Шила Колкло: «Київ – це така собі радянська Європа»

«Що тримає тебе в Києві? Чим тут здебільшого зайнята молодь? Чому так багато українців носять вишиванки?» – розпитує мене ШИЛА КОЛКЛО, резидентка фонду «Ізоляція» з Північної Ірландії. В рамках міжнародної програми «Тандем» вона провела в Києві місяць: спостерігала за життям міста та збирала інтерв’ю з українськими митцями, архітекторами, урбаністами, правозахисниками та культурними менеджерами. Фінальний мистецький проект, присвячений українській ідентичності, художниця представить згодом у Белфасті. Колкло вивчала кіно та візуальні мистецтва й уже шістнадцять років працює як фасилітаторка із соціальними культурними проектами. Ми поговорили з нею про те, чому до аудиторії не варто ставитися зверхньо, та як бюрократія часом убиває найкращі ініціативи.

Населення Північної Ірландії дуже невелике – усього лише близько двох мільйонів людей. У Белфасті живуть півтора мільйони. Але навіть нам, такій маленькій країні, вдалося влізти в купу проблем. У період, який почався наприкінці 60-х років і умовно називається «Заворушення» («The Troubles»), вбили три з половиною тисячі людей і понад 50 тисяч отримали поранення. 1999 року було підписано угоду про мир, але конфлікти все одно тривають, зокрема, в тих зонах, де зустрічається католицьке й протестантське населення. Зросла кількість людей, які наклали на себе руки, а місця, де раніше відбувалися зіткнення, й досі лишаються дуже неспокійними.

Ми часто жартуємо, що ми підготовлені до чогось одного й водночас готові до чогось іншого. Як було написано на одному муралі в Белфасті: «Prepared for peace, ready for war».

Соціально ангажоване мистецтво (comunity arts) почало розвиватися в 80-ті роки 20 століття як частина правозахисного руху. Спершу це були насамперед ініціативи місцевих спільнот. Так вони могли розповісти власні історії про свою ідентичність у найменш політизований спосіб. Соціальні науки визначають чотири засадничі принципи, за якими функціонує соціально ангажоване мистецтво: доступність, авторство, право власності й участь. І чотири стадії розвитку: появу, розвиток, бюрократизацію й занепад. У Північній Ірландії цей рух наразі десь поміж бюрократизацією та занепадом.

Нині ініціативи надходять передусім від інституцій. Держава використовує художників, щоб полегшити перехід до мирного існування для деяких спільнот, але замість того, щоб виробляти нову ідентичність, вона просто нав’язує їм якісь виключно позитивні меседжі. У Белфасті міська влада інколи замовляє розмалювати занедбані магазини так, начебто вони працюють. Самі митці, зрештою, перетворюються на привітних цапів-відбувайлів, які несуть відповідальність за невдачі посадовців. Як фасилітаторка я – також частина цієї системи. Але як художниця я досліджую механіку цих процесів і намагаюся ставитися до них критично. Це, звісно, вдається не завжди.

13669081_1229817047051645_7994742324536794614_n

Шила Колкло. Фото: фонд “Ізоляція”

Залучати людей до проектів буває й важко, й легко. В Північній Ірландії добре розвинена інфраструктура організацій, які працюють зі спільнотами через культуру: волонтерські групи, клуби при школах тощо. За останні десятиліття справді дуже багато було зроблено в цьому напрямку, але, як на мене, занадто часто їхня робота визначена насамперед фінансуванням. Іноді це просто смішно. Скажімо, в тебе є бюджет на шість тижнів роботи й дві арт-сесії – і що, люди мають магічним чином змінитися за цей час? З іншого боку, багато художників і активістів продовжують працювати зі «своїми» спільнотами на волонтерських засадах.

Ті, хто працюють у конфліктних зонах, намагаються бути тотально позитивними. Але якщо не заохочувати людей бачити складність, багаторівневість проблем, із якими вони мають справу, мало що можна змінити. В нас, як і всюди, багато різних соціальних проблем, але ми дуже зациклені на тих уявних лініях розколу всередині суспільства. Фанатичне захоплення власною культурою – це такий захисний панцир. І деякі проекти лише погіршують ситуацію, коли намагаються уникнути цих больових точок. Часто буває так: активісти щось роблять, фотографують на пам’ять і йдуть далі. Багато організацій таким чином просто намагаються виправдати своє існування.

Мені не подобається патерналістський підхід, де основне завдання – «зробити людей кращими». Ти наче кажеш їм щось на кшталт: «Ти станеш набагато кращим, якщо регулярно ходитимеш до опери. Давай я покажу тобі, як туди дістатися». Зазвичай це не працює. Також ми чомусь переконані, що культура неодмінно має бути пов’язана з певними моральними установками. Ніхто не скаже людям: «Я вважаю, що ви недостатньо часто ходите на футбол, давайте працювати над цим». Бо футбол не пропагує «духовність». Соціально ангажовані мистецькі проекти можуть бути дуже ефективними, але я не розумію, навіщо втискати їх у рамки «моральності». Те саме стосується високої й популярної культури. Ми думаємо, що люди не розуміють високе чи сучасне мистецтво через брак освіти, однак зовсім забуваємо про те, що воно їм може просто не подобатись.

Існує хибна ідея про те, що ти як художник або фасилітатор зазнаєш невдачі, якщо її зазнає аудиторія, з якою ти працюєш. Мовляв, якщо ти не зміг дати їм достатньо знань, щоб вони, зрештою, пішли в оперу чи музей, то ти провалився. Мені ж здається, що варто давати людям змогу працювати з дуже різними речами, ставитися до людей як до партнерів і розуміти, що вони мають свій набір досвідів і можуть дати тобі так само багато, як і ти їм. Так, працювати зі спільнотами, які від початку вирішили, що їм не потрібна нічия допомога, важко. Але треба дати людям наснагу сприймати самих себе всерйоз. Американська художниця Сюзанна Лейсі колись робила в Бристолі проект «Університет локального  знання». Вона записала близько тисячі інтерв’ю з місцевими мешканцями, де вони розповідали про речі, на яких вони добре знаються: автомобільна механіка, догляд за дітьми, полювання тощо. Потрібно цікавитися тими, з ким ти працюєш, дати їм силу щось робити. Інакше вони почуваються як школярі.

Я придумала проект «Оціни!» («Evaluate!» – серія ілюстрацій та збірка іронічних опитників, які стосуються різних фігур і понять мистецького процесу. Наприклад: «Чи ви вважаєте, що художники нещадно експлуатують соціально ангажовані проекти, щоб забезпечити своє бездіяльне існування в башті з слонової кістки?» – Є. О.), коли усвідомила, що люди, які працюють у сфері культури, часто не дуже добре розуміють термінологію, якою послуговуються, та критикують самі механізми її функціонування. Через бюрократизацію ми маємо засилля нових посад, функцій і місій, і що далі, то більш заплутаними вони стають. У багатьох галузях люди скаржаться: «Чому ми робимо це таким чином, невже не можна все спростити?», але в культурі – найбільше. Багато років культурні активісти оббивали пороги бюрократів, переконуючи їх, як класно було би реалізувати всі ці проекти. Ті, зрештою, сказали: «Ну, окей», і тепер ми мусимо працювати за їхніми вкрай складними схемами, які часом виглядають не дуже виправданими.

Я дізналась про «Ізоляцію», ще коли фонд був у Донецьку. Мені сподобалося їхнє гасло про те, що місце може змінювати тебе, а може бути й навпаки. Моє дослідження спрямоване насамперед на те, як люди в Україні сприймають самих себе. Цікаво, як тут відбувається вшанування загиблих – воно стихійне, його втілюють звичайні люди, а не інституції. Я зацікавилась Україною, бо вбачала паралелі між нею й Північною Ірландією через війну. Пробувши тут деякий час, я бачу, що українці набагато більш охоче говорять про цей досвід. Наприклад, мене вразила експозиція «Провина» в PinchukArtCentre – вона надзвичайно прямолінійна. В Північній Ірландії всі відчайдушно хочуть, щоб усе знову було нормально, й воліють забути все й рухатися далі. Але це лише поглиблює розкол у суспільстві. Не для всіх забуття – це легкий шлях.

Візуальна культура спільноти багато говорить про її ідентичність. Київ настільки перенасичений візуальною інформацією, що в якийсь момент усе починає видаватися дещо сюрреалістичним. Особливо рожеві равлики-кав’ярні! Київ – це така радянська Європа. Тут дуже багато DIY-проектів і такого трохи божевільного ентузіазму, але, разом із тим, вистачає людей, які хотіли би, щоб усе було кероване згори.

 

 

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка креативні міста критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва