Тиранія співчуття

www.avsforum.com

«Прошу хвилиною мовчання вшанувати пам’ять загиблих у Парижі, – ведуча прес-конференції секунду вагається і додає: – і на Донбасі».

Після паризьких атак минуло два місяці. Французький триколор зник із аватарок, про Париж згадували спершу в контексті кліматичних протестів, а потім і зовсім перестали. Чуже горе, як це завжди буває із масовими смертями, відбуло свою публічну цілісність і розщепилося на десятки особистих історій. Ми знаємо, як це: спершу державні похорони, а потім – забуття під маскою пишних вшанувань. На війні все навіть швидше. Замість імен загиблих від початку – цифри, а новини з новими цифрами стають природною частиною ранкових звичок. Йдеться не про втрату пам’яті, а радше про втрату чутливості. Й видається, що в сучасному світі співчуття регламентують, окрім законів часу й здорового глузду, безліч інших факторів, у яких годі розібратися. Саме за цими законами спільна хвилина мовчання для паризьких цивільних і українських солдат виглядає дивно. У західних медіа це називають compassion gap – «дефіцит співчуття».

Іноді події розгортаються таким чином, що ставлять під сумнів найблагородніші вияви солідарності. За добу до нападів у Парижі відбулася атака в ліванському Бейруті. Відповідальність за обидва напади взяла ІДІЛ. Парадокс у тому, що про Бейрут заговорили вже після паризького теракту – низка матеріалів вийшла із заголовками на кшталт «Beirut Feels Forgotten». Основний закид адресували адміністрації Facebook, яка увімкнула сервіс Safety Check (за допомогою якого можна повідомити своїх друзів, що ти в безпеці) саме після європейських, а не близькосхідних атак.

Інша претензія стосувалася висвітлення цих подій. З одного боку, журналісти провідних західних ЗМІ працювали і включалися з обох міст. З іншого – тон повідомлень і репортажів з Бейрута й Парижа дуже різнився. Найбільш промовисті заголовки: у першому випадку майже завжди фігурувала згадка про оплоти «Хезболли» (шиїтської радикальної організації, що виступає на боці президента Сирії Асада), у другому – емоційно забарвленні слова на кшталт «різня», «бійня» абощо. Тобто трагедію в Бейруті трактували як політично та етнічно марковану, й тому – очікувану (хоча, як зазначають деякі коментатори, останній рік був для Лівану відносно спокійним). Натомість теракт у Парижі – як злочин проти людяності.

Такий феномен пояснюють кількома причинами. Перша, найбільш очевидна і сумнівна для критиків ексклюзивного співчуття, – різна кількість жертв (у Бейруті – близько 60, в Парижі – понад 150 осіб). Друга – образ міста: Бейрут асоціюють передусім із війною, Париж – місто-символ, романтизований у масовій культурі. Третя причина – позиція європейських та американських медіа, які мовлять від імені впливових країн. Ну, і нарешті – нарікання на аудиторію, яка, мовляв, набагато охочіше читає новини про Париж, ніж про Бейрут. Хоча прагнення окреслити повну картину (адже обидва теракти є складовими масштабнішої політичної ситуації), як цього вимагають журналістські стандарти, мало би бути сильнішим за одержимість кількістю переглядів. У ідеальному світі, звісно.

В українських новинарських ЗМІ «дефіцит співчуття» проявляється якнайкраще. За приблизними розрахунками, на одну новину про Бейрут у ті дні припадало понад 20 звісток про Париж. Якщо судити за тим, що пропонують відповідні рубрики, «світом» для України й досі є здебільшого Росія, набагато рідше – США і Європа. Азія та інші континенти виринають у східнослов’янській медіареальності хіба що як жарт («В Бразилии Санта Клаус артистично угнал вертолет», наприклад). ЗМІ часто не мають ресурсу для висвітлення міжнародних тем, але нерідко й елементарної зацікавленості у ньому.

Разом із тим, говорячи про паризькі теракти, українські медіа намагалися максимально «включитися» в ситуацію. Декілька каналів проводили марафони в прямому ефірі, запрошуючи експертів і транслюючи нові й нові дані з місця подій. Однак наскільки релевантним для української аудиторії було таке висвітлення? Чи новина про те, що, скажімо, парижани масово здають кров для потерпілих, долала нам знання про причини і контекст події? Видається, що таке «включення» набагато більшою мірою відбувається на емоційному, ніж інформативному рівні. За кілька днів важко вибудувати широку аналітику, яка докладно б пояснювала усе, що відбувається – адже навіть про ІДІЛ в українських новинах зазвичай згадують поряд із Росією.

Саме тому нав’язливе намагання заповнити інформаційний вакуум безкінечними апдейтами звісток із «цивілізованого заходу», показова зміна аватарок, масові публічні висловлення співчуття – усе це, окрім, звісно, безперечної здатності до емпатії, неначе свідчить про бажання бути трохи ближчими до європейського світу, розділити з ними якщо не горе, то, принаймні, ритуал співчуття, острах за безпеку й цінності, до яких ми самі поки маємо дещо опосередкований стосунок – передусім тому, що ще не навчилися мислити себе поза власними кордонами. Для України Європа й досі лишається такою, як в рекламі Vodafone – проекціями визначних пам’яток західної культури на стінах сірих висоток спальних районів. І триколор на аватарках – це конструювання ідентичності, позначення належності.

Саме тому український compassion gap має два боки: з одного солідарність стає інструментом жаданої ідентифікації, з іншого – укорінена в головах провінційність разом із власним жахливим болем втрат змушує сумніватися в її доцільності. Як ми можемо жаліти інших, якщо не маємо сил навіть на власну біду? Інакше кажучи, мовою пересічних користувачів Facebook: а чи співчували французи нам, щоб тепер ми співчували їм?

Так само було й минулого року, коли одразу після розстрілу редакції «Шарлі Ебдо» відбулося вбивство у Волновасі. В глобалізованому світі ми приречені співчувати, оскільки медіа позбавили нас розкоші незнання. Однак приречені й порівнювати, адже наша чутливість відкрита не для реальних подій, а сконструйованих. Ми бачимо атаки в Парижі, Бейруті й на Донбасі принципово різними, хоча фактично результат відмінний хіба що кількістю вбитих. У день теракту в Франції там само з рейок зійшов потяг, п’ятеро людей загинули. А над Словаччиною розбився літак із шістьма українцями на борту. Що ми чули про ці події? Усе, як у афористичній назві есею Бодріяра: «Війни в Затоці не було» – не було, допоки ми про неї не знаємо. Але й те, що знаємо і що відбулося – не обов’язково одне й те саме.

На жаль (або на щастя), у багатьох випадках compassion gap – це також природна захисна реакція, результат об’єктивних обставин. Наприклад, інформаційна втома бере своє, і людям дедалі менше хочеться чути про війну – не через байдужість, а через невпинну тривогу. Або ж, скажімо, ми набагато більше переживаємо за Олега Сенцова і Надію Савченко, ніж про інших політв’язнів у Росії, бо про останніх знаємо набагато менше. Небезпека «дефіциту співчуття» полягає не стільки у нерівномірному висвітленні подій або нашій здатності співпереживати, скільки у маніпуляціях, широке поле для яких він пропонує.

Приміром, коли хтось виголошує обурені звинувачення на адресу тих, хто не допомагає армії, навіть якщо допомагає, скажімо, онкохворим. Або ж коли кажуть, що в часи війни права дискримінованих меншин не на часі. Звісно, цей механізм ніколи не вдасться відкалібрувати до абсолютної рівності, та це не значить, що ми не маємо цього прагнути.

Але є ще дещо. Чи можемо ми взагалі говорити про співчуття, досить інтимне переживання, в контексті медіа і політики? Адже, потрапивши у сферу публічного, воно втрачає однозначність. Пам’ятаєте, як після карикатур із зображенням сирійського хлопчика усі різко перестали «бути Шарлі»? Думається, саме це відчуття змушує ставити в один ряд Донбас і Париж – провина за власний compassion gap, за те, що усі попередні рази про загиблих не згадували. От тільки чи сором і співчуття – це одне й те саме?

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва