Українські режисери та режисерки на карантині. Частина друга

 

Публікація цього тексту стала можливою завдяки меценатській підтримці Катерини Ботанової (Базель, Швейцарія)

 

Наталя Серебрякова розпитала українських режисерів та режисерок, як на їхнє життя вплинув карантин. Вона запропонувала відповісти на такі питання:

  • Як проходить ваш звичайний день на карантині? Чи змінився якось звичний розпорядок?
  • Як карантин уплинув на роботу? Над чим зараз працюєте? Що стало з поточними проєктами? Які ви бачите перспективи пошуку аудиторії в онлайн-форматі?
  • Згадайте найяскравішу подію, яка сталася з вами за час карантину.

 

Оксана Карпович

Карантин зустрів мене у Монреалі. На початку мені здавалося, що моє життя мало змінилося. Мої будні до цього були дещо неквапливі: я не так давно закінчила працювати над фільмом «Не хвилюйся, двері відчиняться», і тільки зараз починаю писати нові проєкти. Однак після двох місяців самоізоляції, без можливості виїхати за межі міста, я відчуваю, що мене це теж зачепило. Щонайменше було скасовано декілька поїздок, одна з них в Узбекистан, дуже довгоочікувана. Тепер здається, що змога вільно пересуватися містом, країною і світом – це неймовірна розкіш, але водночас життєва необхідність і очевидне джерело моїх ідей. Карантин нагадав мені про те, як сильно я люблю вулицю і різні випадковості, які там трапляються. Інша помітна «втрата» – неможливість зайнятися улюбленим спортом.

Школа кікбоксингу, де я тренуюсь, закрита, і напевно відкриється в останню чергу. В будь-якому разі, я усвідомлюю привілейованість мого становища: у мене є дім, доступ до інтернету і фінансова підтримка від канадського уряду на час карантину, мені немає про що турбуватися, окрім свого здоров’я і моїх близьких. Поки що.
Усі кінофестивалі, куди був відібраний мій фільм, змістилися в онлайн. Розчаровує не так те, що я не можу показати фільм на великому екрані, як неможливість зустрітися і познайомитися з братами й сестрами по цеху. Для мене фестивалі — це передусім про цю зустріч. З другого боку, онлайн фестиваль, як у випадку з Докудейз, дозволив досягти аудиторій в Україні, які не змогли би потрапити до кінотеатру.

Наразі я роблю паралельне дослідження для двох нових візуальних проєктів. Обидві ідеї стосуються історій насильства, які відбулися в моїй родині: з одного боку, насильства державного – сталінських репресій 1937-38 років; з другого, насильства індивідуального — умисного вбивства 1934-го року. Я багато читаю на цю тему, намагаючись підійти до предмету з різних точок зору, шукаючи художнє вираження власному баченню. У цих сумних історій є потенціал стати свого роду кримінальними документальними фільмами, які стосуватимуться теперішнього не менше, аніж 30-х. Я пишу багато нотаток, але найприроднішим кроком зараз була би поїздка в Україну й інтенсивне польове дослідження.

Під час однієї з вечірніх карантинних вилазок на районі я випадково відкрила пустир, на місці якого скоро будуть збудовані кондомініуми. Це рідкість натрапити на такий незаасфальтований порожній простір у Монреалі. Раніше це місце було непримітною індустріальною зоною уздовж залізної дороги, зараз воно поступово забудовується новим дорогим житлом. Цей пустир розміром з пів футбольного поля у кліп ока нагадав мені про місця, в яких минуло моє дитинство. Я виросла в такому ж сірому індустріальному передмісті Києва, оточена пустирями і недобудовами. Бетонні плити, напіввириті котловани, гори піску і щебеню були в 90-х моїми «дитячими майданчиками», думаю, це знайомо багатьом. Такі місця для мене — джерело неприхованих сентиментів.

Я почала навідуватися до пустиря і спостерігати за тим, що там відбувається. Мене здивувало, як ця сіра пляма почала відігравати нові функції в карантинному місті, де усі громадські місця, майданчики, лавки в парках заклеєні огороджувальними стрічками. Посеред пустиря я побачила дітей, які ліпили замок, людей, які вигулювали собак, сім’ю іммігрантів з п’ятьма дітьми, які грали в футбол. Я була по-своєму розчулена цією картиною. Вона проявила для мене універсальну потребу людей у відкритому просторі й той факт, що ми дедалі більше такі простори втрачаємо, незалежно від того, де ми — в Києві чи Монреалі.

 

Наріман Алієв

Не можу сказати, що мій побут сильно змінився під час карантину, бо я багато часу проводив удома. Можна мене назвати «вільним творцем», бо в мене немає постійного місця роботи, я не відвідую офіс і в мене немає нормованого розкладу. Мій карантин розпочався раніше, бо наприкінці лютого я повернувся з Італії й два тижні провів удома в самоізоляції, а потім вже розпочався офіційний карантин по всій країні. Я ретельно ставлюся до гігієни та дотримуюсь правил безпеки, бо від цього залежить не тільки моє здоров’я, але й навколишніх людей. Я не виходив на вулицю без поважної причини і намагався більше часу проводити вдома.

Коли ти багато часу проводиш наодинці в обмеженому просторі, важливо, щоб тебе не зжер побут. Тому я з перемінним успіхом дотримуюсь деяких правил. В мене три стадії активності: фізична, інтелектуальна та розважальна. Мозок не так швидко втомлюються, коли ці активності змінюються. Ще важливо – це розмежування особистого простору. Ліжко для сну, за обіднім столом їм, один диван для перегляду фільмів, інший диван для роботи. Є також робочий стіл, це більше для структурної роботи.

Під час карантину я довгий час робив серію невеликих відео «Щоденник карантину», які дозволяли мені також тримати себе та свій розум у формі, не даючи собі повністю розслабитися, та дозволяли мені розвивати певні особисті навички, які гадаю мені ще знадобляться. З приводу великих проєктів, поки що немає чого анонсувати, все тільки на стадії розробки ідеї та теми.

Подій загалом було не так багато, але можу згадати нагороду кіноакадемії «Золота Дзиґа» за найкращу режисуру за мій дебютний фільм «Додому», приємно коли мою роботу колеги відзначають так високо. І те, що сам фільм вийшов в Україні на онлайн-платформі, теж для мене було важливою подією.

 

Антоніо Лукіч

Мій день практично не змінився. Робота за ноутбуком, поїздки по продукти і прогулянки з дитиною. В цей час я знову захопився карбуванням м’яча і роблю це тепер двічі на день, із надією повернути колишню майстерність. Володя Яценко обіцяв покликати в свою футбольну команду — хочеш чи ні, доводиться точити скіл просто біля входу в будинок.

Мені пощастило застати карантин у процесі девелопменту відразу декількох проєктів. З них — скромний, але цікавий серіал, і напевно теж скромний, але амбітний другий фільм … Я займаюся загалом тим, що пишу і обробляю накопичений досвід, з надією, що потім у мене буде можливість зняти новий фільм. Пізніше я напишу про це пост, «про нюанси другого фільму».

Карантин виявився багатий на події — як для людини, не розбещеної яскравими враженнями, я намагаюся цінувати прості речі: кидати камінці в річку, годувати коня і пилососити. З самого незвичайного — церемонія вручення кінопремії «Золота Дзиґа». Також уперше вдалося подивитися «Віднесені примарами», за що я вдячний своїй дружині Риті. Вона нав’язує мені аніме усіма силами, і в неї виходить.

 

Станіслав Битюцький

Мій звичний уклад повністю змінився. Тож довелося якось призвичаюватися, шукати позитивне, використовувати час на створення певного фундаменту для подальшого післякарантинного життя — від написання сценаріїв, п’єс, кінотекстів до читання чи вивчення чогось нового (в моєму випадку — історії театру та драматургії).

Через карантин поки що не дуже зрозуміло, що робити зі знятим короткометражним фільмом. Чекати на відновлення нормального фестивального життя, чи думати про онлайн? Це справді непросте питання. Я вважаю, що пріоритетним є показ на великому екрані, а вже потім — онлайн. Проте чи буде в цьому році можливість проведення повноцінних фестивалів? Це також відкрите питання. До того ж, цей короткий метр, назва якого “Нетерпимість” – це своєрідне прев’ю до повного метру. Останній ми подали на цьогорічний пітчинг Держкіно. Якщо якось його охарактеризувати (наш повний метр), то це одночасно фільм про створення й руйнування сім’ї та історія про зародження тоталітаризму в світі українського селянства кінця 19-го – початку 20-го столітті. Плюс трошки зомбі-постапокаліпсису та української міфології. Звучить може якось дивно, але насправді це доволі камерне та глядацьке кіно, над сценарієм якого я працював понад три роки.

Серед іншого на карантині прийшло відкриття того, що в театрі сьогодні можливі куди більш сміливіші та цікавіші речі, ніж в кіно. Що саме в театрі можна знайти стільки експериментів, можливостей та свободи, скільки кіно вже давно не має. Звідси мої найяскравіші події за час карантину — вистави таких режисерів як Кшиштоф Варліковський, Міло Рау, Філіпп Кєн та інших.

 

Еліас Парвулеско

В цей непевний час для мене, як певно і для багатьох, простір став обмежений одним кварталом, однією кімнатою, одним вікном. Звісно, якщо не рахувати екран смартфону – менше мобільності, зате більше мобільного. Натомість виникла омана, що стало також більше часу, що тепер нарешті можна буде перечитати всі давні номери «Критики» чи «Киноведческих записок». Утім, ці нові ілюзії та нові відносини з часом не надто змінили мій денний розклад. Умовно робочий час тепер дістався також рефлексіям про надмірності локдауну, про паралелі між пандемією ковід та пандеміями минулого, про бідність та вразливість навколо, викликані карантином.

Карантин перервав виставку в «ПінчукАртЦентрі», де я представляв роботу «…Супротивними гнані вітрами над хланню морською…». Щоправда, після цього твору я й так збирався зробити перерву для пошуку, читання та роздумів про подальші кроки. Дивно, що тема людського й нелюдського, яку я зачіпав у цій своїй та попередніх колективних роботах, із початком поширення епідемії перетворилася з маргінальної на магістральну. В чомусь мені й далі хочеться розвивати цю історію, проте з більшим акцентом на дихотоміях біологічного та розумного, станах присутності та відсутності.

Також ще до карантину я збирався працювати з темою поширення мережі інтернету в важкодоступні ландшафти, зараз у час ізоляції, а також різкого зростанням всесвітнього веб-трафіку та того, що інтернет фактично перегнав авіацію за рівнем вуглецевого сліду ця тема набула нових сенсів. Разом із тим, я все ще шукаю форму для цієї роботи, мені би хотілося дещо відійти від закритості кіно та відео, тож тут, швидше, думаю про гетерогенну та необмежену як хронометражем, так і проєктною логікою гібридну та пульсуючу форму.

Щодо взаємодії з аудиторією в умовах онлайн, мені здається, до інтернет-інтерфейсів найкраще пасують форми, спеціально для них створені. Годі й казати, що навіть перегляд фільму онлайн хоча й ближче до галерейної перцепції, ніж до кінотеатральної, є цілком самобутнім різновидом перегляду. Я мав досвід такої спільної з Тетою Цибульник роботи для веб-публікації Creating Ruin, де ми готували відеодокументацію неіснуючої карткової гри зі зумисне неадаптованим до інтернет-сприйняття хронометражем. Хоча це звичайно онлайн – це досить динамічна та технічно нестабільна матерія, щоб робити якісь вичерпні висновки про взаємодію з аудиторією.

Я би певно назвав найяскравішою подією кінофестиваль «Докудейз», що напрочуд швидко та сміливо адаптувався під онлайн-формат. Команда фестивалю не просто зробила один із перших у світі онлайн-кінофестивалів, не лише безкоштовно показала цікаві програми, але й попри технічні ризики, спробувала створити діалог між глядач(к)ами, якого зараз багатьом не вистачає.

 

 

Валерія Сочивець

Якщо чесно, день сильно не змінився. Бо я і так влаштовую собі час від часу «карантинні дні». Я звикла сама планувати свій розклад, тут також нічого не змінилося. Я слідкувала за ситуацією пандемії ще в кінці 2019 року, бо дуже цікаво і незвично для 21 століття розвивалися події у Китаї, тому була напевно вже морально готова до карантину в Україні. І, можливо, підсвідомо не робила деякі важливі для виробництва кроки. Що-що, а якась певна чуйка, відчуття в мене є, цього не відібрати. Не можу сказати, що «карантинні» дні мене вибили якось з розкладу і роботи. Іноді я місяцями сиджу вдома, не зустрічаюся з друзями, не ходжу на прем’єри, тому що психологічний стан цього потребує. Емоційно на все може не вистачати, і якщо в цей час ти знаходишся у розробці, у напруженій підготовці чи у знімальному періоді, то всі знають — і родичі, і друзі, — ти можеш зникнути. Також іноді потрібно відпочивати, це теж до мене прийшло не так давно, треба мати день, а краще два, коли ти можеш переключити свою діяльність на щось зовсім інше, я так відпочиваю.

Єдине, що змінилася — це одна річ. В мене окремо від кіно є ще одна робота, так вона навіть більш постійна, це викладання в дитячому центрі розвитку (тричі на тиждень по декілька годин). Я з неї не йду, бо проєкти проєктами, а тут я стабільно знаю, що мінімум буде. І коли закрили дитячі заклади і метро, то в мене трохи була паніка. Бо кіновиробництво зупинене, і навіть дітей моїх в мене забрали. Але ненадовго, ми швидко перейшли на заняття онлайн. І дякуючи дитячому центру, я не так скаржуся на те, що немає роботи і грошей, бо ці заняття хоч якось допомагають тримати штани.

Я не тільки займаюся режисурою і своїми проєктами, а ще продюсую фільми інших режисерів. Зараз ми зупинилися, одні зйомки мали відбуватися в Карпатах, чекаємо, коли відкриють сполучення між містами, бюджету не вистачить на машинах і автобусах кататися туди-сюди.

На початку карантину організувала час і простір, прокидатися почала сама без будильника, робити фізичні вправи і нарешті (!!!) снідати. Раніше, знаєте, будильник дзвонить — і ти вже не встигаєш ні голову помити, ні поснідати, що казати вже про фізкульт-привіт! Не відчуваю зупинки проєктів, напевно, ще й тому, що під час карантину відбулася у національному конкурсі Docudays UA онлайн-прем’єра повнометражного фільму, який я продюсувала — «Зарваниця». Це було незвично і дуже нелегко, після трьох років виробництва фільму, не чути в залі реакцій, не розуміти, що спрацювало на аудиторії, а що саме ні. А тут ти знаєш кількість переглядів, а от саме такого зіткнення авторів і аудиторії не відбулося. Онлайн-прем’єра відбулася, часи йдуть, нашому поколінню все одно легше перейти у новий онлайн-формат, ніж старшому поколінню, ми з комп’ютерами народилися.

Працюю над своїм дебютним сценарієм, пишу, пишу, дивлюсь і слухаю різні майстер-класи, паралельно шукаю собі продюсера, придивляюся. Також мою кандидатуру обрали в експерти Держкіно на 13 конкурс дебютів, у короткометражну секцію. Читаю подані проєкти, аналізую, тепер я по інший бік барикад, і це теж новий надзвичайний досвід для мене! Те, що можемо робити в онлайн-режимі — робимо. Щось думаємо трохи переносити, щось навпаки зробити швидше, ніж планували. Від компанії «СУК» на пітчинг подала два повнометражні проєкти режисерки Богдани Смирнової та режисера Стаса Битюцького. Промоніторила різні фонди, фестивалі, не можу сказати що в карантин роботи менше, навпаки, намагаюсь і дізнатися щось нове, і не пропустити дедлайни для проєктів.

Я зараз намагаюсь використовувати інтернет для промо-кампаній проєктів. На сторінці фільму «Із зав’язаними очима» в інстаграмі ми влаштовували під час карантину декілька прямих ефірів, кількість підписників зростає, аудиторія, яка чекає на фільм не забуває про нього. Але от тепер думаємо переносити прем’єру фільму на 2021 рік, бо восени якщо карантину не буде, місця для всіх не вистачить, та і економічно я не впевнена, що люди захочуть йти в кіно, як ходили до карантину. Онлайн-формат цікавий, і буде розвиватися далі. Тому нам треба не гальмувати, вчити і освоювати все нове, що пропонує нам технологічний світ.

Я поїхала перед Великоднем за Київ, коли у місті якраз було забруднене повітря, коли просили не провітрювати квартири, і ми з родиною поїхали кататися на конях. Це найяскравіша подія, бо після цих масок, рукавичок, напруження в місті, шпалер, які ти весь час бачиш з-під комп’ютера, трохи плавився мозок. Природа, родина і тварини — це було якраз те, чого так потребували моє серце і душа.

 

Надія Парфан
Стало важче дотримуватися режиму, графіку. І раніше був певний баланс між якимось задачами, які ти робиш самостійно і якимись зустрічами, задачами побутового характеру, зараз усе відбувається в чотирьох стінах і від цього все якось летить. Час змінив свої властивості, дуже багато зумів, зум за зумом, але в той же час таке відчуття, що комунікації з`явилося більше, а толку менше. В першій половині карантину я ще була таким бодрячком: зарядочка, бігати, потім зовсім розкисла і все кудись покотилося. Зараз я врівноважила трошки режим сну, я лягаю десь о дванадцятій, встаю о восьмій. Але до цього були просто такі провали, що я пізно лягала і пізно вставала. Можу регулярно не виходити займатися спортом – це те, чого не вистачає, походів на йогу і в спортзал. Залишається біг, але його не достатньо. Я бігаю раз на тиждень, у вихідний день, тому що в інші дні досить брудне повітря. Повністю зникли походи на каву і якийсь фалафель, і багато довкола якоїсь такої побутової штуки – приготування їжі і нудьги від того, що все весь час самій треба готувати. Діапазон цих страв обмежений, я не знаю, хто всі ці люди, які роблять кулінарні звитяги. Нудьга і монотонність домашнього.

Я зараз працюю над онлайн-платформою Takflix.com. Це місце, де можна легально дивитися українське кіно в інтернеті. Карантин пожвавив нашу діяльність. З одного боку, це просто збіг: ми запустили платформу в грудні 2019 року. Ми не планували, що буде карантин і закриються кінотеатри, а просто розвивалися в звичному для нас темпі, і так випадково збіглося, що ми запланували наше прискорення на березень. Це все збільшило обсяги роботи, продажів, комунікацій, витрат. Обсяг роботи збільшився, і це зараз мій головний проєкт.

Не можу сказати, що під час карантину зі мною ставалися найяскравіші події, навпаки, карантин – це для мене якесь таке посіріння всього, зменшення контрастів, зменшення амплітуди, сенсорна, інтелектуальна та естетична депривація. Найяскравіше, що сталося — на початку карантину вирішили з моїм чоловіком піти до наших друзів у гості на Русанівку. А оскільки транспорт не ходить, а таксі ми теж хотіли обмежити, три години йшли з правого берега на Русанівку. Це був такий «сковородинський» досвід. Падав сніг.

 

Роман Бордун

Півтора місяці не надто різноманітні. Читаю наук-поп, їм багато вуглеводів, купую різну «дічь», роблю ремонт без грошей, продаю мотлох, вирощую цибульку, обіймаюся з Дашею, шукаю невисокого песика, планую подорожі на рік. Менше бачуся з друзями, проте частіше з батьками. Отримую менше емоцій, наїв боки.
На жаль зараз перестав знімати те, що почав у березні. Важко зорієнтуватися та згенерувати новий актуальний продукт. Соціум вже не є таким близьким, його важко аналізувати крізь віртуальні маски.
Онлайн-формат, соцмережі і до карантину розглядав як основну платформу для публікацій своїх візуальних напрацювань. Це швидка взаємодія з дуже різним глядачем, отримання цінного фідбеку. А зараз там як ніколи людно. Громадське місце тепер в інтернеті. Найактивніші збираються під чиїмось дописом і щось обговорюють репліками. Сперечаються, хизуються, лестять, інші мовчки спостерігають. Аудиторія вимагає гречки та видовища. Наша місія — надати останнє.

 

Юрій Шилов

Під час карантину мене більше турбувало зберегти баланс між своїм перетворенням у вампіра, через режим сну, та снігову людину, через зовнішні ознаки і втрату нормальної комунікації з людьми. Вночі я зазвичай пишу сценарій, і якщо ранковий галас птахів не змусить лягти спати, тоді сонце і перші дзвони найближчої церкви мене відключають. Не можу сказати, що цей час мені не сподобався.

Цієї весни ми планували багато показів фільму в Україні і на фестивалях за її межами. Прокат хочемо робити восени, але поки тільки ковіду відомо, коли і як саме це станеться. Наразі продюсери ведуть переговори, також щодо онлайн-прем’єри та запланованих показів на польському і українському телебаченні. Але передусім хотілося би побачити людей у залі, може навіть і обійняти когось. Не пам’ятаю, коли в останній раз торкався до інших людей з радістю.

Востаннє, коли я чіпав невідому мені людину, нічим добрим це не скінчилося. В розпал ізоляції, в магазині дуже сильно закашлялась одна бабуся. Всі люди розбіглися і мене мучила совість. Хоч я і люблю спостерігати, в силу любові до документального кіно, але цього разу я не дуже встиг замислитися, наскільки людське мені чуже, і пішов робити прийом Геймліха літній жінці. Загалом це не завжди потрібно, люди іноді не хочуть, щоб їм допомагали. Під час порушеної дистанції з’ясувалося, що вона зовсім нещодавно перехворіла на туберкульоз. Та й не бабуся це. Але її партнер був не в захваті, який за цим споглядав. Тому деякі дні після, під вранішні дзвони, я ще довго не лягав спати. Потім вийшов черговий епізод Сімпсонів і я про все забув.

 

Роман Бондарчук
Звичний уклад змінився передусім тому, що закрито дитячі садки і всі заняття проходять з дому, онлайн. Тому звичайний день починається з налаштування всіх девайсів на відео-конференції й займання кутків у квартирі, щоб ніхто нікому не заважав. Найскладніше — це зберігати фізичну активність, вибиратись на прогулянки чи пробіжки. Бо графік цих конференцій може бути доволі щільним.

Останні два місяці я активно працював у команді фестивалю Docudays UA, який ми вперше провели онлайн. Наша команда працювала через “Зум”, це потребувало великих змін у нашій системі комунікацій. Але результати перевершили всі очікування: онлайн фільми та стріми наших подій подивилося значно більше людей, ніж офлайн. Люди спілкувались між собою, з авторами фільмів, активно донейтили. Тому сама по собі ця перспектива не лякає, а навпаки, виглядає як виклик.

Ми зі співавторами Аллою Тютюнник та Дар’єю Аверченко продовжуємо роботу над новим сценарієм під робочою назвою «Редакція» (написати його вдалося за підтримки УКФ, коли цей фонд ще підтримував девелопмент кінопроєктів). Під час карантину багато цікавих історій відбувається за участі газет, їх хочеться включити в сценарій. Тож ми ці історії відстежуємо і осмислюємо. З нетерпінням чекаю рішень від Держкіно про їхні наступні конкурси. Тривожить ця довга невизначеність і відсутність зрозумілої комунікації.

Спільно із Олексієм Биковим, Вадимом Ільковим та Борисом Петером робимо документальний фільм під робочою назвою «Побудувати місто». Він про архітектуру модернізму 60-80-х років, міське середовище нині, про зміну часів і суспільних відносин загалом. Під час карантину познімали гарні міські пейзажі без запаркованих автомобілями площ і вічних корків на дорогах. Щоправда, з поодинокими перехожими в масках.

Найяскравішою подією стала купівля велосипеду й відкриття велодоріжки на Трухановому острові. Це якийсь фестиваль: люди на роликах, електросамокатах, моноколесах. Всі кудись мчать — море позитиву.

Коментарі


спецтеми: