Ужгород: як його полюбити

Фото: prokarpaty-tour.info

Цей текст відкриває низку публікацій, які розповідатимуть про життя міст у рамках проекту CSM «Площі свобод», що відбувається в Ужгороді, Херсоні, Чернівцях та Києві в партнерстві з місцевими культурними організаціями. Проект здійснюється за підтримки Міжнародний фонд «Відродження».

Якщо географічно для України Ужгород – це крайній Захід, то за духом це місто абсолютно південне, розслаблене й неспішне. Перше питання, що виникає після кількох днів перебування – коли всі ці люди працюють? Адже часом здається, що каву тут п’ють постійно, а центр міста з його крамницями і кав’ярнями переповнений місцевими у розпал робочого дня. Звісно, було би перебільшенням заявити, що Ужгород застиг у вічній сієсті. Але те, що після Києва ритм життя тут здається часом аж надміру розслабленим, факт. В якусь мить з’явилося відчуття, що моя швидкість тут недоречна – ніби з непристойним поспіхом біжиш серед статечного панства на променаді.

Пам’ятаю, був період, коли в цій розслабленій атмосфері я вперто намагалася зберегти звичний темп. Постійні доброзичливі жарти знайомих щодо моєї «столичної» метушливості і трудоголізму починали напружувати. А потім сталося міжсезоння, коли мене наздогнали перманентна втома, абсолютно кепське самопочуття й повна непродуктивність. Втрачати було нічого, і, як не крути, потроху наближалася весна. А в Ужгороді вона починається раніше. І я вирішила прийняти цей виклик – хоч трохи пожити у неквапному місцевому ритмі, не перетворюючи кожну кав’ярню на філіал коворкінга, не думаючи про дедлайни, не намагаючись встигнути все і заборонивши собі дратуватися через хвилинне спізнення чи спонтанне відхилення від планів. І в якийсь момент мені вдалося.

Вміння по-справжньому насолоджуватися життям – чи не найцінніше, що дав мені Ужгород. Насолоджуватися завжди, коли для цього є хоч найменші підстави, а не тоді, коли виконано певний обсяг завдань, ніби тільки це й дає право радіти. Я продовжую вважати, що людина – це насамперед її робота. Але більше не думаю, що маю право на радість, лише виконавши енну кількість пунктів із плану. І не вважаю відкладання роботи на інший день через втому чи погане самопочуття катастрофою й особистою поразкою.

Зрозумівши цей спокійний, задоволений спосіб життя, я навчилася двох речей: за потреби легко перемикатися з «київського» на «ужгородський» режим і навпаки – і бути терпимою до тих, чия швидкість набагато нижча за мою. Це прийняття дозволило краще відчути тутешній ритм і навчитися працювати з аудиторією. Тут маю зазначити, що в Ужгороді навіть обрати зручний час для лекції чи культурної події – це вже окреме мистецтво. Будні недобрі – хіба після 18:30, і краще щось розважальне, бо хто ж захоче напружуватись після робочого дня. У вихідні – не раніше 13:00, бо всі мають виспатись і встигнути випити кави (до речі, не вірте локальному міфу про найкращий у світі закарпатський кавіль – у більшості закладів він відверто поганий, і нормальну каву тут наливають у  хіпстерських місцях). В неділю ще й слід сходити до церкви. Крім того, треба врахувати інші фактори: церковне свято, піст, час саджати булі, час викопувати булі, надто холодно, надто тепло, всі поїхали кататись на лижах, або паритись у чанах, або в гори, або по селах до батьків. Передбачити ужгородську публіку буває нелегко, але до цього треба ставитись філософськи, інакше зневіра і професійне вигорання  на рівному місці гарантовані.

Життя Ужгорода взагалі дуже прив’язане до традиційних календарно-обрядових ритмів. Можливо, частково це пояснюється тим, що Закарпаття – регіон із найбільшою часткою сільського населення в Україні. Значна частина мешканців обласного центру (до речі, найменшого в країні) – вихідці з сіл, що приїхали навчатись чи працювати й осіли в місті. Можна припустити, що звідси й властива багатьом ужгородцям релігійність, культ сімейних цінностей, тенденція до ранніх шлюбів і часом вражаюча для незвиклої людини патріархальність – примхливий мікс сільського традиціоналізму й урбаністичних реалій. Звісно ж, це не означає, що так живуть усі, або що все і завжди вирішують чоловіки. Проте є неприємні дрібниці. Наприклад, я багато разів стикалася з тим, що чоловіки губляться й уникають звичного мені при зустрічі рукостискання – або, вітаючись із присутніми чоловіками, уникають привітання з жінками, часто дозволяють собі сексистські висловлювання. Архаїчне «жони і люди», себто «жінки і чоловіки», видно, виникло не на порожньому місці. Спершу весь цей лагідний побутовий сексизм, як і неймовірна кількість жінок на підборах, завжди при  гіпюрі, макіяжі і в перманентному пошуку достатньо укомплектованого для парування й подружнього життя чоловіка, були для мене фактором дикого роздратування. Потім я почала ставитися до цього з гумором – адже не все так однозначно, і, зрештою, ніхто не змушує мене поділяти тутешні цінності. А ненав’язлива кампанія з ґендерної просвіти серед знайомих чоловіків потроху дала плоди – тепер вони не дивуються, побачивши мою простягнуту для рукостискання долоню, і, може, й вважають мене трохи схибленою, але принаймні поважають те, що важливо для мене. Може, це ще й наслідок вимушеної закарпатської толерантності – спробуй-но бути нетолерантним, живучи біля кордону, в суцільному коктейлі мов і релігій. Тут уже й емансипованих жінок можна стерпіти – принаймні, в гомеопатичних дозах.  

Однак легендарна закарпатська м’якість і толерантність часом здаються перебільшеними. Епізодичні, проте повторювані з певною періодичністю випадки дискримінації іноземних студентів, яких тут багато, образливі коментарі на адресу ромського населення, що ними рясніють соцмережі, часто залишають неприємний осад. Утім, я б у жодному разі не говорила, що таку позицію поділяє більшість містян, і що це суто ужгородська проблема. Нетерпимість і страх перед інакшістю найчастіше поширені там, де є проблеми з освітою, культурою і мобільністю. Тобто – на дуже значній частині території України. А, попри близькість Євросоюзу, – Ужгород закінчується контрольно-пропускним пунктом на кордоні зі Словаччиною – більшість громадян не їздить щотижня на каву до Праги чи концерти до Берліна. До того, як прожити тут певний час, я наївно думала, що десь так воно і є, й ужгородці вже точно більш толерантні й відкриті, ніж мешканці Черкас чи Пирятина, що не мають під боком кордону з ЄС. Проте їздять переважно одні й ті самі, і не факт, що на концерти і в театри, а не на закупи в супермаркети Tesco – та й це перестало бути вигідним через падіння гривні. А виїзди на «пєрєсєчку» – регулярний, раз на п’ять днів, перетин кордону на ввезеній з-за кордону і тому дешевшій автівці – це ще не мобільність. Впевнена, що завдяки «безвізу» українці стануть більш мобільними і відкритими, але очікувати моментального ефекту чи вважати, що на Закарпатті цей ефект буде набагато відчутнішим, було б наївно.

Якщо повернутись до властиво закарпатської толерантності і м’якості, вони мають і темний бік. Протягом 20 століття закарпатці побували громадянами п’яти держав, не виходячи з хат. Негнучкі в таких умовах не виживають. Проте сформовані непростими історичними умовами послух і визнання будь-якої влади тепер грають із закарпатцями злий жарт. Схиляння перед «правом сильного», коли сильного обрано шляхом демократичних виборів і утримувано коштом платників податків, не йде на користь суспільству. Небажання вв’язуватись у «політику», нерішучість у відстоюванні власних прав і, може, й неусвідомлювана недовіра до ближнього – ось готовий рецепт перемоги корумпованих і тісно переплетених влади й бізнесу (мені в жодному разі не йдеться про весь бізнес за замовчанням) і провалу нездатних лобіювати власні інтереси громадян.

Є ще один момент, пов’язаний з тою-таки прикордонністю. В Ужгороді в мене не раз виникало відчуття, що багато місцевих сприймають свій край як перевалочну базу. Хтось працює за кордоном і витрачає гроші вдома, бо так дешевше. Хтось опиняється тут тимчасово, в очікуванні еміграції в західному напрямку або переїзду до Львова чи Києва. В результаті мало хто готовий брати на себе відповідальність, щоби впливати на ситуацію. Найбільш активні люди, яких я тут зустрічаю – це або вихідці з інших міст, які опинилися в Ужгороді лише тому, що він їм подобається, або місцеві, які прожили якийсь час поза Ужгородом і вирішили повернутися. Є й локальні ентузіасти, що роками займаються улюбленою справою й роблять своє місто щонайменше широко відомим у вузьких колах по всій країні – розвивають культуру вінілу, влаштовують техно-вечірки, про які, здається, часом більше знають кияни. Ці люди відкривають нові для міста заклади харчування, культурні простори і формати, відчайдушно намагаються вберегти від знищення пам’ятки архітектури. І, здається, останнім часом почала кристалізуватися критична меншість активних громадян, що вчаться домовлятися між собою і робити місто своїм – та сама меншість, що робить зміни можливими.

Майже за рік моє ставлення до Ужгорода встигло еволюціонувати від абсолютної зачарованості до роздратування, скепсису, зневіри – і, зрештою, тихої любові, яка мириться з тим, чого змінити не можна. Після нескінченних подорожей і напруженого ритму Києва, застрибнувши в потяг і почувши знайому закарпатську говірку, я відчуваю полегшення. І точно знаю: я їду додому.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва