Я, космонавт

pinterest.com

Як і багато хто, я в дитинстві хотів стати космонавтом. Нічого дивного – героїка, ексклюзивність досвіду й становища, майбутнє всього людства.

Мене від більшості інших знайомих, хто мав таке бажання, відрізняла хіба впертість: швидко осягнувши безперспективність конкуренції на полі фізичних природних здібностей, я звернувся до інтелектуальної складової (яка й так мені була ближчою). Можна було вибудувати стратегію: якщо не ВПС СРСР, то – інститут ім. Баумана, інженерика, і далі – цим шляхом.

Музей космонавтики у школі; читання популярної літератури та того, що тоді замінювало «наукпоп»; опанування в четвертому класі спецкурсу «Основи космонавтики» з формулою Ціолковського і рештою за спецпідручником для спецкласу 8-9-го (за 10-тикласної системи).

Не склалося з кількох причин. Перша – різка, непередбачувана й кепська зміна у здоров’ї. Друга – перебудова.

Тоді раптом виявилося, що розмаїття космосу – поруч, у теперішній спільноті. Що дослідження нещодавнього минулого – складніше і непередбачуваніше, ніж дослідження далеких галактик. І що з мікрокосмом у нас такі проблеми й питання, які з макрокосмом і не снилися.

Але мрія про космос не полишала. Бо це не було в жодному разі бажання просто опинитися поза межами атмосфери «посеред нічого». Цілком у дусі Ціолковського мріялося про висунення людства за межі попереднього місця проживання до розмаїтих світів. Я тоді ще не знав, скільки колег одного з моїх тодішніх легендарних «піонерів» цього шляху, Сергія Корольова з України, з ГДРРу пішли прямо до сталінських концтаборів чи просто були репресовані – як «вороги народу». Як і мій прадід, теж убитий як «ворог народу», про що я тоді теж не знав.

Ким я був?  Дитина-політінформатор радянської школи; учень, який перемагав на конкурсах антивоєнних плакатів, просто малюючи перекреслений ядерний «гриб»; «хорошист» у «нормальному» районі, де треба було пам’ятати козирні місця та поганяла «підписок» на випадок звичного дрібного вуличного грабунку; хлопчик, який у високотемпературному режимі прокидався уночі з жахами про ядерну атаку з боку США, –  бо до таких міст на заході СРСР, як Київ, ракета летить сім хвилин, а отже, мені вже лишилося жити ще менше. Я мріяв про космос як місце співжиття й співпраці усіх, де немає місця бажанню перемогти ціною винищення. Марки «Союз-Аполлон», автографи космо/астронавтів, окремі «ідейно стрьомні» радянсько-американські стенди у шкільному музеї космонавтики, та ротаторні копії журналу про «Челенджер» за моєю ініціативою – трошки раніше за самозшиті ротаторні копії віршів Стуса та першу дисидентську відмову розповідати «з почуттям перед класом» вірш Рильського «Моя Батьківщина», але із того ж джерела.

Космос був простором свободи й миру. Так мені видавалося – звідки мені було знати, наскільки мілітаризованими були космічні програми в уявленні тодішніх керівників «холодної війни». Вже потім виявилося, що ці свободу й мир можна – ба навіть, треба – намагатися здобути тут, на землі, і не лише плакатами із перекресленими ядерними грибами. У ці спроби я й поринув із головою.

Відтоді минуло багато років, і навіть настало нове тисячоліття. Зараз я співкоординую проект, який допомагає біженцям, жертвам нападів на ґрунті ненависті і внутрішньо переміщеним особам. Але не можу позбутися простої думки: дитиною я хотів не цим займатися. І ніхто при здоровому глузді не може хотіти цього.

Я не збирався у своєму житті опікуватися допомогою тим, хто втратив усе й чудом вижив. Ніхто з моїх колег не планували досконально знати, як кого катують у різних країнах світу, як близькі та родичі стають зброєю катів, чому “rape is a weapon of war”, і що очікує в деталях (а до іншого суд не дослухатиметься) тих, кого моя країна, на мої податки, поверне до їхніх катів – у разі порушення принципу nonrefoulement [1] (звукосполучення, яке тим самим нашим платникам податків нічого не скаже).

Ми, чи то я, не збиралися у дитинстві допомагати людям, яких хтось мало не вбив через колір шкіри чи сексуальну орієнтацію. Я не думав колись, що такі речі будуть актуальними у ХХІ столітті (навіть якщо тоді, коли я хотів стати космонавтом в СРСР, я міг не знати термінів на кшталт «сексуальна орієнтація»). Ми мали зберігати екосферу Землі, встановлювати контакти з дельфінами та досліджувати можливості поселень людства між Марсом і Поясом астероїдів під сонячними вітрилами.

Натомість ми намагаємося зрозуміти, хто поставить нам летальні озброєння. Ті, хто хотіли стати космонавтами, опікуються іншим: наші антимілітаристи йдуть до стрілкових клубів, а пацифісти давно вивчили напам’ять рівні захисту броників та матеріали шоломів. А в них «з того боку» стріляють ті, хто теж хотів стати космонавтами – а стали тими, ким стали – вбивцями.

Космос зник. Людство більше не має на меті незабаром вийти до Сонячної системи. Однак день виходу людини за межі атмосфери Землі для повного оберту довкола планети все ще викликає дрож у прихильників протилежних парадиґм. Поміж ними – і в тих, хто завтра стрілятиме одні в одних.

А ще – триває розвиток технологій. Поки там, де їх раніше не було, воскресають зомбі губерній імперії ХІХ століття, і поєднуються в химерному сплаві ідеї «богоданості» територій та окремих осіб і виправданості масових страт – інші люди таки готують місії до інших планет нашої зоряної системи, долають межі та випробовують наші здатності вже більше як спільноти, ніж як біологічного виду.

1 квітня цього року неурядовий проект, який я співкоординую, оприлюднив прес-реліз про приєднання до стратосферної програми з порятунку біженців. Йшлося про те, що іноді біженців краще не евакуювати через численні кордони й моря, де багато хто втрачає життя – а забирати напряму до стратосферних дирижаблевих станцій, які перебувають понад суверенітетом окремих держав, і вже звідти – напряму транспортувати до країн, які погодилися надати їм притулок. Ми отримали чимало відгуків. І найвлучніші з них почасти передавали наше спантеличення, яке і спричинило цей текст. Це було щось на кшталт: «Як так склалося, що ми можемо обговорювати виведення людей поза межі досяжності держав, у стратосферу – і водночас ці високі технології не означають, що ми вже позбавили людей найгіршого – катувань і переслідувань?»

Я не знаю відповіді на це питання. Я не знаю, як так сталося, що ми можемо думати про те, що «ми» (людство) збираємося летіти на Марс, – і водночас ми (людство) не здатні зупинити убивство за допомогою ЗМІ і мачете (Руанда), зварення живцем (Узбекистан), бочкових бомб (Сирія), свідомого зараження туберкульозом чи СНІДом («спецзони» цілої низки країн), просто смерті від хвороб без можливості прожити останні дні не в ув’язненні (перевірте останні новини з РФ). «Ми» святкуємо 12 квітня вихід людства у Сонячну систему – і ми знаємо, кого не спитай, що таке «слоники» та «ласточки»; що таке «розтяжки» і «200-ті».

Цього року, як і в попередні роки, я не вдягаю скафандр – а натомість отримую поради від людей, які розміщують у «сірій зоні» плакати, як дітям не підірватися на мінах, та що робити тим, кому відмовили у правах через те, що вони народилися у «неправильних» регіонах країни. І я знаю: ті, хто допомагає іншим, незалежно від кордонів і групової належності, врятуватися і почати життя наново, гідне й сповнене сенсу – вони не мріяли в дитинстві мати справу із такими речами. Але багато хто з них хотіли бути космонавтами. І вони досягли свого.

Ті, хто незалежно від кордонів та громадянства, від космічних програм своїх держав, від етнічної належності та розмовних мов, від пропаганди й обставин, надають допомогу іншим – вийшли за межі світу, поділеного на «сектори відповідальності» та національні держави. Поки що ми не маємо надкордонного простору для багатьох людей – але ми його створюємо своїми діями, просто тут і зараз. Космос – у кожному і кожній, у різних спільнотах, у всіх, хто керується принципом «наша батьківщина – людство»; у всіх, хто відчуває і практикує солідарність. Ті, хто керується не кордонами та національністю, а справедливістю, солідарністю й милосердям – готують наш вихід поза межі Землі. Бо інакше ми приречені хіба повторювати там те, від чого потерпаємо тут. У День космонавтики цей пафос видається мені доречним.

Мені пощастило, я колись зміг почасти долучитися до цієї роботи – допомоги подорожнім та прибульцям, переслідуваним та тим, хто потребує притулку. Це не складно – будь-хто охочий може спробувати. Я став частиною цього «підземного космодрому», цієї спільноти людей, яка допоможе іншим просто тому, що вони – потерпають, вони – у потребі, і тому, що вони – люди. І можливо, колись, набагато пізніше 1961 року, це дасть свій фізичний результат – у виході не людини, а людства, за межі своєї планети. Але мій космос уже тут. Це – всі ті люди, яких я зустрічаю. І, щоби побачити Землю без кордонів, мені не треба високо підійматися.

Моя мрія здійснилася. Як і мрія сотень тисяч людей в усьому світі, які часто навіть не думають про це. Та й я зазвичай не думаю.

Хіба що сьогодні, у День космонавтики. Думаю, бо це – мій день, бо мені пощастило, бо я – космонавт. Нехай і не так, як уявляв – але від того не менш реально. Завдяки усім тим людям, з якими я маю справу.

Примітки:

  1. Принцип non-refoulement – категорична заборона на примусове повернення особи до країни, де її життю, здоров’ю чи свободі існує загроза.

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми: