У колі війни: фільм Віталія Манського

«Я ніколи не думав, що зніматиму цей фільм», – такими словами починається стрічка «Рідні» російського режисера Віталія Манського. Вона переповідає події першого року життя в Україні після Майдану – «найскладнішого року після 1945-го», як висловився колись президент Порошенко – через історії української частини сім’ї Манського. Його героїні та герої кінематографічно (гірка режисерська удача) розташувалися в чотирьох дуже різних містах: у Львові, Одесі, Севастополі та Донецьку, і з початком війни опинилися по різні боки ідеологічних барикад. Кожен із них має свою думку про те, що відбувається в країні, більшою або меншою мірою сформовану українською чи російською пропагандою. Манський, утім, не намагається відшукати істину чи закономірність серед набридлих гасел. Навпаки: він стає уважним мовчазним спостерігачем, щоб за телевізійними кліше розгледіти дещо інше.

Цей фільм міг би бути дуже поверховою спробою розказати історію розколу країни на прикладі однієї сім’ї – й на перший погляд він саме цим і здається. «Рідним» закидають антиукраїнську позицію – хоча б через те, що фільм про Україну зняв російський режисер, хай навіть він настільки відкрито декларує свою ліберальну позицію, що мусив, зрештою, переїхати до Латвії. Словосполучення «російський ліберал» в Україні останнім часом сприймають із дедалі більшим скепсисом. Однак до фінансування фільму долучилося українське Міністерство культури, попри те, що герої «Рідних» транслюють зовсім не ті речі, які передбачає міністерська парадигма патріотизму та єдності. У фільмі з проєвропейським снобізмом міркують про зразковість західної України – на противагу решті України, й тут само риторично запитують: чому львів’яни мають гинути на Донбасі? Або навпаки вірять у кровожерливих «бендер» і в те, що в усьому винна Америка. Манський показує кримчан, які радіють новорічному привітанню Путіна, й одеського підлітка, який зізнається: він за єдину Україну, але в армію не піде. Причому, як з’ясовується на початку фільму, етнічне походження героїв не стає безпосереднім підґрунтям для тих чи інших висновків – усі вони мають польське, литовське, російське й в останню чергу – українське коріння.

У своїх історіях герої «Рідних» знову й знову повертаються до політики, чи радше того медійного місива, що нині називається цим словом (недарма телевізор у стрічці – чи не окремий член кожної сім’ї), силкуючись розірвати замкнене коло цих одноманітних розмов і вдатися до ескапізму. Але герої просто не можуть перестати про це говорити – як у сцені, де сестри з Львова та Севастополя намагаються вперше за довгий час поговорити в скайпі й сваряться, коли намагаються домовитися, що не більше згадуватимуть про політику. Ця манера постійного повертання до «того, про що ми не говоримо» пронизує весь фільм, дратує й захоплює водночас. Адже, напевно, чи не в кожній українській родині присутній такий конфлікт. Не всюди, звісно, події розгортаються так само драматично, як у сім’ї Манського, але між старшими та молодшими поколіннями завжди існує напруження – спокуса почати суперечку про правду й брехню, прогрес і ностальгію за совком – хай якою б остогидлою вона не стала за останні три роки.

Кадр з фільму “Рідні”, родичі дивляться українські народні танці.

Стрічка «Рідні» не дає глобального розуміння української ситуації, хоча герої займають дуже різні позиції. Так, наприклад, один із родичів режисера, який мешкає в Криму й зустрічає новий рік двічі: за російським і українським часом, – гарний представник тих, про кого часто мовчать у псевдополітичних баталіях, – людей, які добре розуміють, в якій неоднозначній і небезпечній ситуації вони опинилися, але не мають снаги на спротив, і тому поводяться тихо. Манський радше відшукав у своїх рідних ті дискурсивні крайнощі, стереотипи, на які ми звикли спиратися, обговорюючи ситуацію в країні. Насправді з «Рідних» неможливо дізнатися, як живуть українці після революції. У фокусі – не об’єктивні факти, а мовлення героїв, яке набуває такого ж значення, як на сеансі в психоаналітика. Більше того, ситуація, описана в фільмі, змінювалась так стрімко, що більше не релевантна теперішній. Тож «Рідні», хоч і були зняті менше двох років тому, вже є ретроспекцією. Усвідомлення цього приходить зі словами одного з героїв-одеситів, який навесні 2014-го переконує режисера, що війна «закінчиться максимум за два місяці». Ця репліка свідчить про відчайдушну відмову вірити в серйозність того, що відбувається. Водночас те, якою чужою вона звучить, викриває, наскільки глибоко війна в’їлася в саму структуру українського суспільства нині, три роки потому. Ми більше не ті щасливці, яких обійшла стороною російська агресія.

І попри все, в стрічці присутнє лише одне політичне висловлювання режисера, проговорене наприкінці ним самим. Майстерність Манського в тому, що, знявши фільм в Україні, він говорить не про неї, а про війну, яку розпочав Путін, і про процеси усередині Росії, які до цього призвели. «Я сприймаю це як особисту трагедію», – говорить режисер.

Занадто очевидний хід – намагатися розглядати «Рідних» як певним чином мотивовану спробу описати реальність. Адже стрічка розповідає не про факт війни, а те, як вона фрагментує нашу звичну картину світу, так що годі відшукати щось стале й знайоме. Страх не знає меж, боятися можна навіть перебуваючи за сотні кілометрів від фронту. Й героїні Манського так багато говорять про війну саме тому, що для них, жінок похилого віку, – це єдиний спосіб вгамувати тривогу. Бо чи можна відсторонитися від «політики», коли навколо – на заході чи сході – продовжують про неї говорити з тих самих причин?

Цей фільм спонукає замислитись над тим, як ми вибираємо шляхи мислення про тих, хто з нами не згоден або не відповідає нашим очікуванням: наприклад, переселенців, які повернулися в Донецьк, чи кримчан, які не виїжджають із півострова. Адже скільки б не точилося розмов про критичне сприйняття, саме медіа лишаються основним джерелом точок зору. Неможливо все побачити на власні очі, бути присутнім усюди, неможливо бути однаково чутливим до інших без постійної кропіткої роботи над собою, яка змушує сумніватися й розчаровуватися та докладати зусиль, щоб утримати в голові: люди більші за уявлення про них. «Рідні» пропонують українському глядачеві дослідити це дражливе відчуття протесту, змішаного зі втомою, яке викликають слова героїв фільму – так, наче їх промовляють наші власні близькі. І тоді стає зрозуміло, що критика починається тільки там, де можна стишити власний гнів і розпач. Але чи багатьом це до снаги?

Чи здатні будуть люди в інших країнах зрозуміти цей фільм – ті, які не полемізуватимуть подумки із кожним героєм? Адже саме обурення часом робить нас такими безпомічними у відчутті власної правоти – від того, що одного дня ми втратили спільну мову з частиною своїх співгромадян чи родин і не можемо їх зрозуміти, – як Манський не міг збагнути, що спонукало його тітку переїхати з Львова в Севастополь. Ми обурюємось, але забуваємо, що іноді це – єдине, що об’єднує нас із тими, хто став на інший бік. Вони також сердиті. І також не розуміють.

Коментарі


спецтеми: