Вразливий стан, що дає силу

Анна Кахіані. Fragile, 2018

Третій рік поспіль відбувається резиденція для українських та британських митців від British Council. Цього разу мистецькі роботи, створені під час резиденції, можна було побачити на виставці “Вразливий стан” в Музеї сучасного мистецтва Одеси. Назва виставки “Вразливий стан” апелювала до політичного, емоційного й соціального контексту, який відображають роботи дев’ятьох художниць і художників з України та Великої Британії, які брали участь у мистецьких резиденціях в Україні та Британії (Ліверпуль) у 2018-у році. 

Ліверпуль – колись депресивне місто, яке потребувало оживлення й нового дихання. Увесь капітал перейшов до сусіднього Манчестера, а Ліверпулю лишилась рабовласницька історія, футбольний клуб і Бітлз. На цьому тлі складної історії та невеликих культурних здобутків з’явилась Ліверпульська бієнале, одна з найбільших у Британії.

Микола Карабінович, цьогорічний учасник резиденції, порівняв Ліверпуль із Херсоном: «У місті присутнє відчуття дещо депресивного, індустріального порту. І в Херсоні це так. Порт, що втратив свою колишню розкіш, якийсь елемент занепаду, вітер, що блукає вулицями. Це все дуже морські відчуття». Одеський куратор працював із публічним простором у Ліверпулі, створивши роботу, присвячену протестам проти політики Маргарет Тетчер. На порожній вулиці художник поставив мікрофон і відмовився від пояснень, що створювало навколо роботи ще більше відчуття розгубленості та страху перед невідомим.

Микола Карабінович. “Українці – люди, які не можуть повернутися додому”, 2018, скріншот відео.

З історією міста працювала Анна Кахіані. Вона витатуювала слово «fragile» (крихкий) без чорнил. Ілля Заболотний, менеджер мистецьких програм в British Council, розповідає, що для Анни в той час важливо було поїхати кудись із міста та країни, втекти від себе та трагічних подій. Тож у Ліверпулі Анна розмірковувала про особисту вразливість та біль, а жителі міста побачили в її роботі історію міста: колись Ліверпуль був центром работоргівлі. До цього часу деякі назви вулиць нагадують про той період.  

В Україні ж Британська рада  працює з різними регіонами та інституціями. Наприклад, «Ізоляція» – це культурний центр західного формату, натомість резиденцію «Вибачте, номерів немає» в Ужгороді Ілля називає «панківською». «Насправді, коли британські художники вибирають резиденції, часто це ті інституції, які їм банально зрозумілі, тобто ті, які  мають інформацію англійською мовою».

Справді, навіть у серйозних інституцій із міжнародними проектами, як, наприклад, ЄрміловЦентр у Харкові, сторінки у соцмережах та сайт не ведуться англійською мовою. Хоча, наприклад, Дана Венеція, не знаючи української мови, у Львові познайомилась із багатьма людьми просто на вулиці. В своїй «шкільній анкеті» по закінченню проекту вона сказала, що це одна з найважливіших речей за всю резиденцію: «Прекрасний чоловік, з яким ми спілкувалися, зізнався, який він був щасливий, що ми попросили його про розмову. Він розповів, яке самотнє у нього життя, і сказав, що вже давно ні з ким не бесідував».

Дана Венеція. Абсолютно, абсолютно секретне співтовариство. Скріншот відео. 2018

Формат резиденцій передбачає обмін не тільки між інституціями та художниками, але й обмін між різними культурами. Як би це не банально звучало, та все ж, можливо, були не так важливі кінцеві роботи, як новий досвід у новій країні, де ти порівнюєш себе і свій світ із іншими. Найцікавіше – коли вони збігаються, хоча ці світи розділені тисячами кілометрів.

«Ми хочемо, щоб для партнерських інституцій ці резиденції теж ставали викликом і поштовхом для того, аби стати кращими. Наступного року ми плануємо залучати й інші регіони і не співпрацювати з Києвом. Це нормальна практика – не працювати з центрами, наприклад, нам не можна робити проекти в Лондоні», – коментує Ілля. Він також додає, що в майбутньому будуть співпрацювати і з музеями, що дуже актуально для України. Адже музеям необхідні нові проекти, аби буквально ожити й струсити пил. Є плани працювати разом із лабораторіями та музеями, які належать університету Каразіна в Харкові. 

Архіви – це ще один великий пласт для роботи художників. Можливо, деякі музеї та архіви більше довіряють міжнародним організаціям, ніж українським художникам, що звучить дещо парадоксально. Цього разу з архівами працювали два британські художники: Хелен Фленеган та Мартім Рамош.

Хелен Фленеган із Бірмінгема  працювала з темою індивідуальної та колективної травми. У фонді «Ізоляція» їй пощастило працювати з радянськими мозаїками та монументальним мистецтвом загалом. У своєму відео через яскраві образи ігрового кіно вона досліджує утопії та невдачі минулого століття. «ХХ століття не вигадало страждання, але найбільше на ньому зосередилось», – коментує Хелен.

Мартім Рамош потрапив у Львів в Центрі міської історії, тож він мав необмежений доступ до архівних матеріалів та кадрів. Переглядаючи фото та відео з 50-70-х років, він помічав, що є люди, які спостерігають за будівництвом чи урочистостями ніби здалеку. Так з’явилась ідея зняти фільм про утопічне суспільство, яке прямує до спільної середини землі.

Назва «Вразливий стан» з’явилась уже при підготовці виставки в Музеї сучасного мистецтва Одеси. Ніякої заданої теми не було, тож митці говорили на ті теми, які їх хвилювали. Британія та Україна перебувають у вразливому політичному стані. Британія переживає Брекзіт, який не підтримує молодь, а Україна вже п’ятий рік – у стані війни. Атмосфери окремих міст теж схожі: Ліверпуль колись більше нагадував депресивні індустріальні міста, ніж центр культурного життя. Саме тому, напевно, британські митці не екзотизували Україну й намагалися говорити про вразливість загальнолюдську, а не локальну.

Наприклад, одна з найбільш космополітичних робіт – танк у рожевій піжамі. Перед Історичним музеєм в Харкові стоїть танк, якого художник Ріккардо Матлакас переодягнув у піжаму. Достатньо ризикований крок для художника говорити про пацифізм та зачіпати тему війни в місті, яке прийняло багато переселенців та межує з Луганською та Донецькою областями. Художник говорить: «Я не воюю за допомогою мистецтва чи зброї, я створюю філософські та поетичні дії.  Адже роль художника – показати щось, принести світло туди, де темно. Війна має заснути, а світ – прокинутись». Очікувано, що після перформансу більшість коментарів і відгуків в українських медіа були негативні. Рікардо ж ще раз пояснив, що це жест не проти України, а проти «безвідповідальних дій в усьому  світі». Роботу придбав до колекції  музей сучасного мистецтва Одеси.

Ріккардо Матлакас, Кордони, що тануть, 2018, фотодокументація перформансу у Харкові.

Натомість, Сюзанна Старк поєднала документальність із ігровим кіно. Найбільше в Україні її цікавила доля анархістки Ольги Таратути, засновниці організації «Анархічний Чорний хрест» та репресованій у 1938 році. Саме заради цієї українки Сюзанна приїхала до Одеси. Історія Таратути для британської художниці – не тільки про репресії чи політичний тиск, але також про голоси жінок у публічному просторі, сучасне рабство та декомунізацію. В Україні на тлі дискусій про гендерну рівність забувають про публічні простори і «що говорить місто». Ідеться і про сексистську рекламу, і про лічені пам’ятники жінкам, і не пристосованість міста для жінок із дитячими візочками. Окрім ігрових сцен, які розповідають про життя Ольги Таратути, в фільмі є коментарі одеситів про декомунізацію та про те, «які пам’ятники мають поставити замість декомунізованих».

Сюзанна Старк. Вона проходить під багатьма іменами. 2018, фото з процесу зойомок фільму.

Окремо варто згадати матеріали каталогу, над яким працювала редакція незалежного видання ВОНО на замовлення Британської Ради. Відповіді художників/ць і кураторів/ок нагадують анкету для друзів із нашого дитинства, де всі відповідають на однакові питання. Наприклад, яким був саундтрек резиденції або як художнику чи художниці хочеться померти. Така анкета може розповісти про саму резиденцію більше, ніж просто каталоги робіт. Адже часто те, чим займався і як проводив час художник, лишається поза проектом. 

Коментарі


спецтеми: