Швидкорозчиннi спогади

Кожна спроба розібратися з минулим – це біль. Глухий біль від подій, які ми ніколи не зможемо пережити знову. Кожен спогад – тінь переживання, яке розчиняється в неминучому сьогоденні та змінюється з часом.

Епоха дев’яностих – найпотужніший common place сьогоднішньої України, бо більшість із тих, хто нині є частиною суспільства, жили в той час, а значить, мають спільні спогади. Тому, напевно, саме там треба відшукувати відповідь на питання, хто ми є сьогодні та як ми такими стали?

Дві молоді кураторки Ася Цісар та Вікторія Бавикіна зробили виставку «Швидкорозчинний час» про дев’яності, – власне, про свою епоху, в якій вони народились та почали формуватися. Дитинство – чи не найсильніше з того, що відбувається в житті людини. Події дитинства застрягають у пам’яті назавжди та перетворюються на щось сакральне. Спогади дитинства – крамниця, наповнена багатством, навіть якщо це багатство – жуйка Love Is.

Цей текст я пишу посеред Мистецького Арсеналу, і сама будівля Арсеналу містить у собі велику дискусію про дев’яності, наприклад, про те, як ця будівля з недобудови, де по задуму ще з дев’яностих мав бути готельний комплекс, перетворилась частково в мистецький простір у власності держави, але плани збудувати на території готель іноді виринають, нагадуючи про ті часи, коли всяке було можливо.

А що там поблизу? Наприклад, стихійний ринок біля метро Арсенальна: кофточки висять на саморобних гачках прямо в переході, і цим заправляє бабуся, яка просить нічого не фотографувати, бо це нелегальний бізнес, який насправді приносить копійки. Так само нелегально там продають вишні та кавуни. Купа кіосків із потворними написами. Нелегально збудований дім на Грушевського 9а, де живе еліта, яка отримала гроші та владу саме у дев’яності.

Ті часи залишили багато різних міцних слідів на тлі країни: нелегальні МАФи, підробки, радіоринки, де продають крадене, гаражі, недобудови, погані дороги, битви екстрасенсів, шкіряні крісла в елітних офісах, ресторани «Камелот», підпільні казино, озброєні розборки, договорняки… Список цих слідів набагато ширший, і всі ми можемо вгадати, що саме у нашій країні походить із дев’яностих. Це відчувається з першого погляду, бо це – наша спільна пам’ять.

Було дуже зворушливо побачити на виставці світлини з Криму, який вже п’ятий рік окупований Росією, у відеоколажі Юрія Єфанова про курортний кітч та кола6ж Анни Бекерської з кавунами та репером, якого багато хто з кримчан знає по творчій тусовці в Сімферополі, – але тільки тому, що це до болю знайоме, впізнаване, спільне. Таке ж спільне, як інсталяція Кроліковських про НЛО, дуже популярну тему на пострадянському телебаченні. Чудова ніжна і проста відеоробота Пьотра Армяновського, де він розказує страшні й смішні водночас історії свого дитинства у рідному, а тепер окупованому Донецьку. Вони страшні й смішні, бо це вже давнє минуле. Спогад, який кілька разів переживався та змiнився до майже анекдотичностi.

“Швидкорозчинний час”, фото: Мистецький Арсенал

Все це – спроба відтворення спогадів, спроба дістати зі своєї крамниці з багатством найцікавіше. Але щось із цієї мозаїки випадає.

Що саме – стає зрозуміло біля стенду з архівом видання «Наш», що його багато хто вважає культовим журналом сучасної України (який вже давно закрився). Стенд вписаний у простір виставки, тому треба сприймати його як експонат. Але це вже не про відтворення спогадів, це про відтворення споживання. Ось про що насправді «Швидкорозчинний час». Це все – великий колаж глянцевих сторінок культового журналу, на яких швидко розчинявся простір та час. Реальність дев’яностих вирувала та змішувалась у міксерах, які щойно з’явились у пострадянських сімей, і вивалювалася кітчевим, кислотним коктейлем на обкладинку.

Один із експонатів, де відвідувачами, напевно, було зроблено найбільшу кількість селфі, – це товарний контейнер із одягом, де на дверях написано «Видео Салон 18+». Напис – російською мовою. Тією самою, якою розмовляла Україна дев’яностих, бо розмовляти українською ще вважалось моветоном. Мова публічності сьогодні змінилася, але чи змінилася сама суть явищ – цих боксів із одягом, нелегальної торгівлі, недобудов та договорняків? Здається, ні. Про це у «Швидкорозчинному часі» ані слова. Тут – лише спогади, а вони з часом розчинюються та перетворюються у щось сакральне. А значить, наша крамничка з жуйкою Love Is досі гріє душу, а очі відмовляються бачити те, чим епоха дев’яностих була насправді, та, власне, ким ми є сьогодні.

Коментарі

спецтеми: