Жанна Кадирова: “На електронну пошту приходили анонімні листи з нереальною кількістю ненормативної лексики”

Фото: Наталка Дяченко

Цього літа на Urban Space Radio відбувся цикл інтерв’ю з молодими українськими художниками — учасниками міжнародного фестивалю актуального мистецтва Porto Franko 2018. Це серія розмов кураторки програми «Наступний Проект» від платформи «Тепле Місто» Лілії Гоголь у рамках радіопрограмі City Changers. Нині в ефірі – Жанна Кадирова.

 Про мистецтво та мистецтво комунікації

 Лілія Гоголь: Розпочнімо одразу з головного. Чи зрозуміла ти для себе, якою є цінність мистецтва, чим воно є, для чого воно людям?

Жанна Кадирова:  Справа в тому, що я постійно намагаюся це зрозуміти і постійно експериментую. Один експеримент зокрема відбувся в рамках фестивалю Porto Franko — ми встановили скульптуру «Оріґамі» на озері. Цією роботою я хотіла досягнути двох цілей — привернути увагу до проблеми озера, його засмічення. Сподіваюся, що такий арт-об’єкт посприяє розголосу і більше людей дізнаються про цю проблему. Звідси одразу і другий пункт: я би дуже хотіла, щоби результатом цієї інсталяції була поява небайдужих людей, які би самоорганізувалися для догляду за ним і, можливо, обладнали місце для відпочинку, гарного часопроведення.

Поки ми встановлювали скульптуру, мали змогу спілкуватися з різними людьми, від дітей до людей пенсійного віку, і найперше, про що вони запитували, — чи ми часом там не прибираємо. Кожен із них казав, що дуже хоче бачити озеро чистим, щоб там, скажімо, можна було купатися. Скульптурою ми якраз і хочемо спонукати людей до комфортнішого облаштування цього місця.

До речі, я знаю, що існує певна загроза знищення цієї водойми, тобто є якийсь план забудови, відповідно до якого озеро потрібно засипати, щоби спорудити там нові будівлі. Але всі ми знаємо, що життя вносить свої корективи, і те, що отримуємо в результаті, зазвичай трохи відмінне від того, що плануємо. Хотілось би, щоб цим експериментом ми змогли бодай трішки повпливати на поточну ситуацію. Будемо спостерігати, наскільки цей експеримент стане вдалим.

Жанна Кадирова, “Орігамі”, Івано-Франківськ, 2018 р.

Л. Г.: Власне, тут цінним є момент комунікації між мистецтвом і містом.

Ж. К.:  Справа в тому, що скульптури чи будь-які інші мистецькі об’єкти в публічному просторі — це зовсім інше, ніж об’єкти чи виставки в галереях, «білих кубах» чи інших просторах, відведених якраз для репрезентації мистецтва. Туди ходять його поціновувачі, ті, хто цікавляться, захоплюються мистецтвом. А от коли ти виходиш на вулицю, зустрічаєш зовсім іншу аудиторію, часто непідготовлену, — і її реакція може бути зовсім інакша. Люди можуть абсолютно не розуміти, що це таке. Треба брати до уваги широту простору і цей аспект сприйняття.

Я вже не вперше роблю мистецьку акцію в публічному місці та маю різний досвід реакції публіки, як позитивний, так і негативний. Завдяки цьому починаєш коригувати і трансформувати свої ідеї. Паралельно це потрохи змінює публіку, відкриває можливість до переміни у її свідомості, сприйнятті. Цей процес може тривати доволі довго. Наприклад, одна з моїх перших скульптур була встановлена в Пермі 2010 року. Це було триметрове яблуко зеленого кольору з рудим надкусом. Воно обставлялося зеленою плиткою, а в місці надкусу — руда цегла зі старих зруйнованих будинків у центрі міста. Тобто це був портрет того сучасного міста, де щось руйнується, щось будується. І хоча спершу все було сприйнято дуже погано (скульптуру обзивали огризком і хтось казав, що не голосуватиме за Путіна, поки вона стоятиме, а мені на електронну пошту навіть приходили анонімні листи з нереальною кількістю ненормативної лексики), з часом арт-об’єкт вжився в тамтешнє життя.

Жанна Кадирова, “Зелене яблуко”, м. Пермь, 2010 р.

Минуло вісім років, і мені прислали фото де написано: «Ми, як скульптура Жанни Кадирової, маємо сучасну поверхню, але також кожен зі своєю глибокою історією». Потім моя робота була у кліпі якоїсь співачки-аматорки із середовища доволі цікавої треш-культури (вона сидить на моєму яблуку і починає щось наспівувати), у серіалі «Ёлки». Тобто з часом відбувається інтеграція мистецьких творів. У будь-якому разі треба щось робити: я маю певні цілі, яких варто досягати — і реалізовувати зміни. Бо мистецтво насправді не є надто абстрактним, як багато хто думає, — воно може впливати на реальну ситуацію.

 

Арт-ринок, якого в Україні майже немає

Л. Г.: Хочеться більше поговорити про так званий арт-ринок в Україні. Знаємо, що у маленьких містах, провінціях його взагалі немає.

Ж. К.: Насправді його небагато й у Києві. Це все через ситуацію, в якій ми зараз є: у нашій країні все нестабільно, і арт-ринок таке дуже відчуває й від цього аж ніяк не виграє.

Л. Г.: Ти часто береш участь у різних резиденціях, стипендійних програмах, реалізовуєш свої ідеї за межами України. Це зумовлено тим, що туди запрошують, чи тим, що тут часто немає можливості реалізовувати задумане?

Ж. К.: Стосовно резиденцій, мені радше просто цікаво відвідувати інші країни, подивитись на світ і попрацювати в іншому контексті. При цьому познайомитися з новими людьми, набратися досвіду, нової співпраці. В цілому на резиденціях я намагаюся реалізовувати те, що безпосередньо підказано ситуацією, можливо, духом міста. Тобто я не їду туди одразу з готовим проектом, аби виконувати його за гроші іншої держави.

Щодо галерей, я вже понад п’ять років працюю з італійською галереєю, якій 26 років. Це доволі серйозна установа, яка, окрім італійського, має філіал у Франції, схожий на дві фабрики на відстані кілометра одна від одної. Вона розміщується не в самому Парижі, а трішки віддалено від міста, і на відкриття виставок люди приїздять туди на цілі вихідні, бо це справді подія декількох днів. Загалом ця галерея є популярною, її філіали є також у Китаї й на Кубі. Вона робить по 18 арт-ярмарків на рік. Що таке арт-ярмарок? Галерея повинна заплатити за кожен квадратний метр, щоб орендувати виставкову площу,  провести PR-кампанію, аби проінформувати людей про подію. І якщо вона може дозволити собі такі витрати, це означає наявність інших, ніж у нас, ринку та можливостей. Аналогів такої галереї в Україні немає: там кожен філіал обслуговує в середньому 40 людей, а у нас — близько п’яти.

Л. Г.: І як тобі ця співпраця із галереями?

Ж. К.: Для мене це цікава можливість: галерея займається продажами, й іноді я можу навіть не знати, на які ярмарки їдуть мої роботи, й коли щось продається, — це ідеальна ситуація. В мене немає письмового контракту з галереєю, є усна домовленість. Тобто наша співпраця є повністю обумовлена і не є ексклюзивом. Тож я також можу продавати свої роботи в іншому місці. В мене вже були три персональні виставки в різних її філіалах — у Франції, Італії й на Кубі. До Китаю поки ще не добралася. В них завжди дуже професійний підхід, доведений до автоматизму. Там є роботи різних відомих художників, які можуть коштувати по 100 тис. євро, в цьому плані я поки є більш бюджетною художницею. В Україні ж, на жаль, немає аналогів. Щоб утримувати таку галерею й платити працівникам, потрібно десятки тисяч євро на місяць.

Що стосується нашого арт-ринку, можу поділитися своїм недавнім досвідом у Києві. Це був Kyiv Art Week — масштабна подія, на якій було багато спецпроектів. Найбільшим був саме арт-ярмарок. Це два поверхи, де галереї мали свої бокси і представляли сучасне мистецтво. Кожна галерея — своїх художників. У них були спроби зробити міжнародний ярмарок, адже представлялись галереї з Грузії та Німеччини, зокрема з Берліна. Також там були некомерційні інституції, як, наприклад, симпозіум «Бірючий».

Я ж поставила намет, схожий на вуличну торгову точку, й продавала бетонну ковбасу та мармурове сало на вагу. Ціна на них була визначеною —  1 г дорівнює 1 грн, і в цілому проект пройшов доволі вдало — продали майже все. Він був на тему арт-ринку й актуалізував питання: як саме формується ціна на сучасне мистецтво, якими є критерії? У мене ж цим критерієм була вага.

Цей проект ми розпочали минулого року в Монако, коли їздили на арт-ярмарок  Art Monte-Carlo. Там була зовсім інша цінова політика, де 1 г дорівнював 1 євро. Тобто куди я б не приїздила, всюди ставлю ціну, яка базується на схемі: один грам за одиницю національної валюти. Якщо це буде Америка — долар, Бразилія — реал. В Індії, скажімо, мені буде зовсім невигідно, але ціна складатиме одну рупію за грам. Такий проект виглядає дуже веселим, жартівливим, але насправді він торкається важливих моментів, показуючи, що одна і та ж сама річ коштуватиме по-різному залежно від місця, де  продається. Так, наприклад, сукні, пошиті в Бангладеші й привезені звідти в магазини ZARA чи H&M, продаються за значно вищими цінами.

Проект Жанни Кадирової на KyivArtWeek, 2018. Фото: Наталка Дяченко

 

Про важкі матеріали та нематеріальне

Л. Г.: Ти в своїй творчості часто тяжієш до важких матеріалів, таких як цемент, кахлі, плитки, бетон. Чим спричинений цей вибір?

Ж. К.: Можна сказати, що кахель є одним із перших моїх матеріалів — і це справжня знахідка. Як все почалося, згадати важко — давно було. Але точно пам’ятаю, що цей матеріал привабив мене кольором.

У мене неповна художня освіта, більш, я б сказала, класичного, академічного спрямування. У скульптурі взагалі немає кольору: це завжди однотонний матеріал, як глина або пластилін, змішаний з усіх кольорів, із темно-зеленим відтінком. Тож у скульпторів відсутня живописна складова — можливість використання різних кольорів.

Коли я закінчила школу-інтернат (це Державна художня школа ім. Шевченка в Києві), перше, що зробила, почала малювати фломастерами: мені постійно бракувало кольору. Я раніше мала більше вільного часу й малювала з натури, ба навіть більше, в мене була виставка портретів. Зараз на таке не вистачає часу, але я іноді пробую малювати щось в іPad. Ці навики стають у пригоді, коли я конструюю ескізи: намалювавши кілька штрихів, мені дуже легко уявити, як виглядатиме ідея. Для інших ось ці приблизні вимальовування будуть незрозумілими, а для мене — саме те.

Прихід до кахлю — це для мене була можливість робити кольорову скульптуру, але, з другого боку, кахель вже має свій цікавий сенс рутини. Наприклад, коли я десять років тому зробила серію «Діаманти», доволі успішну, то я якраз поєднала ці два аспекти. У той момент я й вийшла на мистецьку арену. Після того тривалий час відмовлялася від кахлю як матеріалу й досліджувала інші. Але, коли  знову до нього повернулася і зробила серію Second Hand, використовувала вживаний кахель зі стін будинків, підприємств, які змінили власника й відтак їхня історія теж змінилася. На принципі одягу з секонд-хенду я розповіла історії будинків: тут кахель був документальним свідченням. Тобто я намагаюся підходити до цього матеріалу з різних сторін.

А що стосується бетону, це просто надміцний матеріал, який я використовувала в серії «Неявні форми» і позиціонувала грою на протилежностях: невидиме, неважке, нематеріальне, як світло або тінь, роблю в бетоні й таким чином протиставляю два сенси. Скульптуру лебедя «Оріґамі» на озері у Франківську також зроблено з надміцного бетону: спочатку створювалася опалубка з фанери і туди заливався бетон. Це був швидкісний процес, я б навіть сказала, рекордно швидкий.

Додам, що іноді мої роботи супроводжують відеокоментарі. Мені з цим допомагає Денис Рубан, мій хлопець і помічник, який працює зі мною. Він робить візуалізацію проектів, монтує відео, дбає про мій сайт; я називаю його технічним директором «фірми» «Жанна Кадирова». Денис знаходить технічне вирішення моїх ідей, адже часто буває так, що вигадати просто, а реалізувати доволі важко.

 

Коли мистецтво дивиться на нас

Л.Г. Про теми, найбільш для тебе пріоритетні, важливі до артикуляції: ти часто працюєш з темами минулої доби, людськими історіями. Чому є інтерес до цього?

Ж.К.: Насправді я думаю, що все-таки працюю з сьогоденням, тобто з тим що відбувається нині Із деякими процесами я категорично не згодна, я проти них. Наприклад, безглузда декомунізація: коли збивають мозаїки, це просто варварство, вандалізм, як на мене. Іноді я осмислюю ці теми, ти як особистість у будь-якому випадку реагуєш на них. От, скажімо, коли почалися ці всі події в країні, просто було неможливо робити мистецтво на інші відсторонені речі. Я створила дуже багато робіт, які, можливо, надто прямолінійні й переповнені сильними емоціями, але в той момент була потреба, необхідність якось реагувати на ситуацію.

Згодом перехотілось торкатися політичного контексту теми, і я переключилася на минуле, якраз на історії будинків. Зробила проект-перформанс, де виставила-розсадила картини, портрети різних часів на сидіннях в актових залах, кінотеатрах і впускала на сцену по одній людині, щоб вона відчула себе в ролі перформера. Цей проект називається Performans, його ідеєю є зміна усталених понять: зазвичай ми дивимося на мистецтво, а тут мистецтво наче дивиться на нас, і ми повинні перед ним щось показувати чи не показувати, це вже на розсуд кожного. В цьому випадку не було ніякого матеріалу, була ідея, яка реалізовується завдяки інституційній допомозі чи солідарності художників.

“Перформанс”, мистецька резиденція “Над богом”, Вінниця, 2015 р.

 

Про структурування, децентралізацію і майбутнє мистецтва

Л.Г.: Чи виділяєш ти періоди у своїй творчості? Чи оглядаєшся назад, на свої реалізовані проекти?

Ж.К.: У мене є така практика, яка, щоправда, на жаль, вдається не щороку. Взимку я їду в Індію, де якраз і оглядаюся назад: поповнюю резюме, викладаю фото реалізованих проектів, пишу тексти. Це для мене непроста справа — якісно та грамотно описати все англійською мовою й доповнити вже опубліковані матеріали. Та цей період структуризації є дуже важливим, адже мій сайт репрезентує мій доробок.

А чи розділяю творчість на періоди? Коли я тільки починала формуватися як художниця, брала участь у групі Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір), яка досі існує, але вже не в такій активній фазі. Ще був музичний експеримент — група «Пінопласт», і нещодавно я дізналася, що у Франківську була група “Франшиза”, і це теж був зовсім інший досвід колективного співтворення. Також в мене були друзі, молоді художники в Москві, з якими ми робили самоорганізовані виставки. Можу сказати, що вони мені надали більш політичного погляду на мистецтво. У нас було візуальне мистецтво, а в них — більш концептуальний підхід. Мені подобалося це поєднувати — не тільки втілювати свої фантазії, а й працювати з реальним матеріалом. Це був період, коли я активно брала участь у групових проектах.

Зараз же період децентралізації: ми робимо проекти із «Київською ініціативою» (програмою культурного розвитку — Авт.). Їздимо у різні експедиції на Схід і на Захід. От, у червні була поїздка в Шепетівку, де є чудовий музей Миколи Островського; історія музею — сильна, він потерпав під час війн, і там цікаво побувати. У липні на Драгобраті проходив фестиваль «Фантазери», в рамках якого була двотижнева резиденція художників із різних куточків України, переважно із заходу. Вони там жили і створювали свої експозиції, які врешті презентували на триденному музичному фестивалі. Мене зараз дуже цікавлять такі невеличкі некомерційні проекти в Україні.

Л.Г.: Яким ти бачиш мистецтво майбутнього?

Ж.К.: Це дуже складне питання, бо я не дуже думаю про майбутнє, а зосереджена на сьогоденні. В принципі в мене є якісь мрії, але сказати, як буде, — дуже складно. Зараз все досить динамічно розвивається й остання виставка молодого мистецтва, яку бачила, — виставка номінантів на премію Future Generation Art Prize  в PinchukArtCentre. Був великий спектр медіа, дуже багато різних експериментів — це мені подобається, адже засвідчує відхід від звичного, класичного мистецтва. Думаю, далі будуть більше розвиватися технології й простір мистецтва ставатиме ширшим: вже зараз спектр можливостей художника значно розширився порівняно з палітрою із фарбами — і за цим дуже цікаво спостерігати.

Коментарі

спецтеми: