Закон про мову: апофеоз культурної політики після Майдану

Писати про закон про українську мову як державну під час чергової передвиборчої істерики – справа невдячна. Не тому, що читачам en masse наразі цікавіше (і їх можна зрозуміти) розібратись, хто яких упирів узяв до партійних списків, а тому, що ставлення до такого закону, як цей, складно вхопити й оформити в текст, життя якого триватиме довше, ніж пару годин.

Найголовніший страх новоприбулих після Майдану менеджерів, керівників та функціонерів культурної сфери, який з’явився навесні 2019-го – що всі відчайдушні й подекуди успішні спроби розгорнути в Україні щось схоже на культурну політику будуть швидко завершені із коментарем “чо ви такі серйозні, дайте людям культурку”. Що поспіхом оголошений, щоб уже точно зайняти місце в інфополі, ренесанс українського кіно замінять на серіальний конвеєр публічним коштом. Що замість прозорих механізмів розподілу грошей на культурні проєкти, які тільки-но почали відпрацьовуватись, повернуть старе підкилимне рєшалово. Що замість конкурсів на посади керівників музеїв і театрів знову почнуться перегони найактивніших по владних коридорах.

Звісно, все це зовсім не означає, що конкурси подекуди не перетворювались на легітимізацію старих неефективних керівників, що процедури УКФ – бездоганні, і що українська кінематографічна спільнота сама не підписала контракту з дияволом, який, дуже ймовірно, захоче її придушити. Але все це – спроби бодай щось змінити в пекельній пострадянській системі, де культура – це букетик штучних квітів на дубовому столі у поважного пана.

Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” виглядає як одна із останніх таких могутніх постмайданівських спроб завдати добра українській культурній політиці. Не можна не говорити про цей закон, не тримаючи в голові, що його два найголовніші адвокати (і співавтори) і одночасно найголовніші адвокати культурних реформ в – уже напівмертвому – парламенті балотуються нині на одному виборчому окрузі. Висновки з цього дуже українського кейсу краще зробити за результатами виборів, проте найочевидніші напросяться самі по собі.

Мене попросили написати колонку про те, як цей закон працюватиме для українського кіно. До мене це добре проаналізували колеги – наприклад, Олеся Анастасьєва в статті на “Детекторі медіа”. Я лише коротко підсумую і продовжу про найголовніше – про апокаліпсис.

Отже, найпомітніші зміни після набрання чинності цього закону (загалом це 16 липня 2019-го, а в частині кінематографії – 2021 рік) чекають на кінопрокат, адже використання української мови в кіновиробництві регулюється в іншому законі – “Про державну підтримку кінематографії”. Згідно з останнім, на бюджетні кошти можуть претендувати стрічки, зняті переважно українською або кримськотатарською мовами, або ті, що зняті в ко-продукції. Згідно з законом, який є предметом нашої сьогоднішньої розмови, в український прокат мають виходити стрічки, переважно дубльовані або озвучені державною мовою. Кінотеатри можуть показувати іноземні фільми мовою оригіналу з українськими субтитрами лише в кількості, що не перевищує 10% від загальної кількості сеансів на місяць. Тобто, більше жодної “Фаворитки”, жодних ризикованих релізів, які дистриб’ютор випускає в якості акту доброї волі – з мінімальними на це витратами, але зі сплатою податків, тому що пільги на покази в оригіналі не розповсюджуються. Отже, тільки “Месники”, тільки гардкор. І українських фільмів трохи, адже їхня кількість поки що не досягла такої, щоб кінотеатри могли виконувати прописану у законі 15%-у квоту.

Тобто замість того, щоб ринок сам вирішив, що і як йому показувати, за нього все вирішили автори закону. Треба віддати їм належне, до другого читання законопроект №5670-д “Про забезпечення функціонування української мови як державної” був в частині про кіно значно відредагований. Перша редакція містила дуже скупі норми, які суттєво обмежували український прокат. В новій версії зробили послаблення для документального кіно, яке дозволили прокатувати із субтитрами, якщо воно набере два бали за культурним тестом – наприклад, відображатиме “важливу українську та (чи) європейську цінність (цінності): солідарність/рівність/захист прав людини/толерантність/захист навколишнього природного середовища/повага до культурних чи сімейних традицій/критичне мислення/верховенство права”. Чи підпадає фільм під це визначення, вочевидь, вирішуватиме комісія, яка видає прокатні посвідчення.

Фестивальні кінопокази залишаються без змін – тут фільми можна показувати мовою оригіналу з українськими субтитрами – і цей подарунок долі теж з’явився в редакції законопроекту, поданій на друге читання.

Повідомлення для людей із слабким вестибулярним апаратом: далі – повна гуманітарна турбулентність.

Це візіонерський закон, що кожною своєю літерою маніфестує проукраїнськість його авторів, проукраїнську позицію парламенту і проукраїнську позицію президента, який його підписав. Водночас це закон, який продовжує тенденцію державного контролю культури. При цьому не можна не розуміти, що кілька спроб такого “контролю” за останні роки – музичні квоти на радіо або обмеження ввезення російських книжок – спричинили позитивні процеси у відповідних індустріях. Разом з тим, зрозуміло, що цей закон хоч і претендує на тотальність, але є лише маленьким шматочком ще не зібраного докупи пазлу під назвою “культурна (чи навіть ширше – гуманітарна) політика”. З іншого боку, а чи хочемо ми, щоб люди, які наразі у владі, зібрали такий пазл, зареєстрували його як набір законів і змусили всіх його дотримуватись?

Закон про українську мову з’явився в дуже поляризованому суспільстві. Суспільстві, яке прагне остаточних відповідей, але як тільки їх чує, відкидає їх як неправильні. Суспільстві, яке не хоче, щоб його контролювали і вказували йому, що робити. Суспільстві, яке може продати свій голос за гречку, але при цьому не викидає бабусині вила. Суспільстві, яке, врешті, дожилось до того, що увесь світ навколо став таким самим (з маленькою поправкою на те, що це суспільство – колишня колонія, а все, що навкруги, – друзки метрополій, з усіма гуманітарними наслідками, живими науковими і мистецькими школами, тяглістю політик і так далі).

Тож яким буде мій коментар про мовний закон в частині кінематографії? Коментар такий, що коментаря немає – замість твердого епістемологічного ґрунту у нас постмодерністське постколоніальне соціальномережеве болото. Коментар такий, що треба розмовляти один з одним і робити соціологічні дослідження перед тим, як впроваджувати такі закони. Коментар такий, що, щоб це робити, треба, щоб культурою при владі займалося не три людини. Коментар такий, що в країні триває війна, і інтенсивність цієї події перекриває все.

Словом, як казав колись один український куратор на обговоренні національного павільйону на Венеційській бієнале, “ми дарма тут зараз зібрались, бо нам треба було зібратись п’ять років тому”.

До речі, про Венеційську бієнале. “Щоб ви жили у цікаві часи”, – проголошує там куратор Ральф Руґофф. Знаєш що, Ральфе? Та пішов ти.

 

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Коментарі


спецтеми: