Зачекінитись у Дахау

Кадр із фільму Сергія Лозниці "Аустерліц"

Чи бували ви коли-небудь на екскурсіях, настільки тривалих і виснажливих, що хотілося лише, щоби вони закінчились, – байдуже, наскільки цікавими чи важливими були музей або пам’ятка? Чи відчували ви, що ніщо з тих дат і фактів, якими сипле на вас гід, ніяк вас не зачіпає? Чи бувало вам байдуже до місць, що мали б вражати, захоплювати чи лякати?

Часи торгівлі враженнями неминуче несуть із собою споживацьку нудьгу. Саме її описує й досліджує Сергій Лозниця в своєму новому фільмі «Аустерліц». Дійовою особою стрічки, як і в попередніх двох картинах режисера, «Майдані» та «Події», стає натовп. А саме – безперервний потік відвідувачів меморіалів на місцях колишніх концтаборів: Заксенгаузена й Дахау. Фільм здебільшого складається із загальних статичних планів, і здається, що Лозниця відзняв «Аустерліц», просто долучившись одного дня до якоїсь із туристичних груп. Однак камера не слідує за своїми героями, а фіксує їхній рух, не вдивляється в меморіальні таблички й у темряву бараків – натомість міцно чіпляється за чужі погляди. Крізь і повз чорно-білу геометрію вікон, брам і дверей пливуть люди, зупиняючись лише, щоби зробити фото або пропустити інших людей. Дівчинка швидко й методично заглядає в кожне віконечко одиночних камер. Втомлена група неохоче плентається за екскурсоводом, по дорозі жуючи бутерброди. Чоловіки й жінки машинально зазирають у чорноту печей крематоріїв. Лозниця демонструє виворітну сторону цих місць: те, чим кожен може бути, але що навряд чи стане спостерігати.

Утім, якщо на певний час зупинитися перед брамою Заксенгаузена, де викувана зловісна фраза «Праця звільняє», можна помітити щось, окрім нудьги. Наприклад, розмаїття геть недоречних і по-дурному смішних написів на футболках відвідувачів («Cool story bro»,«Just don’t care»). Велику кількість туристів із малими дітьми. Ритуальне фотографування на тлі того самого гасла. План триває достатньо довго, щоб одноманітність руху людей стала моторошною – неминуче думаєш про тих, хто так само прибував у концтабір 70 років тому. «Аустерліц» починається й закінчується кадрами брами, наче Лозниця намагається зрозуміти, чи здатний час, проведений у місцях масових убивств, бодай трохи змінити тих, хто туди приходить. Не схоже на це: виходячи, туристи не гребують ще одним селфі, та, як зауважує сам режисер, повсякчас навіть виглядають бадьорішими, ніж на початку відвідин меморіалу. «Інертні маси», – так називає їх Лозниця. Цього разу його відчуженість – ілюзорна, а за незворушним поглядом камери ховаються легка зневага й глибоке нерозуміння.

Лозниця показує, як місця жахливих злочинів перетворюються на туристичний аукціон. Люди в «Аустерліці» багато їдять і сміються. А ще фотографуються – наприклад, біля стовпів, на яких вішали випадкових в’язнів, щоби налякати тих, кого допитували, – склавши руки так само, як вони були складені в жертв. Гіди намагаються «розважити» відвідувачів історіями про повстання, жвавими описами тортур та обіцянками обіду. З уривків їхніх розповідей, вихоплених камерою, здається, наче дехто з них таки намагається представити трохи менш відчужений, трохи більш емпатичний наратив. Однак чи можливо зберегти чутливість, відтворюючи його щодня? «Чи є питання або коментарі? «Усе гаразд»? «Гаразд», – не найкраще слово тут», – бадьоро зауважує одна з екскурсоводів.

Назва стрічки відсилає до роману Вінфріда Георга Зебальда «Аустерліц» – історії занурення в пам’ять місць та інших людей. Головний герой книжки нібито не здатен жити в теперішньому, він усюди вбачає численні нашарування минулого, переживаючи історію так, неначе вся вона стиснута в єдиний момент сприйняття: «І дійсно, сказав Аустерліц, у мене було таке відчуття, наче ця зала, посеред якої я стою, немов засліплений, увібрала в себе всі години мого минулого, всі мої вічно пригнічені, витіснені страхи й бажання, наче ці чорно-білі ромби на кам’яній підлозі розляглися коло моїх ніг лиш для того, щоб можна було розіграти ендшпіль мого життя на цьому полі, яке ніби розтяглося, покривши собою всю площину часу». Разом із тим, його співрозмовник, від імені якого йде оповідь, після відвідин приміщення колишнього концтабору зауважує, що, ймовірно, «насправді не бажав побачити того, що там можна було побачити», та визнає, як мало історій нам, людству, вдається втримати в пам’яті, та «як світ самоспустошується від того, що нечисленна кількість історій ніколи й ніким не будуть почуті, записані й розказані».

Зебальд описує надзвичайну чутливість до минулого – почуття-релікт. Лозниця змальовує його цілковиту й непоправну втрату. Здається, що місця, за якими спостерігає режисер, – збережені й призначені для просвіти, скорботи та, імовірно, каяття, – стали, зрештою, настільки залюдненими, що втратили власну пам’ять – тривожне й гнітюче переживання: «Це було», яке так бентежило Аустерліца. І якщо так, тоді що вабить туди нових і нових туристів? Які сліди людської жорстокості вони сподіваються побачити серед голих стін? Чи для них важливий сам факт відвідування, символічний check-in у «визначному місці» – й не має значення, як воно стало саме таким?

Михаіл Ямпольський пише, що відповідь на це питання криється в різниці між історією і спадком. Перше – це реконструкція минулих подій. Друге – матеріальні сліди минулого, придатні до символічного споживання: людина перестає відтворювати пам’ять, але її продовжує постачати культурна індустрія. «Спадок» перетворюється на забуття. І навіть відвідини місць масових злочинів стають товаром, затребуваним насамперед через обіцянку «безпечного» афекту. Однак «машина спадку» не дає його пережити – і туристи відчувають, що їхні споживацькі права порушено.

Причина цього, серед іншого, в тому, що в колишніх концтаборах фактично немає на що дивитись. Це місце пам’яті, тут немає артефактів. До речі, сам Лозниця говорить про безкінечні коридори бараків, що їх минають туристи, як про щось категорично зайве. Наче без них людям було би легше зануритись у себе – натомість вони постійно озираються навколо, марно чекаючи на потрясіння. Сучасна західна культура прагне візуальності, а медіа привчили аудиторію перемикатися з картинки на картинку в пошуках потужнішого стимулу, який захопив би нашу увагу. Здається, що в роботі з пам’яттю працює той самий принцип, який сформулювала Сьюзен Зонтаг щодо телебачення: «Більш вдумливе ставлення до змісту вимагало би більш інтенсивної діяльності свідомості».

Утім, коли переглядаєш «Аустерліц», неминуче виникає питання: а що відрізняє мене від людей на екрані? Чи поводилась би я інакше? Що би я вдягнула, якби це був спекотний день? Чи взагалі би наважилась туди піти?

Ця стрічка змушує думати також про те, хто встановлює правила відвідин місць скорботи, й перед ким ми несемо відповідальність за свій досвід перебування там. Чи правий Лозниця, коли так швидко ставить діагноз західному суспільству? Як, зрештою, можна відрізнити байдужість від захисної реакції? В одному з інтерв’ю режисер зауважує, що тотальна легковажність, яку він спостерігав у місцях зйомок – надбання сучасності. Мовляв, раніше, відвідувачі були набагато більш вдумливими. Однак самі історії концтаборів після звільнення свідчать, що етична дилема щодо користування, відвідування й меморалізації цих місць існувала завжди. Зараз вони перетворилися на туристичні принади, а після війни там споруджували житлові комплекси. Що гірше?

Гюнтер Грасс у романі «Моє століття» описує, як вперто в 60-х роках старше покоління опиралося свідченням про нацистські злочини. Вони прагнули нічого не знати, а те, що знали, – забути. Тягар жаху й провини взяли на себе їхні діти. Вони, зрештою, і виконали всю роботу з визнання відповідальності, ідентифікації і вшанування загиблих. Упродовж другої половини 20 століття Європа також проживала травму Другої світової. Тепер «Аустерліц» демонструє нам, що забуття неминуче. І головне питання стрічки полягає не в тому, чому люди роблять селфі на тлі нацистського гасла, а радше чому саме це може бути матеріалом для фільму. Адже існують набагато більш гротескні форми забуття. Як, наприклад, вшанування жертв Голодоморів в Україні, пронизане віктимністю, сповнене пафосом, із яким не хочеться мати нічого спільного. Як знищення меморіальних центрів у місцях колишніх трудових таборів у Росії й перетворення їх на «музеї НКВС». Як цілковите мовчання про радянські репресії 60-70 років, пам’ять про які в Україні підтримують хіба що ті, хто сам їх пережив. Лозниця міг би зняти набагато брутальніший фільм про Бабин Яр як місце, – де повно пам’ятників, але зовсім немає пам’яті. Тож європейське забуття – це радше примха, симптом, але не картина апокаліпсису.

І, зрештою, шлях до скорботи й пам’яті відкривається через питання: «Як усе це досі нас стосується?». А відповіді на нього ніколи не бувають однаковими для всіх – якщо вони взагалі є.

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва