Євгенія Моляр: “В Маріуполі має бути створений музей монументально-декоративного мистецтва”

Протягом лютого на сході України відбулася низка художніх проектів, організованих колективом «Де Не Де» та Мистецьким напрямом Українського кризового медіа-центру за фінансової підтримки Агенції США з міжнародного розвитку. Зокрема – проект «Жовта лінія», що привертає увагу до об’єктів архітектурної та монументально-декоративної спадщини на території Донецької та Луганської областей. У рамках цього проекту в десяти містах відкрилися виставки, мета яких – наголосити на необхідності архівування і систематизації даних про важливі об’єкти, їхня популяризація серед місцевого населення та просування ідеї збереження цих пам’яток.

Виставка «Боривітер», присвячена мозаїкам Маріуполя, була одноденною та відбулася в приміщенні колишнього ресторану «Україна», де збереглися оригінальні мозаїчні панно «Боривітер» та «Дерево Життя», створенні 1967 року відомою художницею-монументалісткою та радянською дисиденткою Аллою Горською та групою співавторів, до якої входили художники Віктор Зарецький, Василь Парахін, Борис Плаксій, Григорій Пришедько, Надія Світлична. Експозицію доповнили листи, щоденники й творчі записки Алли Горської про роботу в Маріуполі, а також фотографії Миколи Коришкіна й фільми Євгена Нікіфорова й Анатолія Татаренка. Ініціювала та курувала цю виставку мистецтвознавиця, дослідниця мозаїк і монументально-декоративного мистецтва радянського періоду Євгенія Моляр.

Про маріупольські мозаїки, збереження радянських монументальних пам’яток та декомунізацію, про роботу з краєзнавчими музеями та дослідницькі експедиції, про культурну спадщину Донеччини та Луганщини, про самоорганізацію «Де Не Де» та плани на майбутнє з ЄВГЕНІЄЮ МОЛЯР говорила Ганна Циба.

Мозаїчне панно “Юність”, 1972 рік. Колишня станція водного спорту ДОСААФ, Маріуполь. Автори – Валентин Константинов та Лель Кузьменков. Фото: Микола Коришкін

Ганна Циба: Моє уявлення про Маріуполь склалося під враженням від легендарного перебудовного фільму маріупольця Василя Пічула «Маленька Віра» (1988 р.), де місто постає в образі індустріального пекла. Завдяки організованій тобою виставці я нарешті потрапила до Маріуполя та була вражена його природною та архітектурною красою: морське узбережжя та схили, затишна центральна частина, забудована зокрема спорудами неокласичного та конструктивістського стилю, і – більше десяти масштабних мозаїчних панно в публічному просторі. Розкажи, будь ласка, історію їхнього створення.

Євгенія Моляр: Маріуполь – один із найвиразніших прикладів того, як промислове місто спонукало до розвитку монументально-декоративного мистецтва. Постійно створювалася культурна інфраструктура. Кожне підприємство будувало будинок культури: усі робітники виходили на толоку і власноруч будували собі світлий та новий будинок культури, запрошуючи до співпраці професійних художників з усієї України, та отримуючи радість від колективної будівельно-мистецької діяльності (сміється). Художники, які хотіли експериментувати та вдаватися до новаторства, радо зголошувалися, оскільки в Маріуполі цензура не була такою суворою, як у Києві, та й зрештою там просто можна було непогано заробити. Тому в відносно невеликому Маріуполі – вісім величезних будинків культури у різних районах, більше п’яти кінотеатрів та понад десять мозаїк, що являють собою найрізноманітніші зразки, за якими можна скласти уявлення про монументально-декоративне мистецтво в Україні загалом.

Перша мозаїка – «Підкорювачі космосу» – з’явилася в Маріуполі у 1965 році. Її автор – Віктор Арнаутов, учень Дієго Рівейри та один із основоположників американського монументалізму, який повернувся до рідного йому тоді Жданова на початку 1960-х. Разом із Григорієм Пришедько Арнаутов створив у місті три мозаїки, в кожній з яких упізнається плакатність, характерна для латино-американського монументального мистецтва. У соцреалістичному каноні в місті працювали представники локальної сцени – Лель Кузьменков та Валентин Константинов. Тут експериментували та випробовували можливості матеріалу художники Іван Литовченко, Валерій Ламах та Єрнест Котков. У панно на будинку культури «Іскра» автори поєднали мозаїку зі шамотним рельєфом, а керамічну плитку, яка зазвичай клалася площинно, поклали під різними кутами величезними шматками.

Саме в Маріуполі відбувся творчий вибух Алли Горської, яка разом зі своєю командою на замовлення ресторану «Україна» створила два видатні та засадничі для себе мозаїчні панно, що великою мірою уособлюють творчий пошук не тільки художників-шістдесятників, а й української радянської монументалістики як явища. З вікна ресторану відкривався вид на море, і натхненні художники, які були дуже вільні у своїй роботі, вже на місці замінили птаха зі свого ескізу на птаха-боривітра, відомого звичкою довго ширяти в повітрі.

Панно «Боривітер» та «Дерево Життя» – це експеримент, що базувався на змішуванні народних традицій, світових тенденцій і радянського мистецтва, з якого народилася нова пластична мова. Пізніше ім’я дисидентки Горської викреслювалося зі списків авторів, а деякі її твори були знищені. Панно «Боривітер» та «Дерево Життя» збереглися, оскільки, виконуючи партійний наказ, місцеві майстри, замість того, щоби збити мозаїку, сховали її за фальш-стіною. Тепер мозаїка відкрита, але її ніхто не бачить, оскільки ресторан не працює і приміщення вже багато років зачинене.

Панно «Боривітер» Алли Горської, фото Євгена Нікіфорова

“Дерево Життя”, фото Марії Кутнякової

Г. Ц.: Що потрібно для того, аби місто зберегло свої пам’ятки та стало туристичним напрямком?

Є. М.: Це місто, як жодне інше, вміщає в собі зразки усіх засадничих різновидів мозаїк, розташування яких дозволяє побачити ключові із них за дві години пішої екскурсії. Тому я вважаю, що саме в Маріуполі має бути створений музей монументально-декоративного мистецтва, про який я давно мрію, особливо в контексті декомунізації.

На жаль, на створення такого музею поки що немає політичної волі. Так само не вистачає її для того, щоб надати статус пам’яток маріупольським мозаїкам та виділити кошти на їхнє відновлення. Протягом останніх двох років я написала чимало листів-звернень на цю тему до муніципалітету Маріуполя та Міністерства культури України, однак не отримала жодної відповіді, окрім як «спершу переробіть історичну довідку».

Попри те, що мозаїка – одна з найбільш міцних технік екстер’єрного монументального живопису, яка може простояти вічно, кілька маріупольських мозаїк зараз в критичному стані. Наприклад, за невідомих причин вже більше ніж наполовину обсипалася згадана раніше мозаїка Віктора Арнаутова «Підкорювачі космосу», а під час оновлення комунікацій у приміщенні станції водного спорту пробили діру в стіні, крізь яку назовні вивели трубу – прямо посередині живописного полотна «Юність». Ніхто, мабуть, не звернув увагу, що на цій стіні твір мистецтва.

Г. Ц.: Нещодавно в одному з районів Києва поверх мозаїки на одному з житлових будинків мешканці поклали утеплення. Ще в день початку робіт ви разом із колегами з колективу «Де Не Де» забили на сполох та викликали поліцію, однак так і не змогли зарадити «утепленню» мозаїки. Як гадаєш, в чому причина такої зневаги містян та комунальників до монументально-декоративного мистецтва? Побутове знищення мозаїк, розписів та ліпнини почалося ще задовго до декомунізації, тому, очевидно, причина не тільки в тому, що вони були створені в радянський час.

Є. М.: Я зрозуміла, що художні об’єкти в публічному просторі часто не сприймаються людьми як мистецькі твори. Цьому зокрема сприяє їхня анонімність, що плекалася в радянський час: вкрай рідко поруч із твором монументально-декоративного мистецтва  можна побачити табличку з іменем його автора або авторів. А іноді ми їх просто не помічаємо. Відповідно найбільш дієвий метод протидії такому ставленню до цих об’єктів та їхньому потенційному знищенню – створення ментальних бар’єрів через роз’яснення та наголошення на тому, що вони є творами мистецтва.

Саме таке завдання було в проекту «Жовта лінія» (така назва, оскільки жовта лінія символізує попередження, привертає увагу і попереджає про можливі втрати). Як один зі способів збереження та популяризації творів монументально-декоративного мистецтва та архітектури ми запропонували музеям у Донецькій та Луганській областях узяти до експозицій інформаційні планшети, які ми створили про ті об’єкти в цьому регіоні, що, на нашу суб’єктивну думку, обов’язково мають бути збережені.

Ще одним успішним прикладом у сфері захисту монументально-декоративного мистецтва є наш спільний з Євгеном Нікіфоровим і Центром сучасного мистецтва (CSM) проект “6 мозаїк”, у рамках якого ми встановили таблички та роздавали листівки з іменами авторів та іншою інформацією біля кожної з шести мозаїк на торцях будинків на Проспекті перемоги в Києві. Таким чином ми спробували захистити ті дві з них, що могли бути декомунізовані. І станом на сьогодні всі шість мозаїк на місці.

Фото з проекту “6 мозаїк”

Г. Ц.: Ти входила до експертної комісії, яка визначала культурну цінність пам’ятників і пам’ятних знаків Києва, що підлягають демонтажу внаслідок декомунізації. Розкажи, будь ласка, як відбувалася ваша робота, і чому рекомендації комісії ігноруються, про що зокрема свідчить підвішений статус пам’ятника Щорсу.

Є. М.: Щоб забезпечити більш-менш цивілізоване виконання законів про декомунізацію тодішня очільниця департаменту містобудування та архітектури Києва Анна Бондар ініціювала створення такої експертної комісії. До неї окрім нас – спеціалістів, які активно виступили проти демонтажу та знищення монументальних пам’яток – увійшли співробітники інституту національної пам’яті, інституту пам’яткоохоронних досліджень, Управління охорони культурної спадщини, а також представники Міністерства культури, які за півроку нашої роботи не з’явилися на жодне засідання. Ми ж були залучені на волонтерських засадах та опрацьовували складений та виданий інститутом національної  пам’яті список із 470 об’єктів, серед яких були скульптура, мозаїка та меморіальні дошки. Про кожен із них ми писали висновок та рекомендували залишити об’єкт у місті, або ж передати до музею.

Щодо пам’ятника Щорсу, то ми доводили необхідність збереження його на своєму місці з різних позицій: це і цілісність містобудівного ансамблю, і художня цінність самого об’єкту. Член нашої комісії Михайло Кальницький обґрунтовував контроверсійність особистості героя; я писала про те, що в цьому конкретному випадку немає предмету декомунізації, натомість є симулякр третього порядку, адже меморалізований та представлений в скульптурі не безпосередньо Щорс, а ліричний герой фільму Довженка. Як виявилося згодом, наші рекомендації нікому не були потрібні. На засіданні Київради всі депутати проголосували за демонтаж пам’ятника, і цього ж вимагає інститут національної пам’яті. Більш того, вже після завершення роботи нашої комісії Володимир В’ятрович та його інститут доповнили свій список новими об’єктами, серед яких зокрема був уже знесений тепер бронзовий монумент «Цеглина – зброя пролетаріату».

Парадокс функціонування Українського інституту національної пам’яті полягає в тому, що на відміну від подібних інституцій в інших країнах, які зазвичай бувають НГО, він є центральним органом державної виконавчої влади, котрий водночас сам визначає об’єкти та назви, що підлягатимуть демонтажу або перейменуванню.

Г. Ц.: Це, звісно ж, відкриває можливість для спекуляцій. А що відбувається в інших регіонах України? Зокрема, яка доля святогірського «Артема» – видатної конструктивістської монументальної скульптури Івана Кавалерідзе?

Є. М.: В регіонах громади та комунальники чинять на свій розсуд. Однак невиконання декомунізаційних законів тягне за собою кримінальну відповідальність. Тому комунальники поспішають демонтувати об’єкти, не замислюючись про їхню цінність. Водночас немає локальних ініціатив, які б захищали пам’ятки радянського періоду. Щоправда, «Артема» Кавалерідзе захищають монахи Святогірського монастиря, які його чомусь дуже цінують.

Насправді нелегко демонтувати 22-метрову скульптуру, що височіє на скелястому пагорбі. Колишній очільник Донецької ОДА Сергій Тарута пропонував підірвати монумент разом з Лисою горою, що є частиною національного природного парку «Святі гори». Усе звелося до того, щоб дозволити монументу розвалитися самостійно. Він був створений 1927 року, остання реставрація відбулася 1996 року, і вже після цього в «Артема» влучила блискавка, внаслідок чого він сильно руйнується. Співробітниці Святогірського історико-архітектурного заповідника стверджують, що ми його втрачаємо.

Г. Ц.: Прикметно, що ініціатива та методи декомунізації наслідують практики самого Радянського Союзу, зокрема – ленінський план монументальної пропаганди 1918 року, згідно з яким були зруйновані пам’ятники «царям та їхнім слугам», а також замінені назви вулиць та населених пунктів. Однак цей план також передбачав зведення нових монументів – діячам революції та видатним науковцям, митцям і філософам. В умовах економіки воєнного комунізму проводились конкурси і фінансувалося створення великої кількості монументів з різних матеріалів, що сприяло розвитку радянської скульптурної школи. Натомість сучасні монументи здебільшого виникають внаслідок низових практик – це і мурали, і мафи, і народні інсталяції на постаментах колишніх пам’ятників. Таке мистецтво цікавіше за офіційне, а сама ситуація позначає поки що пусте місце ідола. Як на твою думку, чи повинна держава ініціювати та впроваджувати створення нових монументів?

Є. М.: Нові ідоли поставатимуть, але не відомо, коли почнуться такі необхідні зараз пошуки нових форм комеморації. Я бачу нагальну потребу в переосмисленні меморіальної художньої традиції на наших теренах. І просто боюся, що така ініціатива сприятиме виникненню одноманітної і невибагливої фігуративної скульптури, на яку в наш час уже просто боляче дивитися. Хочу звернути увагу, що якщо порівняти радянські меморіали ВВВ та сучасні пам’ятники героям АТО по різних містах України, то виявляється, що відрізняються вони тільки тим, що в першому випадку – червоні зірки, а в другому – золоті ангелики. Той підхід до створення меморіалу, що ми бачимо, – ідентичний радянському. А уособлення колективної пам’яті у вигляді антропоморфної фігури настільки архаїчне і заскорузле, що нехай краще в цьому каноні вже більше нічого не створюється. Перехід до абстракції та безпредметності буде одним із найбільших проривів в українському публічному мистецтві.

Мозаїчне панно Віктора Арнаутова та Григорія Пришедько, 1965 рік. Загальноосвітня школа №54, Маріуполь. Фото: Микола Коришкін

Серія монументальних панно на заводі “Азовмаш”, Маріуполь. Кінець 1960-х – початок 1970-х. Автори – Валентин Константинов та Лель Кузьменков. Фото: Микола Коришкін.

Г. Ц.: Звідки походить твій інтерес до монументально-декоративного, публічного мистецтва?

Є. М.: За першої нагоди я пішла працювати до музею народного декоративного мистецтва, маючи соціологічну освіту, бо дуже цього хотіла. Мені дуже подобалася кераміка зокрема та мистецтво загалом, і не подобалася його категоризація на декоративно-прикладне й високе. В музеї я створювала та проводила екскурсії, проте мене не допускали до роботи з фондами через відсутність спеціальної освіти. Тому згодом я подалася за нею до Національної художньої академії, де вступила на мистецтвознавство та почала серйозно досліджувати публічне мистецтво. А після випуску я почала працювати в фонді «Ізоляція» над вивченням та каталогізацією радянських мозаїк.

Г. Ц.: Чи плануєш ти пов’язати своє подальше життя з дослідженням та захистом монументальних пам’яток радянської доби? Розвивати ініціативу чи то практику «Де Не Де»? За якою роботою ти бачиш себе в майбутньому?

 Є. М.: «Де Не Де» – це ініціатива, що виникла спонтанно як реакція на декомунізацію. Митці й дослідники утворили відкритий колектив однодумців для спільної дії. Ми – не організація, яка постійно фінансується, а самоорганізація, яка є дуже реакційна. Тому не можемо брати на себе відповідальність займатися якимись проектами, а долучаємося до кооперації, коли нам цікаво і є що сказати. Зараз ми тісно співпрацюємо з УКМЦ але дуже стараємося, щоб серед нас не виникало прив’язок людина-функція, щоб не вибудовувалася ієрархія, а все відбувалося динамічно та горизонтально. Передбачити розвиток «Де Не Де» досі було неможливо. Я завжди хотіла повернутися до роботи в музеї. Тепер мрію, що це буде музей монументально-декоративного мистецтва в Маріуполі.

Коментарі

спецтеми: