Підземне життя

Кадр з фільму "Тунель свідомості".

Метро — це стратегічний об’єкт для… селфі, “зустрічей на платформі” і людей у навушниках. А ще не позбавлений стереотипізації портрет міста. Приблизно таким воно постає у фільмі австрійського режисера Тімо Новотни. Його “Тунель свідомості” — музична листівка про підземки Москви, Нью-Йорка, Токіо — свого роду виклик перед жанром мюзиклу. А в документальному кіно, попри все — подвійний виклик.

Нині урбаністичний мюзикл «Тунель свідомості» можна побачити й оцінити в  українському прокаті. Але майте на увазі, що урбаністичне кіно з тієї категорії глядацького досвіду, коли будівлі, плакати, перехрестя — не порожній звук, а простір з особливою ритмікою.

Власне, після фільму 1927-го року “Берлін: симфонія великого міста” (режисер Вальтер Руттман) урбанізм сприймали не інакше як через музику. Кіно стало еталонним експериментом із міським простором на екрані. Тут режисерська оповідь у буквальному сенсі формується через монтажні зигзаги залізниць, вулиць, частоти руху машин і людей.

Тімо Новотни, окрім режисерської практики, ще й музикант двох гуртів, а тому його вибір жанру мюзиклу цілком зрозумілий. Він накладає підземні переходи, вагони і потоки людей на ритміку хіп-хопу, ембіенту та репу.

Режисеру доволі добре вдається пластика метро, яка, зі свого боку, тонко бентежить звукову уяву. Але не вистачає  пластики людського тіла. Коли несвідомі, непроговорені історії потрапляють в камеру. Можливо, тому епізод із жінкою-екскурсоводом у московському метро, коли вона владно покрикує на групу італійців чи завертає їх червоним прапорцем, такий красномовний. Тут метро — це вистава, гра на публіку. Пасажири у ній теж грають за правилами — розхвалюють архітектуру чи відкриття нових станцій.

За кадром лунають усе-таки доволі стереотипні історії, що тією чи іншою мірою відбуваються в будь-якій підземці світу. Для Лос-Анджелеса це музика в навушниках, знайомства. Для Токіо — пітні чоловічі руки і роздуми про самогубство. 

Поза усім цим музичним аранжуванням фільм можна прочитати ще й як діагноз суспільству, для якого візуальність — сильніша, вагоміша, важливіша, ніж особиста причетність, залученість. Феномен метро у цьому показовий. Ми не просто мовчазні спостерігачі, ми — спостерігачі, які зазвичай відводять очі. Таке взаємовідчуження дорівнює втраті порозуміння. Достатньо чужому ліктю чи рюкзаку штурхнути нас у спину, як ця відчуженість перетворюється в агресивність і боротьбу з відразою.

Я не хочу говорити про якісь пафосні речі, а тим паче про насадження “бренду людяності” в громадському транспорті. Людська природа все таки набагато ширша за моралізаторство. Але зайти в ці неприємні і подекуди дуже болючі її зони — перший крок для порозуміння. Найкраще це дозволяє зробити мистецтво. І кіно зокрема.

У “Тунелях свідомості” знаково вирізняється спогад нью-йоркської пасажирки. Хлопець губить у вагоні рукавичку. Він помічає це вже на платформі, і поки не зачинилися двері, кидає у вагон другу, до пари, “бо нікому немає користі з однієї”. Так от, рукавиця — теж пошук порозуміння з іншою людиною.

Одна з форм, яка виражає це порозуміння в метро, без сумніву — дизайн. І тут не можна не погодитися з Ігорем Скляревським (автором нової системи міської навігації), що “дизайн — це спосіб зробити комунікацію ефективною. І це не про шрифти, і не про повітря навколо літер чи їхні кольори. А про те, що сказано і чи сказано це з метою піклування про людей”.

Наше метро застрягло на межі двох епох. З одного боку — радянськість, законсервованість, гарно заклеєна рекламою. Це можна відчути хоч би й на київській площі Льва Толстого. Спускаючись до станції, ти ніби опиняєшся в посудомийній машині (усі стіни в рекламі пральних засобів). А з другого боку, відчувається бажання зробити метро “культурним продуктом”. Змінити дизайн та інформативність написів на станціях та вагонах, творити позитивні легенди про метро і навіть зробити музей в закинутих тунелях між станціями “Театральна” та “Університет”. Аналогів останньому, до речі, немає в світі. Дещо подібне є в Нью-Йорку та Будапешті. Але там, як каже Олег Тоцький, фотограф та автор проекту “Музейного тунелю”, старі станції просто переробили на музей. Чому в нас цього до сих пір не роблять? У метро це пояснюють величезними затратами: щоб зробити вхід в тунель, треба в центрі над ним купити ділянку. Озвучують суми в 20-30 мільйонів гривень. Чималі гроші необхідні і для внутрішнього облаштування. Це — якщо коротко. І це, мовляв, надто глобальна ініціатива.

Чесно кажучи, у нашій країні повсякчас усе хороше починається з ініціативи однієї людини. І мабуть лише двічі за часи незалежності –  з ініціативи одразу багатьох. Ніколи не забуду підслухану під час революції розмову в промерзлому автобусі:

– Я уже три года борюсь с этим автобусом, а он все ездит. Как ты здесь выдерживаешь, – чоловік років п’ятидесяти кричить на вухо кондуктору. – Я сам из Алчевска. Так вот, у нас там тоже — такие же автобусы. Ну, как все в нашей стране. Здесь же дышать невозможно. Бензин воняет. Единственное, что  спасеет — незакрывающиеся двери. Знаешь, я когда вижу белый автобус — думаю, ладно, десять минут могу потерпеть. Ладно я. Я — старый уже. Но вот они (чоловік обводить рукою решту пасажирів). Молодые, красивые. Почему им терпеть?

Тут загалом ідеться про прірву між людьми, які їдуть поруч. І про те, як ми її долаємо, і чи долаємо взагалі. Ці питання навряд чи можна одразу вирішити за допомогою дизайну, чи музеїв, чи кіно. І річ не в тому, що таких якісних речей у житті  потрібно значно більше, а в тому, що прірва — це жахливо. У пустці немає місця нічому і нікому. Ні хорошому, ні поганому, ні якимось цінностям, ні принципам. І прикро, що розуміємо це лише тоді, коли вибратися з такого “тунелю свідомості” практично неможливо.

Коментарі


спецтеми: