Толерантність – це базис

Фолькмар Кюн, "Толерантність". м. Ґера, Німеччина.

Основа розвитку будь-якого суспільства — взаємоповага, рівні можливості, толерантність. Так склалося, що в толерантних суспільствах відчуваєш себе більш захищеним, навіть при такому ж високому рівні корупції. Навіть коли, по-суті, ти за всіма консервативними канонами нормальний і в тебе волосся природного кольору, немає веселки в очах, ти носиш «правильну» білизну і спиш в одному ліжку з людиною протилежної статі. Тут це нікого не обходить. У толерантних суспільствах ти можеш бути ким завгодно. В толерантних країнах на тебе не дивляться косо, не підстерігають, не звинувачують у інакшості, не шукають цієї інакшості.

Прості й звичні для всього світу умови безпеки співіснування поширюються на всі сфери життя. І коли в тебе є два статеві органи, і коли ти лівий у середовищі правих, і просто коли в тебе волосся помаранчевого кольору. Інакшість легко плекати в суспільстві, де з толерантністю є проблеми. Расизм, антисемітизм, гомофобія — в їхній основі та ж бактерія, яка не лікується однією пігулкою.

Історичний бекґраунд є одним із найпотужніших джерел підживлення цієї бактерії. Нескінченні війни, революції, перебудови, зміни влади, відсутність стабільного розвитку — все це робить нас слабкими, вразливими й розвиває найбільший і найнебезпечніший комплекс для щойно народжених країн — страх змін, страх нового і незнайомого. Досить легко пропагувати поворот у  минуле, прив’язуючи всі можливі негаразди до корінних змін у суспільстві. Це небезпечний інструмент, і гомофобія та расизм є його важливою частиною.

У квітні 2012 року я подорожував разом із чеським музичним гуртом по Україні. Нас поселили в хостелі в загальній кімнаті. Так сталося попри наші домовленості, але в Україні навіть іноземні артисти швидко звикають до правила «домовленості нічого не варті». Робочі мови в нас із гуртом — чеська й англійська. Ми вже кілька тижнів перебували в Україні, тому всі учасники при цьому досить добре розуміли близьку слов’янську мову. Ми кладемо речі в кімнаті й чекаємо вирішення нашої проблеми із поселенням, у кімнаті лише одна жіночка з галицьким акцентом, говорить по телефону з кимось:

– Тут якісь чехи смердючі заселилися!

Враховуючи те, що ми кинули свої речі в іншому кінці кімнати, подорожували в холодну пору року і власним автомобілем, навряд чи це була оцінка нашого аромату, радше гіперболізація расової нетерпимості. Звісно, це почули й зрозуміли всі. Чехи лише перезирнулися й посміялися. Мені було просто соромно. Я ніколи не наражався на подібне ставлення у них у гостях.

Це звичайний побутовий шовінізм. Україна — країна-моноліт, де мультикультурність, релігійне і навіть мовне розмаїття — незначні. Нашу закритість доповнює неймовірно високий відсоток людей (понад 70%), які ніколи не виїжджали за кордон або не мають закордонного паспорту. EF EPI дає Україні найнижчий рейтинг знання англійської в Європі після Туреччини.

Водночас у Малайзії та Сінгапурі активних мов спілкування чотири — і вони всі належать до різних мовних родин, мають три різні абетки. Це англійська, китайська, малайська й тамільська. Безліч людей володіють усіма мовами. Тоді як у Росії депутат правлячої партії і голова парламентського комітету офіційно заявляє, що вивчення другої іноземної шкодить «традиційним цінностям росіян».

В Україні також спостерігається активність борців за традиційні цінності, які аргументують це ще й тим, що «Європа нам нав’язує свої цінності». Нав’язує нам їх не Європа, а здоровий глузд. Будь-яка розвинена країна Азійсько-Тихоокеанського регіону більш толерантна і різнокольорова як за національною ознакою, так і за базовими статевими свободами, ніж будь-яка країна на сході і півдні ЄС. На жаль, у війні проти толерантності союзником може бути тільки режим Російської Федерації й кількох пост-тоталітарних суспільств. Ані Азія, ані Америка, ані Європа не страждають на хворобу позаминулих сторіч. І найменше на це страждають найбільш розвинені  країни.

Є в мене друзі – індонезійсько-українське подружжя, що живе в Малайзії. Для індонезійського чоловіка моєї подруги потрібна віза в Україну. За нею вони звернулися в консульство України в місті Куала-Лумпур і на звернення отримали перше ж питання від українського дипломата, почесного представника нашої країни у високорозвиненій Малайзії:

– А шо цьому чорному нелегалу робити в Україні? – спитав почесний консул України.

Це расизм на державному рівні.

Усім борцям за традиційні цінності й чистоту нації слід усвідомити, що основою розвитку є прийняття нового. Такі відомі всьому світу сінгапурські реформи — це мандат самих сінгапурців на докорінні зміни. Усі мої старші друзі з цієї дивовижної країни говорять схожими словами одне і те ж саме.

– Кожного дня щось змінювалося, – розповідав мені якось старенький китайський дідусь. – Були люди, які боялися змін, але більшості з нас втрачати не було чого — ми між Малайзією і Індонезією, в яких на той час були дуже непрості стосунки. Ми ніколи не сперечалися, хто буде вище — індус, малаєць чи китаєць. Ми були досить бідні. І от тепер — ми кращі за багатьма показниками і розвиваємося далі. Ми не хапаємось за минуле і плануємо наше життя далеко наперед. Є план розвитку країни на 50 років. Ми знаємо, скільки буде посаджено дерев, скільки буде хмарочосів, скільки автомобілів, нових станцій метро.

Все ж у Сінгапурі були випадки расової нерівності — усіх корінних малайців звільнили зі служби в поліції. Це досить відомий інцидент, коли поліцію з етнічних малайців повністю замінили етнічними китайцями. Причиною цього прикрого факту була корупція: для малайців у Сінгапурі в той час поліція й фіскальні служби, куди їх наймали ще британці, були основним родинним бізнесом.

У цій маленькій країні три основні нації, а меншин стільки ж, скільки їх може існувати на різнокольоровій планеті. Усіх цих людей об’єднує одне — сталий розвиток. Їхні цілі — не довести свою вищість перед інакшими, а бути на передовій усього світу з якості життя, тривалості життя, науки й розвитку технологій. У толерантних суспільствах змінюється контекст. Толерантність — це базис. Основа й аксіома, яка не підлягає оскарженню, натомість дискусії ведуться у площині екології, науки, якості води, транспорту й зв’язку.

Наш пострадянський контекст — це суперечки про базові людські свободи. Це хвороба минулого, пережитків агресивних режимів, хвороба страху змін та інакшості, хвороба третього світу. Перед Україною все ще стоїть загроза різкого повернення в минуле, де на борців «традиційних цінностей» вже чекають брати і колеги, такі як Микита Міхалков, Рамзан Кадиров, Володимир Путін, Іосіф Кобзон та інші відомі борці фронту «духовних скрєп».

У Малайзії – окрім чотирьох офіційних мов – чотири релігії, абсолютно різні способи життя і мислення, різні філософії й життєві пріоритети, абсолютно різний зовнішній вигляд. В такій країні жоден Вадік із Правого Сектора чи Білої Церкви вам не скаже “Шо ета у тєбя штани такіє підорскіє”.

Тут поки не легалізують гей-шлюби, але всім байдуже щодо вашої орієнтації. Тут нормально живуть лесбійки, які ходять по вулиці, взявшись за руки, китайки в “непристойних” шортах-трусах, замотані мусульманки, індуски в сарі, як із болівудських фільмів. І на цій палітрі ніхто нікому не заважає. Бо коли тобі відкриваються всі відтінки й кольори нашого світу – значно важче придумати, що якийсь із них зайвий. Значно важче, ніж у чорно-білому світі боротися за білосніжність.

Думаю, що в Україні це теж можливо.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва