Кейт Еванс: «Найважче – писати фразами, які можна ретвітнути. З працями Рози Люксембург це непросто»

Фото: з особистої сторінки Кейт Еванс

Цього року на Книжковому Арсеналі Фонд Рози Люксембург в Україні представив українське видання графічного роману «Червона Роза» британської художниці та активістки Кейт Еванс. Це біографія Рози Люксембург, яка також розповідає про появу соціалістичного руху та місце жінки в Європі початку 20-го століття. «Говорити про лівий рух у пострадянській країні – це зовсім не одне й те саме, що робити це в країні, яка завжди була капіталістичною, – каже художниця. – Але чути про те, що тут Розу Люксембург пов’язують із тоталітаризмом, дуже дивно. Вона захищала політичну свободу».

Карикатуристка, активістка, художниця, авторка й мама – так себе ідентифікує Кейт Еванс. Її найперші графічні романи документують політичні протести, у яких вона сама брала участь. Наступні книжки – Bump та Food of Love – присвячені досвіду вагітності та материнства. Цього року вийшов ще один графічний роман-репортаж Кейт Еванс – про табір біженців у французькому місті Кале.

KORYDOR зустрівся з художницею й поговорив із нею про сцени сексу в історії соціалістичної боротьби, нейропроцеси в мозку прихильників Трампа та подвійну несправедливість європейської міграційної політики.

Євгенія Олійник: Ідея зробити «Червону Розу» надійшла від Фонду Рози Люксембург, і Ви одразу зголосилися. Чим Вас зацікавила ця історія?

Кейт Еванс: Мене цікавила насамперед можливість подискутувати про капіталізм. У 2006-му в мене вийшла книжка про кліматичні зміни, а ця тема напряму пов’язана із капіталізмом – із тим, як глобальна фінансова система існує заради самої себе. Якщо наша єдина мета – безкінечне накопичення коштів, то ми дуже скоро вичерпаємо всі ресурси планети. Історія Рози Люксембург – це історія протистояння капіталізму. Це була захоплива робота, мені сподобалось працювати з історичним матеріалом. Було дуже цікаво намагатися оживити той період часу, зокрема, події Листопадової революції в Німецькій імперії. Адже тодішній Берлін був зруйнований та повністю відбудований заново. Тож я відтворювала його буквально з кількох фотографій. У мене зібралися цілі стоси зображень транспорту, архітектури, одягу того часу. Я намагалася бути дуже точною.

«Червона Роза» – це історія про жінку, яка не йшла на компроміси, вміла за себе постояти, була сексуально вільною та мала чудове почуття гумору. Всі діалоги в книжці засновані на історичних фактах. Якби це був фільм, глядач ніколи б не дізнався, чи справжні її репліки. В графічному романі ж наприкінці є перелік посилань. Утім, я, наприклад, не знаю, чи Роза обрізала собі волосся – її «найбільшу окрасу, якою милуватиметься її чоловік» – із почуття протесту, як це показано в книжці. Можливо, вона просто напилася. Так само я не знаю, чи вона справді демонстративно відмовилась від корсету – є фотографії її виступів у ньому й без нього. Але в книжці це акт непокори – як у жінок-бунтарок 60-х, які спалювали свої бюстгальтери.

Є.О.: З якими документами Ви працювали, щоб написати «Розу»?

К.Е.: Я почала з її листів, які перекладені англійською. Вони дуже проникливі та драматичні, особливо ті, що вона писала з в’язниці. Я прочитала всі її політичні праці. Думаю, якби я осилила й ті, що в оригіналі, книжка б вийшла вп’ятеро більшою. Ми й так домовлялися про 120 сторінок, а я зробила 180. Найважче – це скорочувати, писати фразами, які потім можна буде ретвітнути. З працями Рози Люксембург це непросто. Моя улюблена її цитата: «Капіталізм спалить цей світ». В оригіналі ж вона звучить трохи інакше: «Німецький капіталізм експортує локомотиви текстилю й бавовни в Туреччину й не спиниться, поки не спалить світ, щоб запровадити монополію на способи, якими послуговується». В Британії її історія загалом не дуже добре відома. Я завжди вважала, що її вбили фашисти, а потім взялася за її біографію – й раптом: чекайте, так хто її вбив? Студент-соціаліст? Серйозно? Тепер у мене таке враження, наче історія Рози Люксембург – це моя інтелектуальна власність. Щоразу, як хтось починає про неї говорити, я ревную – вона ж моя Роза Люксембург.

Кейт Еванс презентує свою книжку на Книжковому Арсеналі в Києві.

Є.О.: Як з’явився її образ, що було важливо?

К.Е.: Я хотіла показати справжню жінку – з неголеними ногами й пахвами. Тому що на початку 20 століття жінки виглядали саме так. Окрім того, вона була дуже низька й кульгала. В книжці вона носить черевики різних розмірів. Я знаю, що вона справді їх носила в дитинстві через інвалідність, але я вирішила лишити цю деталь, як нагадування про цю її фізичну особливість.

Є.О.: Ця книжка, вочевидь, пов’язана з Вашою активістською діяльністю. Ви думали, для кого її пишете?

К.Е.: Ні, я робила це для себе. Я знала, що втрачаю певну аудиторію, тому що в книжці є сцени сексу. Люди завжди кажуть: «Графічні романи – це ж для дітей!». Тільки не «Червона Роза». Втім, я частково зобразила свій досвіт активістки, причетної до масового політичного руху. Так, учасники Листопадової революції переймаються, де б поїсти поміж демонстраціями, й у них постійно відбуваються ці нескінченні нудні зібрання. (Сміється). Але, звісно, я зуміла й це драматизувати.

Ілюстрація обкладинки “Червона Роза” Кейт Еванс

Є.О.: Навіщо потрібні сцени сексу в історії про соціалістичну боротьбу?

К.Е.: Тому що репрезентація жінок як сексуальних суб’єктів – дуже рідкісне явище. Ми завжди – об’єкти бажання. Але Роза Люксембург була інакшою: вона сама вибирала собі коханців та знала, як запобігати вагітності. Вона насолоджувалася сексом. Мені здається, важливо знати, що секс тоді не був лише чимось, чого жінки боялись або намагались уникнути.

Є.О.: Чи ідеї Рози Люксембург доречні в сучасному світі? Інакше кажучи, чому ця книжка мала вийти саме зараз?

К. Е.: Деякі її думки стосовно економіки досі дуже релевантні. Вона усвідомила зв’язок між капіталізмом та експансіонізмом і мілітаризмом. Наприклад, вона пише про винищення карибійців після іспанського завоювання в своєму «Вступі до політичної економії». Її роздуми про фінансову кризу та кредити дуже резонують із подіями 2008 року. Однак у часи Рози Люксембург ще не було розуміння інтерсекціональності. Тому для неї не важив тодішній феміністичний рух – він опікувався правами лише жінок вищого класу, а Люксембург виступала за класову рівність. Але ж гендерна рівність та економічна експлуатація пов’язані між собою. Я не погоджуюсь із усім, що писала Роза Люксембург, деякі її теорії спростували події 20 століття, але її критика капіталізму досі дуже актуальна.

Після роботи над «Червоною Розою» я інакше поглянула на той історичний період, зокрема, стала більше поважати соціалістичний рух і те, чого він досяг. Окрім того, якщо брати його до уваги, мотивація нацистів стає трохи зрозумілішою. Німецькі солдати вірили, що Перша світова закінчилась не тому, що вони програли війну, а просто тому що єврейські інтелектуали в них вдома розпочали революцію. На злочини Гітлера потрібно дивитися в світлі цього факту. Це трохи пояснює жахливі антисемітські настрої того часу. В Британії мало знають про цей період історії. Так, у школі нам розповідали про Веймарську республіку, але не про те, як німецькі робітники повстали, бо в них закінчилися засоби до існування.

Є.О.: Коли Ви працюєте над книгою, то насамперед пишете чи малюєте?

К.Е.: І те, й інше. Але я так давно малюю комікси, що коли треба написати статтю, я лише те й роблю, що прибираю зайві слова, а потім думаю: мабуть, якісь із них треба повернути. Навряд чи я коли-небудь малюватиму ілюстрації до чужих текстів – я сама хочу сказати так багато. Мене зачаровує, як образ може доповнити слова – і скільки способів для цього існує. Але текст завжди на першому місці. В мене завжди є сценарій.

Є.О.: У Вас є дві книжки, присвячені материнству: про грудне вигодовування й вагітність та усе з нею пов’язане. Що це за історії для Вас?

К.Е.: Вони обидві засновані на моєму власному досвіді народження та виховання дітей. А також і на досвіді моїх друзів, які часто роблять все зовсім інакше. Завжди хочеться думати, що є один спосіб правильно ростити дитину, але це не так. Як тільки формується якесь правило, одразу з’являється дитина, яка його спростовує. Але треба визнати, що через патріархат та поширену нуклеарну форму сім’ї жінки змушені виховувати дітей самостійно. Це завелике навантаження для однієї людини, й ця праця часто знецінюється. До того ж, ми звикли вважати дітей істотами, які мають виконувати все, що їм наказано. Це лише все ускладнює. Набагато легше спілкуватися зі своєю дитиною та з’ясовувати, що й потрібно й чого вона хоче. Наше ставлення до дітей визначає наше суспільство, зрештою.

Між вихованням і політичними поглядами є зв’язок. Наприклад, серед прихильників Трампа є люди різного походження, класу й професії, але більшість із них схвалюють авторитарне батьківство. Це працює на нейробіологічному рівні. Було дослідження, де людей правих та лівих поглядів просили зробити ставки та визначали, які процеси відбуваються при цьому в їхньому мозку. Й ті, й інші програвали однаково. Однак у лівих фіксували активність у лобних долях, які відповідають за зв’язок емоцій та логіки. Рішення правих тим часом базувалися на страху. Цей страх з’являється в ранньому дитинстві з усвідомленням, що якщо не зробити, що сказано, тебе покарають. Такі діти перетворюються на дорослих, які або чекають на накази, або самі їх віддають. Емпатичний підхід дозволяє навчитися критично мислити й діяти незалежно. Звісно, дітям потрібні рамки, але їх не встановлюють криком чи побиттям.

Є.О.: На Вашу думку, авторитарні батьки – в більшості?

К.Е.: Так. Середній та вищий клас у Британії не виховують, а дресирують дітей, і думають, що це єдиний правильний спосіб бути батьками. Дитина має їсти й спати за якимось універсальним розкладом. Але ж зрозуміло, що всі діти різні. Моя книжка про вагітність якраз про те, що немає ніяких загальних правил материнства. На початку є інструкція для читачів: якщо ви хочете мати дитину, вам на цю сторінку, якщо ні – на цю. Коли жінки кажуть, що не хочуть дітей, їх обов’язково спитають: «А ти впевнена? Ти ще передумаєш, але потім буде пізно!». І от хтось народжує дітей, а потім раптом усвідомлює, що її будинок і життя перетворилися на суцільний хаос, і думає: «Чорт, тепер уже й справді пізно».

Люди чомусь вважають, що жінки біологічно запрограмовані розмножуватись. Ніхто не думає так про чоловіків. І разом з тим, жіноча біологія дуже погано досліджена. Все, що її стосується, – табу. Наприклад, у мене було шість викиднів, це повний відстій. І навіть не можна ні з ким про це проговорити. Те саме можна сказати про аборти та менструацію. Якби не патріархат, жінки б мали п’ять додаткових вихідних на місяць без зайвих питань. Натомість ми маємо просто мовчати про це.

Є.О.: Ви критикуєте медикалізовані пологи у свої книжці. Чому?

К.Е.: Свого часу мене здивувала велика кількість аргументів проти звичних медичних втручань у цьому процесі.  Це не якась політична позиція, а статистика. Наприклад, вважається, що оптимальна поза для пологів – лежачи на спині. Але далеко не всім це підходить. То чому просто не дати жінці стати, наприклад, навколішки? Деякі втручання підвищують імовірність кесаревого розтину, який впливає на можливість завагітніти надалі, ризик післяпологової депресії, грудне вигодовування тощо. Але коли ти опиняєшся в ролі пацієнтки, ти не маєш права сумніватися чи вибирати, бо є лікарняні правила, а твоя думка нікого не цікавить. У момент найбільшої вразливості до жінок ставляться як до худоби. Але разом із тим, чи багато отримують акушерки чи медсестри? В моїй країні сантехніку платять більше, ніж виховательці. Виходить, труби важливіші за дітей.

Є.О.: Ваш новий графічний роман Threads («Нитки» або «Напрямки» – авт.) присвячений сирійським біженцям у французькому місті Кале – там, де Британія побудувала стіну. З чого він почався?

К.Е.: Я вирушила в Кале допомогти людям, повернулась і намалювала комікс. Потім знову поїхала, повернулась і намалювала книжку. В Кале був величезний табір, який повністю спорудили волонтери. Тому що французька влада вирішила, що якщо змусити людей жити на смітнику без води та їжі, вони самі кудись подінуться. Там було понад десять тисяч людей. Потім табір зачистили. Тепер, звісно, все гаразд, тому що біженців відстрілюють на угорському кордоні, й до Кале вони просто не добираються.

Я не планувала писати цілу книжку. Але після «Червоної Рози», де доводилося все стискати, мені хотілося написати менш масштабну, але більш докладну історію. Так ці десять днів у таборі перетворилися на 180 сторінок коміксів. Назва відсилає до історії Кале – там колись виробляли мереживо, і я використовую цей образ у книжці. Те, що я описую – лише тоненька ниточка у дуже великій історії, яка ще не закінчилась.

Мені досі важко усвідомлювати, що влада не здатна й не хоче допомогти цим людям. Після Брекзиту в Британії зміцніли праві погляди. Їх визначає страх, ідея, що якщо не буде порядку, то настане хаос. Утім, коли ситуація погіршується, стає добре видно, хто в опозиції, й з’являються сили боротися. Медіа також підтримують цю позицію. Хочеться думати, що в соціальних мережах усе не так, але ж я бачу лише дописи людей, яких усе це так само засмучує й дратує. Ми називаємо біженців економічними мігрантами, й тому виступаємо проти них, але це лицемірство. Що, можна виїхати зі своєї країни, якщо тебе там уб’ють, але не можна, якщо тебе заморять там голодом? Національні кордони – це штучний конструкт. І разом із тим, Німеччина пустила до себе стільки біженців тільки тому, що знає, що це на користь її капіталістичній системі. Це подвійна несправедливість.

Є.О.: В Україні нещодавно показали фільм ірландського режисера Тайга О’Саллівана «Великий мур». Мене неприємно вразило, що він говорить лише з позиції провини та сорому. Чи вона адекватна нинішній ситуації?

К.Е.: Мені доволі важко говорити про Кале, тому що бачити інших людей у біді було нестерпно. Коли я сама потрапляла в сутички з поліцією на протестах, це було зовсім інше – це була ціна мого привілею білої громадянки середнього класу заявити про свої права та вимоги вголос. Утім, після поїздок в Кале я парадоксальним чином почала почуватися менш винною – і вдячною за те, що я та мої діти в безпеці. Я думаю, що важливо знати, що відбувається з цими людьми. Але я критично ставлюся до тенденції надавати пріоритет голосам тих, хто більше страждає. Якщо тебе менше дискримінують, це не значить, що твій голос важить менше. Він просто не важить найбільше.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва