Яніна Пруденко: «Українському художньому середовищу бракує формату лабораторій»

Наприкінці травня в Івано-Франківську відбувався кураторський інтенсив з Яніною Пруденко. Організатор події — платформа «Тепле Місто» і її мистецька програма «Наступний проект», координаторкою якої є Лілія Гоголь.

Під час інтенсиву учасники й учасниці обговорювали теоретичний матеріал, а також створювали прототипи власних кураторських проектів. В результаті чотири групи напрацювали чотири різні кураторські погляди на середовище Івано-Франківська, щоби в подальшому втілити проекти безпосередньо в місті. Подія об’єднала 15 учасників і учасниць, серед яких молоді люди, зацікавлені в сфері сучасного мистецтва із Києва, Дрогобича, Тернополя, Ужгорода та Львова. Пропозицій таких проектів надто мало, тому зацікавлені люди готові долати відстані і їхати з інших міст. Брак профільної освіти за спеціальностями, пов’язаними із сучасним мистецтвом, спричиняє певний дисбаланс у розумінні тих чи інших сфер мистецької зайнятості, а також зон відповідальності. Яніна Пруденко – очільниця магістерської програми «Куратор сучасного мистецтва» у НПУ імені М.П. Драгоманова, кураторка Відкритого архіву українського медіа-арту. Наразі працює над монографією «Кібернетика в гуманітарних науках та мистецтві СРСР». KORYDOR розпитав Яніну Пруденко, навіщо Франківську кураторські проекти.

Лілія Гоголь і Яніна Пруденко

Лілія Гоголь: В Україні для незаанґажованого глядача фігура куратора у сфері сучасного мистецтва є малозрозумілою. На твою думку, що є причиною цього?

Яніна Пруденко: Проблема ще в тому, що кураторів загалом небагато в Україні. Здебільшого це персонажі, які себе так називають. Тому молодим людям, яких вабить слово «куратор», не зовсім зрозуміло, на кого рівнятися. Інколи люди думають, що їм достатньо організовувати виставки і вони вже можуть називатися кураторами. Додамо до цього низький організаційний рівень подій у сфері сучасного мистецтва в Україні взагалі. Тому для чого на це вчитися? Витратив купу нервів і власного ресурсу, організував півтори виставки – і ти вже куратор.

Л. Г.: Також є відсутність коректного розуміння дефініції  і відповідальності «куратора» й часто виникає підміна понять, коли, наприклад, культурні менеджери називають себе кураторами.

Я. П.: І не лише, значно патовіша ситуація, коли в Україні арт-дилери і власники галерей називають себе кураторами. Я ніколи не можу зрозуміти – чи то їм грошей шкода на те, щоби запросити професіонала, чи то власні амбіції не дозволяють спати спокійно.

Л. Г.: Як у тебе виникла ідея створення кураторського інтенсиву і в чому ти вбачаєш доцільність схожих подій, якщо навчити бути куратором неможливо?

Я. П.: Подібний формат інтенсиву є дуже зручним для учасників, які дотичні до цієї професії, але ще остаточно не визначилися, чи це саме те, чим вони хочуть займатися. Тут у досить стислому варіанті можна дізнатися про те, хто такий куратор і хто ним не є, які в нього зони відповідальності в художніх проектах, спробувати себе в ролі куратора, отримати якісний зворотний зв’язок і зрозуміти, чи ти хочеш реалізувати проект, над яким ти почав працювати в рамках інтенсиву. Якщо таке бажання у людини залишається по завершенні інтенсивну і вона продовжує працювати над своїм прототипом кураторського проекту – щиро запрошуємо до професійної спільноти.

Професії куратора дійсно навчити і навчитися неможливо. Людина повинна наповнити себе і розвинути свою індивідуальність для того, щоб у неї з’явилася здатність зробити художнє висловлювання, чим і є кураторський проект. Все, що може ментор у цьому випадку – підказати, на які слабкі місця потрібно звернути увагу, які свої сильні сторони можна використовувати вже зараз. В мене щось подібне відбулося по завершенні Другої московської кураторської школи, в якій я була учасницею, освітнім куратором якої був Віктор Мізіано. Мені все було не так під час школи – здавалося, що ми безкінечно слухаємо чиїсь абстрактні думки і досвіди й при цьому не маємо жодної практики. Але мій ґештальт зі школою завершився в останній день її проведення, коли я брала інтерв’ю у Віктора Мізіано. Я запитала, чому мене не вчили бути куратором, а розповідали на власних прикладах як ним можна стати, на що Мізіано відповів – ти маєш добру освіту і власний проект (мається на увазі Відкритий архів українського медіа-арту), що або хто тобі заважає бути куратором? – ти вже ним є.

Л. Г.: Тогоріч уперше в Україні завдяки твоїй ініціативі спільно із зацікавленими при кафедрі культурології університету Драгоманова було відкрито магістерську програму «Куратор сучасного мистецтва». Розкажи більше і детальніше про рік, що вже позаду і про плани в подальшому.

Я. П.: Дійсно, минулого року ми запустили навчання першого набору студентів магістерської програми «Куратор сучасного мистецтва». На жаль, минулого академічного року ми набрали тільки заочників і для мене це не зовсім позитивний маркер – я не сприймаю заочну форму навчання як повноцінну освіту і боюся, що на виході ми матимемо напівфабрикати з дипломами державного зразка. Подібна тенденція говорить нам проте, що люди хочуть мати папірець, де буде написано, що вони дипломовані куратори, але не хочуть витрачати на це час. Я дуже сподіваюся, що цього академічного року ми наберемо повноцінну стаціонарну групу і зможемо розгорнутися на повну. Ми маємо чотири предмети по спеціалізації: «Історія та теорія кураторської справи», «Культурна журналістика та арт-критика», «Культурний менеджмент та фандрайзинг» та «Музеологія та архівування сучасного мистецтва». Над робочими програмами спеціалізації працювали чудові фахівці – Ольга Балашова, Лізавета Герман, Юлія Ваганова, Віра Балдинюк, Ірина Соловей, Антон Лапов. Вони ж і викладають зазначені предмети. Але, наприклад, цього семестру ми мали аж три лекції по спеціалізації з заочниками – не думаю, що це продуктивний формат освіти, якщо ми говоримо про системну освіту.

Л. Г.: Якщо інституційне кураторство обмежується рамками своїх просторів і політик, то з  незалежним кураторством все дещо нестабільніше: як у цій формі досягати сталості, фінансової в тому числі?

Я. П.: Потрібно працювати над сталістю у глобальному державному масштабі. Куратор, навіть інституційний, та й не тільки куратор, а й будь-який громадянин України не почуває себе стало у цій державі. Але в нас є велика перевага порівняно з нашими, наприклад, західними колегами – ми можемо працювати багато, щиро і майже безкоштовно. Однак, не треба забувати, що будь-які ресурси мають обмеження і люди мають здатність виснажуватися, особливо коли вони не мають внутрішньопрофесійної підтримки і зворотного зв’язку від суспільства і держави. Чим важливі події типу нашого інтенсиву – це ще один крок в бік створення професійної кураторської спільноти, що має стати критичною масою, яку будуть поважати професійно, а відповідно й фінансово.  

Л. Г.: В містах-мільйонниках з культурними процесами все доволі активно і стало, а в регіонах і малих містах переважно панує затишшя. Це певною мірою спричинено міграцією всередині країни і нестачею людського й професійного ресурсу на місцях. Івано-Франківськ не виняток, і ми спостерігаємо, як молоді активні й амбітні люди полишають місто через відсутність середовища і людей зі схожими інтересами.

Я. П.: Ти, власне, дуже добре описала ситуацію. Але до неї не потрібно ставитися як «маємо те, що маємо». Ось у Франківську для мене добрим прикладом є «Тепле місто», яке створює внутрішню історію, цікаву для молоді і дозволяє їм реалізовувати свої таланти в рідному місті. Більше того – до вас приїздять працювати люди з інших регіонів, а це вже «перемога».

А от із чим потрібно попрацювати всім нам – і в столиці, і в регіонах – це державні художні інституції, які давно існують у рудиментарному стані. Найжахливіше те, що їм належать значні державні ресурси, на які всі ми можемо претендувати. Це нерухомість, бюджети, робочі місця. Власне, більшість кураторських проектів нашого інтенсивну й створені з позицій такої інституціональної критики.

Л. Г.: Які реалії культурної децентралізації в дійсності?

Я. П.: Ми з тобою і зробили перші кроки у напрямку цього процесу. Мені здається, одним із найважливіших результатів цього інтенсивну стали професійні зв’язки, які, я точно знаю, будуть працювати у майбутньому. І тут не тільки питання децентралізації. Коли ти дуже занурений у власний контекст, ти інколи не помічаєш певних суттєвих нюансів і процесів, інколи починаєш сприймати їх як належне. Інша точка зору, інший фокус дають можливість подивитися на себе і своє середовище більш критично. Я би не працювала над концептом децентралізації взагалі, я би працювала з концептом діалогу регіонів, серед яких немає центральних і периферійних, але які існують у ризоматичних взаємозв’язках.  

Л. Г.: Яніно, а які твої спостереження щодо нових кураторських проектів останнього часу – чи помічаєш ти тенденції в тому, що найбільше цікавить початківців цієї справи? І які теми найскладніше даються мистецькому середовищу?

Я. П.: Проекти зі сфери інституційної критики – водночас найскладніше даються нашому мистецькому середовищу і цікавлять молодих людей, за моїми спостереженнями, найбільше. І це класно! Ми всі в цьому середовищі боїмося зіпсувати стосунки одне з одним, бо ж нас мало, відфренджуємося, щойно прочитаємо різку статтю критика чи критикині. Молодше покоління розмовляє про складні речі й конфліктні ситуації зовсім по-іншому. Візьміть, наприклад, редакцію «ВОНО»: як молоді мистецтвознавиці розмовляють з представниками освітньої номенклатури, як cтавлять на місце гендерно нечутливого завкафедри! Без зайвих заламувань рук і фейсбучних холіварів. Я думаю, це в них від дедалі меншої дози совка в крові і дедалі більшої дози демократизації, яку вони вільно всотують із новими медіа – соціальними мережами передусім.   

Л. Г.: Чи відомі тобі приклади яскравих кураторських проектів у регіонах чи, зокрема, у Івано-Франківську і про вплив тих, які були втілені?

Я. П.: Якщо говорити конкретно про Франківськ – мені подобається все, що робить Женя Самборський. У Львові – мною шанований Андрій Лінік, який за все, що береться – від історичних складних виставок у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи до власних художніх проектів – робить це на п’ять з плюсом. Андрій робить важливу роботу по зацікавленню молоді медіа-артом у Львові. Обожнюю херсонський ТОТЕМ і все, що вони роблять, включно з виставковою діяльністю. До речі, останні є чудовим прикладом того, як в Україні можна створити свою незалежну історію сучасного мистецтва, що існує понад 20 років і не очікувати децентралізації.  

Л. Г.: Коли ми говоримо про таку собі гільдію українських кураторів більш чи менш знакових імен, чи є внутрішні комунікації і співпраця саме в форматі куратор-куратор, а не звичного куратор-художник, чи все доволі відокремлено й осібно?

Я. П.: В принципі так, відокремлено, але й не так. Особисто я останні декілька років кайфую від колективної кураторської роботи. Я нескінченно тішуся з того, що кураторська група Відкритого архіву українського медіа-арту на сьогодні налічує аж чотири людини. І це неймовірно, коли ти знаєш, що людина, якій ти довіряєш на всі сто підхопить тебе у будь-який момент – чи то в організаційному питанні, чи в концептуальному спільному розмірковуванні. Коли в нас разом народжуються хороші ідеї, я отримую неймовірне задоволення, яке акумулюється і множиться на чотири. Наразі в Архіві окрім мене є Юлія Кузнєцова – кінокритикиня, Антон Лапов – куратор та художник і зовсім нещодавно до нас приєднався Ларіон Лозовий, з яким ми зараз готуємо новий виставково-дискусійний проект. Як кураторська група ми були запрошені в Кураторську лабораторію у Майстер Класі, яку зорганізували Марія Ланько та Лізавета Герман.

Окрім нашої кураторської групи і Маші з Лізою у лабораторії ще беруть участь Тіберій Сільваші з Костянтином Рудешко і Юрій Кручак із Юлією Костерєвою. Лабораторний процес давав нам можливість зустрічатися, обговорювати щось спільне й відмінне, підхоплювати проекти одне одного, асоціативно продовжуючи їх. Лабораторії – це формат, якого дуже не вистачає українському художньому середовищу і дуже класно, що Маша з Лізою зробили це.    

Л. Г.: Чи існує в цій професії дух суперництва і, власне, хто є «суддями» успішності і
якості кураторських проектів всередині країни та за її межами?

Я. П.: Треба розуміти, що в Україні в художньому середовищі й кураторській справі, зокрема останніми роками, оформилися різні вектори – інституційна художня діяльність і незалежна. Перше – це дійсно про суперництво, оскільки тут йдеться про освоєння бюджетів, доступ до них. Людина, яка хоче бути успішною у цій царині, має засвоїти цінності неоліберального режиму. Друге – маргінальне середовище, що існує поза оцінюванням і взагалі рідко помічається «суддями». Це незалежні історії типу «Ефіру» чи й Відкритого архіву українського медіа-арту, які можуть дозволити собі свободу дії в обмін на відсутність інституційної підтримки і сталого бюджету. 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва