Зима у вогні: імпорт-експорт

Для мене одним із найважливіших спогадів із минулого про те, що відбувалося протягом 93 днів на Майдані, все ще лишаються листи моєї подруги в Москву, опубліковані в одному з інтернет-видань. Там і про гороховий суп, і про респіратори, і термобілизну одну на двох, і про першого вбитого на Майдані. “Однажды один человек спросил меня, часто ли я бываю на Майдане. Я сказала честно, что пришла тогда впервые за неделю. Он спросил: “А что, силы воли не хватает?” И я ответила “да”.

Документальний фільм «Зима у вогні» про 93 дні Майдану — це лист будь-якому іноземцю. І його автор, ізраїльський режисер родом із Казані, який нині живе в США, Євген Афінеєвський, переконаний, що фільм — найліпший спосіб доступно розповісти західному глядачеві, що відбувалося в Україні два роки тому. А номінація “Зими у вогні” на премію “Оскар” значною мірою цьому сприяє.

Попри заголовки, що продукують наші медіа (“найемоційніша та найправдивіша картина про Майдан”, “хіт року”, “уперше за незалежності України номінується на Оскар”), відтворити події Майдану через розповіді його учасників — ще не означає показати, де суспільству болить найдужче.

“Зима у вогні” — епічне, а тому в певному смислі спрощене полотно. Тут протистояння Добра (український народ, учасники Майдану) та Зла (корупційна влада Януковича, тітушки, беркутівці), битва за можливість відновити баланс у мікросвіті однієї країни — жанрово-схематичне прочитання іноземним глядачем історії Майдану.

Хронологічна оповідь із 2000 годин відзнятого матеріалу (режисер, окрім власних зйомок, використав відео ще 28 операторів і операторок — команди “Укрстріму”, “Спільнобачення” та SPN Production) побудована і змонтована таким чином, що кожен, хто був на Майдані, розповідає хід подій зі своєї перспективи: оповідь медика — з медпункту, волонтера — із-за купи респіраторів, священика — з того намету, де проводив найбільше часу.

Подібне “епічне” розігрування травми Майдану не пропонує можливості її усвідомлення, а отже – подолання. І виходить, що найсильніше почуття, яке виникає після перегляду — бажання… щоби це більше не повторилося.

Є два способи сприйняття травми — розігрування та пропрацювання — вважає дослідник Домінік ла Капра. І коли ми лише відтворюємо травматичну ситуацію, то й живемо минулим. Пропрацювання ж пов’язане саме з розривом стереотипів і створенням нової реальності — для майбутнього. Саме тому таким болючим було повернення людей до буднів після Майдану й пізніше – повернення людей після війни на Сході у свій побут, де немає героїчної боротьби й чіткого поділу на добро й зло.

Новий космос, історія, і, якщо хочете, міф у мистецькому проекті виникає тоді, коли стається відкриття маленьких світів. А тому емоційно довершений момент фільму “Зима у вогні” – не в епічно-композиційному зіткненні чорних “беркутівців” і білого, засніженого Майдану, не в мові волонтерів чи думках священиків про духовне єднання різних людей, а в інтерв’ю з батьком Нігояна і самим Сергієм Нігояном — першим загиблим на площі. Бо в цих розмовах зачіпається одне з ключових і болючих питань сьогодення – про агресію, насильство й навіть про “право на насильство”. І про те, якою саморуйнівною стає будь-яка ненависть.

Звісно, чим більше минає часу, тим більше змінюється наш погляд на тисячі відзнятих на Майдані відео. Але чи не для кожного його учасника й учасниці фільм про Майдан буде  дзеркалом, у якому хочеться бачити лише все найкраще. Навряд чи “Зиму у вогні” можна назвати психотерапією. Вдивляння в дзеркало  повсякчас нагадує нам і про неприємні моменти. «Зима у вогні» – це колективний лист будь-кому, але все-таки не тим, хто брав участь у революції. І в цьому, в певному смислі, є й позитивний момент: усвідомлення західним глядачем існування Майдану (читай — Іншого) здатне породжувати питання й подальший інтерес. Згадайте, як за останні два роки фільми про Україну, які показували за кордоном, спонукали глядачів ставити питання: “А що ви відчували?”, “Як тепер живете?”

“Я бы на твоем месте повесился”, – кидає розпашілий чоловік пенсіонерові. Той із розгубленим виразом обличчя обіймає пам’ятник Леніну. Не дозволяє, щоб його дробили на шматки. Це вже кадри з фільму “Все палає” Олександра Течинського, Олексія Солодунова та Дмитра Стойкова — також про події позаминулої зими. “Мені! Мені дайте шматок”, – істерично кричить білявка й простягає руку через натовп. У фільмі “Все палає” теж немає коментарів політиків, але й немає закадрових коментарів волонтерів, студентів, сотників, які були на Майдані. Натомість є рани, здавлені хірургічним зажимом, є щем і досвід людей. Для мене документальний фільм — це передусім і є спосіб виявити ці тріщини й щеми в масштабах конкретної людини, сім’ї, соціуму чи країни. Їхні точки життя і точки смерті.

Франц Кафка писав, що ми повинні читати ті книги, які кусають і жалять нас. Вони як сокира здатні розрубати мерзле озеро всередині нас. І я почасти також у це вірю. Є різні підходи до конструювання документального кіно. І якщо буває, що глядачеві важко оцінити дрібки життя, неочікувані моменти у вчинках героїв – їх не варто пояснювати. Не треба боятися інколи залишати глядача наодинці з цим неочікуваним. Бо ж документальне кіно завжди на грані цього — між символом і людським досвідом.

Це моя психотерапія також. Бо дозволяє прийняти свою вразливість. Інколи — виправдати себе, інколи присоромити. А тому фільм “Зима у вогні” для мене почався й закінчився на перших кадрах: “Там пекло”, — каже оператор студентові у замурзаній касці, той хмурить брови: “Я знаю, я мертвого тягнув. Що ти мені будеш розказувати! Я йшов по крові. Ти здивувати мене хочеш?”

Зрештою, кожен сам визначає цю точку — точку життя й смерті в масштабах країни й самого себе. Кожен — сам собі Майдан.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва