Більше ніж жінка, більше ніж театр

Наприкінці лютого у київському PostPlay Театрі вже вдруге відбулася вистава, присвячена темі гендеру й трансгендерних людей. PostPlay Театр – це безпечний простір для обговорення найскладніших питань, де вибудовується довіра між учасниками й учасницями дійства й умовними глядачами, які можуть долучатися до розмови. «Більше ніж жінка» – проект, де задіяні непрофесійні актори з дуже різним життєвим досвідом, але об’єднані спільною темою. Своїми враженнями від участі у виставі ділиться один із запрошених «акторів»  – ЮРІЙ ФРАНК.    

 

Напевно, щоби створити якесь уявлення про себе (зліплене зі стереотипів, звісно), мені варто окреслити на початку дещо зі своєї біографії. Мене звати Юрій, мені 35 років, я родом із Запоріжжя, останні півроку мешкаю у маленькому курортному містечку в Карпатах, яке мені дуже нагадує Ялівець із «Непростих» Прохаська, раніше 4 роки жив і працював у  Києві, за освітою філолог, за родом діяльності фрілансер, до того – працівник ЛГБТ організації, ще раніше – співробітник провінційного університету, за віросповіданням – буддист, за паспортом – жінка,  за політичними переконаннями – фемініст і анархіст, за  самовизначенням та фізичними ознаками – трансгендерна людина. Це не все, але все неосяжне, тому хай буде так.

Пам’ятаю, коли я ще вчився у школі та університеті, наприкінці 90-х та початку 2000-х, соціально-ангажоване мистецтво вважалося банальністю й  «пережитком совка», і це було цілком природним етапом, бо тоді всіх –  критиків, авторів, акторів, читачів, глядачів – страшенно нудило від спадку соцреалізму, який дуже швидко перевтілився у шароварний «спілчанський» патріотизм і всівся у відповідних бюрократичних кріслах. Люди прагнули звільнення та самовираження у всьому, що було заборонене протягом 70 років: індивідуалізмі, формалізмі, аполітичності, містиці, психоделіці, субкультурах, епатажі.  Я не був винятком: розуміння того, що особисте – це політичне, що соціум та самовідчуття індивіда у ньому нерозривно пов’язані, і що фундаментом вежі зі слонової кістки є банальна інфантильність та посттравматична дисоціація, прийшло до мене багато років по тому – після двох Майданів, після усвідомлення, що люди самі спроможні бути рушіями суспільних змін,  після знайомства з феміністичними та лівими ідеями, квір-теорією, після особистого досвіду трансгендерного переходу, після 4 років роботи у громадській організації та участі у різних формах активізму, після досвіду психотерапії та осмислення зв’язків власних травм з умовами середовища. Цей процес продовжується й досі, а участь у документальній виставі театру для діалогу «Більше ніж жінка – про гендер і трансгендерність» була дуже цікавим його етапом. 

Скажу чесно, я вагався, коли мені запропонували долучитися. Я ніколи раніше не був актором, тому сцена та загалом необхідність щось «зображувати» мене лякала, адже зазвичай це не тільки можливість передати певний меседж, а передусім територія, де тебе оцінюють як актора з погляду професійності, а саму виставу – з погляду драматургії, естетики тощо. Перебування у цій позиції мені видавалося дуже травматичним і складним психологічно, адже наше життя й без того сповнене сторонніми спостерігачами, осудливими поглядами, оцінками та ієрархіями. Але мене переконали, що це зовсім інший театр та інший процес, і я зважився. Для мене особисто це стало  поверненням до творчості після величезної перерви (колись, мільйони років тому, Юлія Франк писала вірші) і поєднанням творчого процесу з моїм політичним бекграундом та досвідом активіста.

PostPlay театр, де все відбувалося, розміщується на Нижньоюрківський 31, у приміщенні старої стрічкоткацької фабрики, яка давно вже не виробляє жодних стрічок і перетворилася на андеграундний культурний простір та легендарний об’єкт на мапі Києва:  Closer, Mezzanine, Otel’ та багато інших клубів і проектів знайшли свою домівку у цій старій занедбаній будівлі на околиці Подолу. PostPlay театр – це простір, що не має сталого фінансування, тому обстановка тут досить спартанська: голі цегляні стіни, імпровізовані декорації, дірявий дах, відсутність опалення, яке трохи компенсує куплена на невеликий грант і пожертви «буржуйка». Однак ця простота має свій колорит, від пічки смачно пахне димом, і всередині приміщення починаєш почуватися невимушено та вільно, розуміючи, що цей простір може дозволити собі «не догоджати» глядачам, щоб отримати «результати» чи прибуток, а просто дозволяє робити те, що хочеться, експериментувати – тобто творити без обмежень.

 «Театр для діалогу», який власне і створив разом із нами цю виставу, працює  за методикою «Театр пригноблених», заснованою бразильським режисером Аугусто Боалем і поширеною у всьому світі, а також використовує елементи «фізичного театру». Цей простір дає певні умовні рамки, у яких звичайна людина (не професійний актор) може проявити себе, розповісти свою історію. Він дає сцену представникам різних соціальних груп, аналізує соціальні проблеми та озвучує їх через вистави, залучаючи акторів і глядачів  до їхнього вирішення. У «Театрі для діалогу» персонажі грають самі себе, і самі говорять про себе. 

Робота над такою виставою – це досить спонтанний процес, який не встигає стати рутиною. Вистава не має визначеного сценарію й твориться протягом кількох днів перед виступом, у процесі взаємодії акторів та координаторки (нашою координаторкою був прекрасний Нін Ходорівсько – гендерно-неконформна особа, феміністка та ентузіастка некласичного театру). Координаторка дає своєрідні вправи, що дозволяють відрефлексувати власний досвід і перекласти його мовою образів, звуків, танцю чи слів. Наприклад, спочатку ти записуєш історію зі свого життя, потім виокремлюєш із неї 5 слів, які найбільш виразно відображають її сенс і твої емоції, а потім пробуєш передати ці слова через рух у танці, схожому на японський «Буто».

Учасники стають дійовими особами у сценах із життя одне одного, а коли починається власне вистава, до дійства долучаються глядачі, які також стають дійовими особами, ставлять питання, рефлексують, висловлюють свої емоції. Взаємодія проявляється на різних рівнях: це й емпатія, і роздуми на соціально-політичні теми, рефлексія про свої привілеї та стереотипи, про своє місце й роль у певних соціальних процесах. Фізичної сцени тут немає, тому немає і межі між акторами й глядачами, і це дає відчуття включення й взаємозв’язку процесів у суспільстві, в якому ми живемо. Після завершення вистави відбувається обговорення, яке дає актор(к)ам зворотний зв’язок, а глядач(к)ам – відповіді чи нові питання.

Аудиторія двох вистав, що вже відбулися, була досить різноманітна –  театрознавці, активісти, журналісти, психологи, просто молодь, яку зацікавила тема і хотілося дізнатися й пережити щось нове, батьки акторів, релігійні люди, що намагалися зрозуміти табуйовану тему та вирішити свої внутрішні протиріччя, феміністки, музиканти, трансгендерні, цисгендерні, гомо-, бі- та гетеросексуальні люди. Пам’ятаю, перед першою виставою я боявся, чи не прийдуть до нас агресивні гомофоби, бо мав чимало подібного досвіду в часи роботи в ЛГБТ організації, але, на щастя, цього не сталося. 

«Театр для діалогу» перебуває на межі мистецтва й громадського активізму,  і також, що для мене надзвичайно важливо, пропонує їм обом свіжий підхід –  відмову від програмування реальності та очікування визначеного результату. Програмування результату закладене у методи роботи громадських організацій, бо воно обумовлене інституційно, через їхню модель фінансування: є проект, є грант, є відповідальні особи, є результати (які мають бути вимірюваними) та звітність. І все це впливає на сприйняття власної роботи, привносить у процес бюрократію та механістичність, часто обмежує діяльність тими її різновидами, які є серед пропозицій фондів. Результати аналізуються у формальному та кількісному вимірах: прийшло стільки-то людей, дізналися те-то, написали у формах зворотного зв’язку те-то. Глядач чи спільнота, з якою організація працює, є реципієнтом, об’єктом упливу.

 «Театр для діалогу» – це спроба вийти з цієї схеми і робити активізм та мистецтво як процес, який постійно розвивається і змінюється,  як переживання акторами зовнішньої та внутрішньої, психологічної реальності та зв’язок із глядачами – такий, який він є у момент створення. Водночас такий театр є процесом терапевтичним, бо намагається прибрати внутрішнього поліцая – репресивного спостерігача, який оцінює та вимірює успіх та ефективність. Також це непоганий спосіб відрефлексувати власне «его» і його прагнення долучатися тільки до тих сфер, у яких ти почуваєшся впевнено. Тут є можливість відкинути самооцінювання і просто робити якісь речі – грати музику, не вміючи грати, говорити як говориться, а не завченими фразами, будувати декорації з палет, каструль чи старих іграшок, читати монолог про дитинство, натягнувши лосини на голову. Тут багато внутрішньої свободи, тепла й людяності, і це надзвичайно потрібні штуки в час, коли інформаційний простір наповнений ненавистю й роздутими сенсаціями, соцмережі вирують беззмістовними срачами, і водночас люди переживають просто безодню болю через війну, соціальну несправедливість та відчуження, почуваються самотніми, навіть якщо мають тисячі френдів у соцмережах.

Для мене як для людини, яка залишила роботу у НГО через емоційне вигорання, такий синтез активізму й творчості є важливим шансом. Шансом знайти своє місце у важливих соціальних процесах, таких як боротьба проти ксенофобії та дискримінації, долання соціальних стереотипів, налагодження діалогу між різними групами і пошук шляхів до взаєморозуміння. Це водночас спосіб висловити своє відчуття гендеру та його соціальної сконструйованості не через публіцистичний текст чи виступ на конференції, а через спогади дитинства, одяг, танок, присутність. Творчість була тією частиною мене, яку я занедбав свого часу, зневірившись у власній спроможності щось сказати і бути почутим, втративши натхнення та сенс. Можливо, це звучить надто пафосно, але тоді я на довгий час втратив відчуття сенсу, розуміння, що я живу не тільки аби їсти, спати й ходити на роботу. Активізм був першим кроком, щоби повернутися до себе після тривалої депресії, театр – це наступний крок, і я відчуваю глибоко всередині, що це крок у правильному напрямку.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва