Підземне життя

Кадр з фільму "Тунель свідомості".

Метро — це стратегічний об’єкт для… селфі, “зустрічей на платформі” і людей у навушниках. А ще не позбавлений стереотипізації портрет міста. Приблизно таким воно постає у фільмі австрійського режисера Тімо Новотни. Його “Тунель свідомості” — музична листівка про підземки Москви, Нью-Йорка, Токіо — свого роду виклик перед жанром мюзиклу. А в документальному кіно, попри все — подвійний виклик.

Нині урбаністичний мюзикл «Тунель свідомості» можна побачити й оцінити в  українському прокаті. Але майте на увазі, що урбаністичне кіно з тієї категорії глядацького досвіду, коли будівлі, плакати, перехрестя — не порожній звук, а простір з особливою ритмікою.

Власне, після фільму 1927-го року “Берлін: симфонія великого міста” (режисер Вальтер Руттман) урбанізм сприймали не інакше як через музику. Кіно стало еталонним експериментом із міським простором на екрані. Тут режисерська оповідь у буквальному сенсі формується через монтажні зигзаги залізниць, вулиць, частоти руху машин і людей.

Тімо Новотни, окрім режисерської практики, ще й музикант двох гуртів, а тому його вибір жанру мюзиклу цілком зрозумілий. Він накладає підземні переходи, вагони і потоки людей на ритміку хіп-хопу, ембіенту та репу.

Режисеру доволі добре вдається пластика метро, яка, зі свого боку, тонко бентежить звукову уяву. Але не вистачає  пластики людського тіла. Коли несвідомі, непроговорені історії потрапляють в камеру. Можливо, тому епізод із жінкою-екскурсоводом у московському метро, коли вона владно покрикує на групу італійців чи завертає їх червоним прапорцем, такий красномовний. Тут метро — це вистава, гра на публіку. Пасажири у ній теж грають за правилами — розхвалюють архітектуру чи відкриття нових станцій.

За кадром лунають усе-таки доволі стереотипні історії, що тією чи іншою мірою відбуваються в будь-якій підземці світу. Для Лос-Анджелеса це музика в навушниках, знайомства. Для Токіо — пітні чоловічі руки і роздуми про самогубство. 

Поза усім цим музичним аранжуванням фільм можна прочитати ще й як діагноз суспільству, для якого візуальність — сильніша, вагоміша, важливіша, ніж особиста причетність, залученість. Феномен метро у цьому показовий. Ми не просто мовчазні спостерігачі, ми — спостерігачі, які зазвичай відводять очі. Таке взаємовідчуження дорівнює втраті порозуміння. Достатньо чужому ліктю чи рюкзаку штурхнути нас у спину, як ця відчуженість перетворюється в агресивність і боротьбу з відразою.

Я не хочу говорити про якісь пафосні речі, а тим паче про насадження “бренду людяності” в громадському транспорті. Людська природа все таки набагато ширша за моралізаторство. Але зайти в ці неприємні і подекуди дуже болючі її зони — перший крок для порозуміння. Найкраще це дозволяє зробити мистецтво. І кіно зокрема.

У “Тунелях свідомості” знаково вирізняється спогад нью-йоркської пасажирки. Хлопець губить у вагоні рукавичку. Він помічає це вже на платформі, і поки не зачинилися двері, кидає у вагон другу, до пари, “бо нікому немає користі з однієї”. Так от, рукавиця — теж пошук порозуміння з іншою людиною.

Одна з форм, яка виражає це порозуміння в метро, без сумніву — дизайн. І тут не можна не погодитися з Ігорем Скляревським (автором нової системи міської навігації), що “дизайн — це спосіб зробити комунікацію ефективною. І це не про шрифти, і не про повітря навколо літер чи їхні кольори. А про те, що сказано і чи сказано це з метою піклування про людей”.

Наше метро застрягло на межі двох епох. З одного боку — радянськість, законсервованість, гарно заклеєна рекламою. Це можна відчути хоч би й на київській площі Льва Толстого. Спускаючись до станції, ти ніби опиняєшся в посудомийній машині (усі стіни в рекламі пральних засобів). А з другого боку, відчувається бажання зробити метро “культурним продуктом”. Змінити дизайн та інформативність написів на станціях та вагонах, творити позитивні легенди про метро і навіть зробити музей в закинутих тунелях між станціями “Театральна” та “Університет”. Аналогів останньому, до речі, немає в світі. Дещо подібне є в Нью-Йорку та Будапешті. Але там, як каже Олег Тоцький, фотограф та автор проекту “Музейного тунелю”, старі станції просто переробили на музей. Чому в нас цього до сих пір не роблять? У метро це пояснюють величезними затратами: щоб зробити вхід в тунель, треба в центрі над ним купити ділянку. Озвучують суми в 20-30 мільйонів гривень. Чималі гроші необхідні і для внутрішнього облаштування. Це — якщо коротко. І це, мовляв, надто глобальна ініціатива.

Чесно кажучи, у нашій країні повсякчас усе хороше починається з ініціативи однієї людини. І мабуть лише двічі за часи незалежності –  з ініціативи одразу багатьох. Ніколи не забуду підслухану під час революції розмову в промерзлому автобусі:

– Я уже три года борюсь с этим автобусом, а он все ездит. Как ты здесь выдерживаешь, – чоловік років п’ятидесяти кричить на вухо кондуктору. – Я сам из Алчевска. Так вот, у нас там тоже — такие же автобусы. Ну, как все в нашей стране. Здесь же дышать невозможно. Бензин воняет. Единственное, что  спасеет — незакрывающиеся двери. Знаешь, я когда вижу белый автобус — думаю, ладно, десять минут могу потерпеть. Ладно я. Я — старый уже. Но вот они (чоловік обводить рукою решту пасажирів). Молодые, красивые. Почему им терпеть?

Тут загалом ідеться про прірву між людьми, які їдуть поруч. І про те, як ми її долаємо, і чи долаємо взагалі. Ці питання навряд чи можна одразу вирішити за допомогою дизайну, чи музеїв, чи кіно. І річ не в тому, що таких якісних речей у житті  потрібно значно більше, а в тому, що прірва — це жахливо. У пустці немає місця нічому і нікому. Ні хорошому, ні поганому, ні якимось цінностям, ні принципам. І прикро, що розуміємо це лише тоді, коли вибратися з такого “тунелю свідомості” практично неможливо.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва