Я, космонавт

pinterest.com

Як і багато хто, я в дитинстві хотів стати космонавтом. Нічого дивного – героїка, ексклюзивність досвіду й становища, майбутнє всього людства.

Мене від більшості інших знайомих, хто мав таке бажання, відрізняла хіба впертість: швидко осягнувши безперспективність конкуренції на полі фізичних природних здібностей, я звернувся до інтелектуальної складової (яка й так мені була ближчою). Можна було вибудувати стратегію: якщо не ВПС СРСР, то – інститут ім. Баумана, інженерика, і далі – цим шляхом.

Музей космонавтики у школі; читання популярної літератури та того, що тоді замінювало «наукпоп»; опанування в четвертому класі спецкурсу «Основи космонавтики» з формулою Ціолковського і рештою за спецпідручником для спецкласу 8-9-го (за 10-тикласної системи).

Не склалося з кількох причин. Перша – різка, непередбачувана й кепська зміна у здоров’ї. Друга – перебудова.

Тоді раптом виявилося, що розмаїття космосу – поруч, у теперішній спільноті. Що дослідження нещодавнього минулого – складніше і непередбачуваніше, ніж дослідження далеких галактик. І що з мікрокосмом у нас такі проблеми й питання, які з макрокосмом і не снилися.

Але мрія про космос не полишала. Бо це не було в жодному разі бажання просто опинитися поза межами атмосфери «посеред нічого». Цілком у дусі Ціолковського мріялося про висунення людства за межі попереднього місця проживання до розмаїтих світів. Я тоді ще не знав, скільки колег одного з моїх тодішніх легендарних «піонерів» цього шляху, Сергія Корольова з України, з ГДРРу пішли прямо до сталінських концтаборів чи просто були репресовані – як «вороги народу». Як і мій прадід, теж убитий як «ворог народу», про що я тоді теж не знав.

Ким я був?  Дитина-політінформатор радянської школи; учень, який перемагав на конкурсах антивоєнних плакатів, просто малюючи перекреслений ядерний «гриб»; «хорошист» у «нормальному» районі, де треба було пам’ятати козирні місця та поганяла «підписок» на випадок звичного дрібного вуличного грабунку; хлопчик, який у високотемпературному режимі прокидався уночі з жахами про ядерну атаку з боку США, –  бо до таких міст на заході СРСР, як Київ, ракета летить сім хвилин, а отже, мені вже лишилося жити ще менше. Я мріяв про космос як місце співжиття й співпраці усіх, де немає місця бажанню перемогти ціною винищення. Марки «Союз-Аполлон», автографи космо/астронавтів, окремі «ідейно стрьомні» радянсько-американські стенди у шкільному музеї космонавтики, та ротаторні копії журналу про «Челенджер» за моєю ініціативою – трошки раніше за самозшиті ротаторні копії віршів Стуса та першу дисидентську відмову розповідати «з почуттям перед класом» вірш Рильського «Моя Батьківщина», але із того ж джерела.

Космос був простором свободи й миру. Так мені видавалося – звідки мені було знати, наскільки мілітаризованими були космічні програми в уявленні тодішніх керівників «холодної війни». Вже потім виявилося, що ці свободу й мир можна – ба навіть, треба – намагатися здобути тут, на землі, і не лише плакатами із перекресленими ядерними грибами. У ці спроби я й поринув із головою.

Відтоді минуло багато років, і навіть настало нове тисячоліття. Зараз я співкоординую проект, який допомагає біженцям, жертвам нападів на ґрунті ненависті і внутрішньо переміщеним особам. Але не можу позбутися простої думки: дитиною я хотів не цим займатися. І ніхто при здоровому глузді не може хотіти цього.

Я не збирався у своєму житті опікуватися допомогою тим, хто втратив усе й чудом вижив. Ніхто з моїх колег не планували досконально знати, як кого катують у різних країнах світу, як близькі та родичі стають зброєю катів, чому “rape is a weapon of war”, і що очікує в деталях (а до іншого суд не дослухатиметься) тих, кого моя країна, на мої податки, поверне до їхніх катів – у разі порушення принципу nonrefoulement [1] (звукосполучення, яке тим самим нашим платникам податків нічого не скаже).

Ми, чи то я, не збиралися у дитинстві допомагати людям, яких хтось мало не вбив через колір шкіри чи сексуальну орієнтацію. Я не думав колись, що такі речі будуть актуальними у ХХІ столітті (навіть якщо тоді, коли я хотів стати космонавтом в СРСР, я міг не знати термінів на кшталт «сексуальна орієнтація»). Ми мали зберігати екосферу Землі, встановлювати контакти з дельфінами та досліджувати можливості поселень людства між Марсом і Поясом астероїдів під сонячними вітрилами.

Натомість ми намагаємося зрозуміти, хто поставить нам летальні озброєння. Ті, хто хотіли стати космонавтами, опікуються іншим: наші антимілітаристи йдуть до стрілкових клубів, а пацифісти давно вивчили напам’ять рівні захисту броників та матеріали шоломів. А в них «з того боку» стріляють ті, хто теж хотів стати космонавтами – а стали тими, ким стали – вбивцями.

Космос зник. Людство більше не має на меті незабаром вийти до Сонячної системи. Однак день виходу людини за межі атмосфери Землі для повного оберту довкола планети все ще викликає дрож у прихильників протилежних парадиґм. Поміж ними – і в тих, хто завтра стрілятиме одні в одних.

А ще – триває розвиток технологій. Поки там, де їх раніше не було, воскресають зомбі губерній імперії ХІХ століття, і поєднуються в химерному сплаві ідеї «богоданості» територій та окремих осіб і виправданості масових страт – інші люди таки готують місії до інших планет нашої зоряної системи, долають межі та випробовують наші здатності вже більше як спільноти, ніж як біологічного виду.

1 квітня цього року неурядовий проект, який я співкоординую, оприлюднив прес-реліз про приєднання до стратосферної програми з порятунку біженців. Йшлося про те, що іноді біженців краще не евакуювати через численні кордони й моря, де багато хто втрачає життя – а забирати напряму до стратосферних дирижаблевих станцій, які перебувають понад суверенітетом окремих держав, і вже звідти – напряму транспортувати до країн, які погодилися надати їм притулок. Ми отримали чимало відгуків. І найвлучніші з них почасти передавали наше спантеличення, яке і спричинило цей текст. Це було щось на кшталт: «Як так склалося, що ми можемо обговорювати виведення людей поза межі досяжності держав, у стратосферу – і водночас ці високі технології не означають, що ми вже позбавили людей найгіршого – катувань і переслідувань?»

Я не знаю відповіді на це питання. Я не знаю, як так сталося, що ми можемо думати про те, що «ми» (людство) збираємося летіти на Марс, – і водночас ми (людство) не здатні зупинити убивство за допомогою ЗМІ і мачете (Руанда), зварення живцем (Узбекистан), бочкових бомб (Сирія), свідомого зараження туберкульозом чи СНІДом («спецзони» цілої низки країн), просто смерті від хвороб без можливості прожити останні дні не в ув’язненні (перевірте останні новини з РФ). «Ми» святкуємо 12 квітня вихід людства у Сонячну систему – і ми знаємо, кого не спитай, що таке «слоники» та «ласточки»; що таке «розтяжки» і «200-ті».

Цього року, як і в попередні роки, я не вдягаю скафандр – а натомість отримую поради від людей, які розміщують у «сірій зоні» плакати, як дітям не підірватися на мінах, та що робити тим, кому відмовили у правах через те, що вони народилися у «неправильних» регіонах країни. І я знаю: ті, хто допомагає іншим, незалежно від кордонів і групової належності, врятуватися і почати життя наново, гідне й сповнене сенсу – вони не мріяли в дитинстві мати справу із такими речами. Але багато хто з них хотіли бути космонавтами. І вони досягли свого.

Ті, хто незалежно від кордонів та громадянства, від космічних програм своїх держав, від етнічної належності та розмовних мов, від пропаганди й обставин, надають допомогу іншим – вийшли за межі світу, поділеного на «сектори відповідальності» та національні держави. Поки що ми не маємо надкордонного простору для багатьох людей – але ми його створюємо своїми діями, просто тут і зараз. Космос – у кожному і кожній, у різних спільнотах, у всіх, хто керується принципом «наша батьківщина – людство»; у всіх, хто відчуває і практикує солідарність. Ті, хто керується не кордонами та національністю, а справедливістю, солідарністю й милосердям – готують наш вихід поза межі Землі. Бо інакше ми приречені хіба повторювати там те, від чого потерпаємо тут. У День космонавтики цей пафос видається мені доречним.

Мені пощастило, я колись зміг почасти долучитися до цієї роботи – допомоги подорожнім та прибульцям, переслідуваним та тим, хто потребує притулку. Це не складно – будь-хто охочий може спробувати. Я став частиною цього «підземного космодрому», цієї спільноти людей, яка допоможе іншим просто тому, що вони – потерпають, вони – у потребі, і тому, що вони – люди. І можливо, колись, набагато пізніше 1961 року, це дасть свій фізичний результат – у виході не людини, а людства, за межі своєї планети. Але мій космос уже тут. Це – всі ті люди, яких я зустрічаю. І, щоби побачити Землю без кордонів, мені не треба високо підійматися.

Моя мрія здійснилася. Як і мрія сотень тисяч людей в усьому світі, які часто навіть не думають про це. Та й я зазвичай не думаю.

Хіба що сьогодні, у День космонавтики. Думаю, бо це – мій день, бо мені пощастило, бо я – космонавт. Нехай і не так, як уявляв – але від того не менш реально. Завдяки усім тим людям, з якими я маю справу.

Примітки:

  1. Принцип non-refoulement – категорична заборона на примусове повернення особи до країни, де її життю, здоров’ю чи свободі існує загроза.

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва