихильними й мудрими читачами є київські російськомовні в побуті люди, які сприймають українську літературу з певної дистанції, вони бачать її зовсім іншими очима. І говорячи про стиль, мені було страшенно прикро у випадку з останнім романом Володі, і його першим україномовним романом – «Мондеґрін», що люди не відчули сили цього роману як витвору стилістичного, а в цьому ж була його основна принада. Тобто все, що в ньому було закладено, все крилося в стилі. Треба було зрозуміти і полюбити цей стиль, але багато людей не купилося на це. В силу якихось своїх уявлень про літературу – це було щось незвичне для них. А це був прорив, якого не зауважили.

Мені здається, що на західній Україні, наприклад, львівський читач має свої якісь риси. Львівський читач розбещений літературними фестивалями, форумом видавців, місяцем авторських читань. Це давня традиція побутування літератури в місті, але це не скасовує усіх перелічених мною проблем. У нас, на жаль, люди не вміють читати. Вони позбавлені вміння розуміти літературу. І те, що Володя робить на своїх лекціях – це на якихось мікроприкладах читання казок Андерсена або Шекспіра вчить людей бачити твір, що це взагалі за література і для чого вона потрібна. А потрібна вона насправді для багатьох речей. Мені здається, що говорячи про будь-яку літературу, про будь-який твір, треба починати розмову зі стилю, тому що в стилі  закладено все: людину, як вона мислить, як формулює проблему, як малює сюжет, до чого вона прихильна. Загальна проблема нерозуміння літератури – це те, що сфера літератури, і взагалі гуманітарна сфера, в радянські часи була загнана в ідеологічні рамки. Це якась магма колективного нерозуміння. Тобі дають твір, а ти не можеш його прочитати, бо в тебе немає інструменту, щоб зрозуміти цей твір.

Володимир Рафєєнко: Якщо брати Донецьк, то мене там читали тільки ті, хто називалися письменниками. Тобто читачів там було до двох десятків. Може, мене хтось читав у Москві, але я не думаю, що їх було більше. Кілька разів я приїздив у Москву, коли отримував літературні премії, але читачів там не знаю. Якісь заходи, де я міг поспілкуватися з людьми, які читали мої книжки, відбувались тільки в Києві, Львові і в Чернівцях. Я дуже згоден з Андрієм, коли він каже про вміння читати і про стиль. Дякую йому, що згадав про мою книжку, а я згадаю про другу чи третю частину «Амадоки» Софії Андрухович, бо це було відкриття для мене. Там реальний приклад літератури, яка має шанс сподобатися і навчити українського читача стилю. Тому що крім стилю там ще є дуже важливий і потужний матеріал для українців, це рідкісне поєднання стилю й матеріалу може справді стати прикладом для навчання наших читачів.

Гриць Семенчук: Ми підходимо до останнього блоку програми, він називається «Після потопу». І так як новий сезон Urban Space Radio присвячений стереотипам, цей блок теж стосується теми упереджень. Я озвучу одне з них. Отже, «Українська література провінційна, а отже, нікому не цікава в світовому контексті».

 Володимир Рафєєнко: Я думаю, що це повна фігня. Ми дуже молоді, ми тільки з’явилися. Я думаю, що це проблема такого перинатального періоду росту. В нас попереду є ще дуже цікаві поети і прозаїки. Ми тільки намагаємося бути кимось і тільки намагаємося зробити вибір. Нам дуже пощастило з народом, і дуже не пощастило з електоратом. Це потрібно це усвідомити й чітко собі сказати.

Андрій Бондар: Як казав Ірванець: «В нас люди хороші, гівнистий народ». Я бачу в цьому стереотипі якесь раціональне зерно. Я погоджуюся з Володею, що річ не в провінційності, а в постколоніальному стані культури. Точніше було би сказати, що ми постколоніальна культура, а не провінційна. А якщо оцінювати агрегатний стан, то я скажу так: українська сучасна література, якщо порівнювати її з усіма літературами сусідів, здобула чи не найбільше премій Ангелуса. Ми маємо три премії Ангелуса за якихось там 16 років. В 2017-му році Жадан отримав, а перед тим був Юрій Андрухович. Здається, жодна література не мала 3-х Ангелусів. Це ось відповідь на питання про провінційність. Насправді нас треба перекладати і читати, як кожну іншу літературу. Я сподіваюся, що з часом це якось пожвавиться і будуть державні програми з підтримки перекладів української літератури іншими мовами, і таким чином ця провінційність такого плану буде долатися. Бо все, що робилося останні 20-25 років – робилося зусиллями самих авторів. Ніхто ж не допомагав нам. А взяти, наприклад, польську літературу і її успіх. Нобель Олі Токарчук – це заслуга не лише самої авторки, а цілих інституцій, які працювати над нею. Інституцій, які підтримували переклади в усіх країнах, в тому числі на мови Нобеля: шведську й англійську. Тобто це велика фабрика, яка працює разом з літературою, яка нібито не має впливу на процеси письма, але над стипендіями, фестивалями, інтерв’ю вся ця інфраструктура працює.

От чим ми відрізняємося і чим ми провінційні – ми не маємо жодного фахового українського літературного часопису. І все, на цьому можна ставити крапку. Література, яка не має такого часопису не може вважатися до кінця повноцінною. Мені здається, що це десь нам і великий вирок. Ми не можемо говорити про це до кінця, бо ми не можемо до кінця про себе сказати.

Гриць Семенчук: Ми живемо зараз у новій реальності, і для письменників ця реальність буде кращою, продуктивнішою, чи навпаки, як і для багатьох інших сфер, настане великий колапс і початок довгої стагнації? Прогноз від Володимира Рафєєнка і Андрія Бондаря.

Андрій Бондар: Мені здається, що карантин не дуже сильно вплине на моє життя в тому сенсі, що воно таке саме. Я мінімаліст у житті, для мене не існувало дуже багатьох речей, за якими плаче більшість людей. Мені здається, що змінюється ставлення до людського контакту. Люди самовідчужуються. З’являється момент, коли людина людині вовк, кожного потенційно сприймаєш, як загрозу собі. І ти розумієш, що не тільки ти, а всі так, ти теж загроза. Це вже інший дистанційний стан. Як я писав у «Збручі», це нова хвиля екзистенційної літератури, нова хвиля відчуження, але вже в іншому агрегатному стані суспільства. Можливо, ми по-іншому це переживатимемо і знову будуть актуальними твори екзистенціалістів. Мені от спадає на думку відродження інтересу до Камю, Сартра, до філософії екзистенціалізму. Інша справа, як це все ляже на наш змінений стан постіндустріального, постінформаційного суспільства. Тому навпаки, має бути реакція літератури на відродження лампових старих, аналогових якихось речей.

Володимир Рафєєнко: Я взагалі кращого місця, ніж цей двір, де я живу, зараз не знаю. Я за подвір’я не виходжу і не хочу. Якщо гриби виростуть, піду ще по гриби, бо вони мені кожного ранку тихесенько кажуть: «Володю, Володю», я так чую їх. А так – навіщо мені виходити в люди, я навіть не знаю. І якщо мені вдавалося щось в літературі, то не тому, що я багато з кимось спілкувався. Література – це потреба напружувати й застосовувати свою уяву як інструмент розуміння всесвіту і власної душі. Це нікуди не зникне, допоки є людина, і я в цьому не бачу жодної проблеми. Проблеми є мабуть інші: економічні, політичні, і якщо дійсно піде друга хвиля коронавірусу восени. А з літературою, як із любов’ю і дружбою – нічого не станеться. Вона буде, допоки є ми.  Як каже Андрій, це правда –  нам потрібне розуміння і тепло. Нам потрібна інша людина хоч би для того, щоб подивилася і сказала: «Володю, та ти непоганий такий, не переймайся, все ще буде краще. Якось буде». Наразі наше життя існує «між мною і іншим». Я думаю, що з літературою все буде добре, тільки не знаю, як з нами.

Гриць Семенчук: З літературою буде все добре, поки є ми. Дякую нашим чудовим гостям за те, що завітали до нас у програму. Нагадую всім слухачам Urban Space Radio, що нас можна буде послухати на Apple і Google Podcasts. Бажаю всім гарного вечора.

Послухати повну версію цієї та іншої розмови з циклу «Гриців ковчег» можна за посиланням.

Сезон Літо 2020 на Urban Space Radio реалізовується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку  USAID. Зміст контенту даної програми є виключною відповідальністю Urban Space Radio і не обов’язково відображає погляди  USAID чи Уряду Сполучених Штатів.

 

Коментарі


спецтеми: