Випробовування Донбасом

"Запевнення Хоми". Караваджо, 1600-1602 р.

У самопроголошених ДНР та ЛНР пройшли «вибори», а Україна офіційно відмовилася від фінансування цих територій. Утім,  питання Донбасу спливає щоразу, як виникає проблема осмислення сучасної української ідентичності. Адже в різних спектрах сприйняття українського Сходу приховані різні погляди на майбутнє країни.

Виміри Майдану

94 дні Майдану дуже складно звести до спільного знаменника, схарактеризувати одним чи бодай кількома термінами. Адже неможливо визначити, яка була першорядна причина революції: для когось це передовсім європейські цінності, для інших – протест проти корупційного режиму Януковича, декого найбільше обурювала антиукраїнська політика тодішньої влади. Загалом сила-силенна причин, які в уявленні кожного активіста чи активістки часто не були співмірними.

Це був простір комунікації та співіснування дуже різних людей. І українці навчилися із персональних зацікавлень формувати єдиний інтерес, сперечатися та домовлятися заради спільної боротьби.

На думку Катерини Сергацкової, однієї з авторок книги «Euromaidan: History in the Making», будь-які ідеологічні розходження між протестувальниками зникли одразу, як пролилася кров. І тоді всі об’єдналися довкола необхідності вижити: «Ззовні Майдан часом нагадував середньовічний замок із лицарями, але насправді це був радше Вавілон, у якому мешкали та спокійно співіснували різні Інші». Саме там формувалося уявлення України як політичної нації, яка могла би поєднати дуже різні ідентичності.

(Не)радикальний націоналізм

Дуже складно об’єктивно оцінити роль націоналістичного виміру на Майдані. Він також був присутній там у дуже різних проявах. У статті «Революція цінностей» у книжці «Euromaidan: History in the Making» послідовний критик українського націоналізму, історик Ярослав Грицак зазначає: «Націоналісти й екстремістський націоналізм не мають жодного шансу перемогти у демократичній революції – але українська революція навряд чи могла перемогти без націоналізму». З одного боку, Майдан згуртував мешканців різних територій, представників різних етносів, носіїв різних мов. Трагічний хід революції надав вітанню вояків УПА «Героям слава» нового реального сенсу для мешканців більшості України. В активні фази протистояння національний дискурс став потужним поштовхом для  якнайширшої самоорганізації громадян, завдяки ньому українці усвідомлювали потребу відмежуватися від російського впливу.

Сьогодні наголошують на маргіналізації правих сил, свідченням якої стали результати президентських та парламентських виборів. Натомість це не заперечує факту розкрученої ними радикалізації суспільства, залучення комбатів до політичного життя країни. Націоналізм часто ставав надійним прихистком для популізму й фактично не вплинув на реформування державних інститутів. Але хтозна, як би склалися події, якби не анексія Криму та початок сепаратистських заворушень на Cході України.

Маленькі майдани Сходу

Жорстоке побиття Сергія Жадана сепаратистами 1 березня змістило епіцентр подій із київського Майдану до Харкова. Уже довгий час Жадан був рупором українського Cходу. Того дня виник острах, що його перекричав той голос, який фальшиво лунає із сусідньої країни.

Упродовж революції в багатьох східноукраїнських містах тривали свої Майдани. У Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі та менших містечках щодня збиралося від десяти до кількасот активістів, які ставали жертвами агресії з боку ідеологічних супротивників. Жадан як один із організаторів харківського Майдану провадив боротьбу саме в цих непевних умовах. Тому не дивно, що на відміну від інших письменників він був далекий від революційної романтики. Жадан зосереджувався на тих викликах, які на той час наше суспільство, здається, не готове було прийняти. Уже тоді письменник говорив про потребу віднайти спільну мову між Cходом та Заходом України.

Але Майдан так і не був сприйнятий значною частиною населення східноукраїнських міст. Ба навіть більше, вони й досі переконані, що саме Майдан виявився ключовим подразником сепаратистських заворушень. Але попри складну політичну ситуацію та спроби терактів, Харків усе-таки лишився українським, а Жадан став активним та затребуваним коментатором суспільно-політичних подій на Cході України.

doneck052

Донецьк. Площа Леніна, березень 2014 року.

 

 Про що мовчав Донбас

«Сепаратистський рух на Сході можна розглядати в термінах контрреволюції», – міркує Оксана Міхеєва, історик та соціолог із Донецька, яка в липні покинула місто, а тепер  викладає в Українському католицькому університеті. Вона заперечує тезу, що саме Майдан спровокував кризу на Донбасі – попри те, що саме так дуже часто висловлюються місцеві жителі.

«Там були відсутні будь-які соціальні ліфти: як для бідних, так і для багатих.  Невдоволення цієї ситуацією дійшло до критичної точки, яка мусила вибухнути. На жаль, цю ситуацію вчасно зуміли підхопити й спрямувати проти Майдану. Але все це могло відбутися й без революції в Києві», – каже Міхеєва.

Згідно з останнім дослідженням масових настроїв у Донецьку, проведених Володимиром Кіпнем напередодні війни, кількість людей, готових надавати всебічну підтримку українській чи російській армії, була фактично однакова: 20,9% проти 21,5%. Натомість 42,9% населення оптимальною вважали позицію вичікування й відмову від активної підтримку будь-якої зі сторін.

Як бачимо, так званим “голосом Донбасу” насправді виявилися мовчанка, нездатність чи небажання артикулювати власне бачення майбутнього. І схиляння перед силою.

Тому не дивно, що провідну роль у подіях у Донецькій та Луганській області відіграв місцевий криміналітет – ще напередодні війни 16,8% населення Донецька сприймали тамтешні злочинні середовища як реальну загрозу.

Минуле, що не відпускає

«…постійне озирання назад, спроба застигнути в часі, страх перед рухом уперед. Можливо його, цього озирання, тут завжди було дещо забагато, можливо це справді щось, притаманне лише місцевим, щось наше, що нас вирізняло, що нами керувало й що зіграло з нами, врешті, злий жарт» – міркує Сергій Жадан у колонці  «Щастя» на tsn.ua. Утім, письменник переконаний, що східняки заслуговували на цю війну не більше за інших.

Може справді здатися, що значна частина жителів Луганської і Донецької області перебуває в особливому часопросторі. Як зауважує Оксана Міхеєва, 70% населення Донеччини жодного разу не полишало цієї території, тому вони ладні уявляти про решту України все, що завгодно: «У них домінує регіональна ідентичність. Це спричинено прибуттям людей у 60-70 роках ХХ століття для роботи в шахтах і підприємствах та витяганням усіх конструктів, пов’язаних із святкуванням Великої перемоги. У комплексі це породило відчуття особливої долі, особливої території, не такої, як всі інші». Дослідниця додає, що подібний ізоляціонізм – проблема не лише Донецька чи Луганська, а фактично всієї України. Ізоляціонізм цих регіонів особливий лише тим, що він був спричинений історично, внаслідок наукового конструювання ідентичності .

Більш категоричним у своїх судженнях виявився Олександр Бойченко: у колонці на zbruc.eu він наголосив, що мусять зникнути «представники людського підвиду «гомо совєтікус», якими вщерть заселений (чи був заселений) оспіваний Жаданом Донбас. Просто тому, що давно зникла совєтська дійсність, яка їх породила, а вони все ніяк не можуть цього зауважити».

Wild Wild East

Статистика засвідчує, що сприйняття східних територій як певної цілісності не має нічого спільного з дійсністю: ще навесні 60% донеччан висловили прагнення жити в Україні – у тій чи іншій формі адміністративного устрою. А тих, хто «активно ностальгує» за Рядянським Союзом, виявилося трохи більше 20%.

Проте гострота висловлювання Бойченка є симптоматичною. Подібне іншування східноукраїнського простору є давнім явищем. Адже заяви про потребу відділення російськомовного, совєтизованого Донбасу з вуст окремих постатей, як-от Юрій Андрухович, лунали вже давно. З початком війни прибічників цієї ідеї ставало дедалі більше. У статті на historians.in.ua проникливо проаналізував характер подібних закликів історик Андрій Портнов, який пов’язав їх із ідеалом гомогенної нації. На його думку, попри проєвропейську налаштованість західноукраїнських письменників та публіцистів (яка за визначенням має тяжіти до плюралізму та багатокультурності), їхня позиція «послаблює плюралістичність українського проекту й підсилює ексклюзивний націоналістичний дискурс, навіть якщо постулює свою до нього опозиційність».

І як бачимо, стигматизація Донбасу стала мейнстрімом в українському медіапросторі. Так можна легко нівелювати елемент відповідальності місцевих та політичних еліт, виправдовувати будь-які дії стосовно цієї території.

Чи врятує нас те, що роз’єднує?

Проблема іншування Донбасу пов’язана з більш глобальною та давньою проблемою відсутності репрезентації різних регіонів в українському публічному просторі. Після політтехнологічних ігор 2004 року українська ідентичність конституювалася саме крізь призму протистояння Сходу і Заходу України. Протистояння, яке, здається зіграло на руку лише політикам, здійснивши зручний електоральний розподіл.

Оксана Міхеєва нещодавно брала участь у фестивалі «Донкульт – Мистецькі надра». Її обурює те, що подібні заходи проводять лише зараз, коли цю територію охопила війна: «Репрезентація регіонів на рівні країни у нас відсутня. Так само в академічному середовищі довгий час табуйованою лишається тема наукової регіоналістики – її одразу сприймають як сепаратистські тенденції».

Така ситуація вказує на потребу змістити фокус української ідентичністі з національного та уніфікованого до розмаїтого. Не варто намагатися звести дуже різну країну до одновимірної культури, історичної пам’яті, одних і тих самих міфологем.

Ще під час Майдану Сергій Жадан писав: українців порятує те, що зараз найбільше роз’єднує: «Мені здається, що причина багатьох непорозумінь між нами (себто, між Сходом і Заходом) й знаходиться саме в фатальній неспроможності обрати вірний тон розмови, неготовності говорити про спільне, не забуваючи про відмінне, невмінні робити акцент на відмінному в контексті спільного».

Тест на гідність

Революція має вміти захищатися. Не лише від супротивника, а й від власної безсилості й забуття. Як слушно зауважив Сергій Жадан, «коли фактично стоїть питання, чи буде далі існувати наша країна, потрібно завжди ставити ще одне питання – якою саме вона буде». Тому Майдан не скінчився – ми досі формуємо Україну.

Ситуація на Cході є серйозним випробуванням для України не лише з огляду на питання суверенітету. Держава мусить продемонструвати свою спроможність піклуватися про  громадянина. Тому важливо не втрачати співчуття: до тих, хто полишив території так званих ДНР і ЛНР,  і до тих, хто з певних причин там залишився.

На думку Катерини Сергацкової, «якщо держава не здатна забезпечити громадян на території так званих ДНР і ЛНР соцвиплатами, то має як мінімум організувати їх евакуацію на безпечну територію і надати все необхідне для життя». Як журналістка, вона провела багато часу на  окупованих територіях, мала тісний зв’язок із українськими волонтерами, які, ризикуючи життям, вивозять місцевих до України. Але Сергацкова переконана, що це має бути системна державна робота – допомагати людям, які потрапили в біду, незалежно від їхньої національності, мови, політичних поглядів. На Майдані активісти боролися проти обмеження своїх прав. Тому й зараз не можна нікого полишати в меншості.

Наше минуле завжди нас роз’єднувало. Але кожен має право на власну пам’ять, як і на власну візію майбутнього. Тому обговорювати, уявляти несуперечливе поєднання різних ідентичностей в одному політичному проекті – першочергове завдання для всіх нас.

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва