Мій кумир Шварценеггер: фотокнига як спосіб розповідати історію

У березні 2020 року побачила світ фотокнига миколаївського фотографа Сергія Мельниченка «Шварценеггер – мій кумир». На рахунку Сергія це не перший проект, презентований у вигляді книги: наприклад, його видання «From Dusk Till Dawn» (дизайнер Саша Биченко, видавництво «Родовід») минулого року перемогло у конкурсі «Найкращий книжковий дизайн» на Книжковому Арсеналі, а також увійшло до короткого списку премії «Укрсучфото» журналу Bird in Flight. Тоді лауреатом премії стала книга «Kochetov» – перше друковане видання Музею Харківської школи фотографії (MOKSOP). Власне, другою фотокнигою, виданою Музеєм, і став «Шварценеггер…», тож маємо справу з тісним колом співпраці молодих, утім, уже вагомих агентів поля української сучасної фотографії.

«Це історія про молодих хлопців з Миколаєва, яких у житті об’єднує одна мета – стати кращими з кращих, і вони зроблять все для того, щоб досягти її…», – так Сергій Мельниченко починає опис фотосерії, опублікованої ним у журналі Vice у грудні 2012 року1. Відтоді серія була представлена на низці виставок, одна з яких відкрилася минулого травня у галереї «COME IN» за підтримки MOKSOP. По суті, фотокнига є наступним етапом співпраці Мельниченка з Музеєм і новим життям «Шварценеггера…»: «У книгу можна вмістити те, чого не можна фізично показати в одній або декількох фотографіях, – цілу історію. Існує багато типів книг, і арт-об’єкт — це всього лише один із них. Наприклад, у японців можна з легкістю книги називати арт-об’єктами. Книга може бути як альтернативою, так і прекрасним доповненням до виставки», – коментує Сергій Мельниченко.

Книга «Шварценеггер – мій кумир» точно долає статус доповнення: навіть ті, хто був на виставці у Харкові, отримають новий досвід від перегляду наче тієї самої серії. Цей досвід складний, синтетичний: починаючи з доторку до тканинної обкладинки з витисненим силуетом, матового паперу і продовжуючи читанням-спогляданням світлин, надрукованих на ньому. На початку книги читача зустрічає вклеєна «справжня» світлина 10х15, що зображує першого з героїв книжки – «бодібілдера». Це дозволяє, з одного боку, зіставити чорно-білий фотодрук і кольоровий друк у книзі; з другого – долучитися до концептуальної гри з «трьома і однією світлинами» в стилі Джозефа Кошута: спочатку ми бачимо вклеєне фото-редімейд героя, наступною – його світлину, надруковану в книзі, а далі – фото героя, який тримає в руках світлину свого кумира, винесеного в назву всієї серії. Та є ще і третій бік – вклеєна чорно-біла світлина на початку книги миттєво нагадує про сімейний фотоальбом – саме той, що починається з оголених фото немовляти. Ми себе на таких світлинах не пам’ятаємо і роздивляємося наче чужих дітей, поступово впізнаючи власні риси чи вираз обличчя. Якщо ж на ці фото дивиться хтось інший, стає трохи соромно за свою оголеність, що колись була закарбована батьками без персональної згоди. І хоча у «Шварценеггер – мій кумир» зображені вже не діти (і події ці не такі вже й далекі в часі), та це вклеєне фото навіює настрій пригадування, впізнавання того, що було до дорослішання.

«Ми з Сергієм Мельниченком і Сергієм Лебединським належимо, плюс-мінус, до одного покоління і виросли в одних і тих самих реаліях. Серія «Шварценеггер …» припала нам до душі, адже в цій історії ми бачимо свої власні. Бо неможливо чекати на успіх проектів, від яких і у тебе як у куратора, і у глядача не кевкає серце. Напевно, тому цей проект спрацював саме зараз», – говорить про книгу кураторка і дослідниця MOKSOP, а також авторка вступного тексту у книзі, Олександра Осадча. Молодиків на світлинах складно віднести до конкретного часу: вони можуть бути і з 90-х, і з 2000-х, і з 2010-х. Так чи інак, на світлинах зафіксований стан на зльоті: сам фотограф акцентує увагу на амбіційності, вітальності, впевненості в собі чоловіків у спортзалі, які вдало рифмуються із ледь відчутною інфантильністю та хлоп’ячим самозамилуванням. Тяжка робота над удосконаленням власного тіла розбавлена бешкетуванням, а пафос скульптурної оголеності атлетів – синцем, сонячним опіком, намистом з іклом, білосніжними шкарпетками…

Ці та інші аксесуари цілком можуть виявитися бартівськими punctum’ами для глядача, або просто цікавими деталями в історіях п’яти молодиків, що на початку 2010-х займались в одному миколаївському спортзалі: «Нам хотілося яскравіше розкрити характери героїв серії. У виставковому просторі фотографії між собою міксуються, і персонажі стають сусідами на одній стіні. Але різниця в їхніх темпераментах, у видах фізичної активності тоді не так зчитується, на відміну від більш упорядкованої подачі знімків кожного з них в книжці. І тоді виходить більш особистісний наратив, історії конкретних людей», – зважає Олександра Осадча. – «В експозиції ми теж, безумовно, завжди намагаємось виважено підходити до розташування, взаємодії світлин, але в фотокнизі наратив просто критично необхідний, оскільки картинки сплітаються у своєрідний візуальний текст і його цілісність та безперервність вкрай важливі».

Дійсно, візуальна оповідь (поряд із задумом фотографа та посиленою увагою до оформлення) є основними складовими такого формату, як фотокнига, – «особливої форми книги з фотографіями, в якій зображення переважають над текстом, а спільна робота фотографа, редактора та дизайнера допомагає побудувати візуальну розповідь», як її визначає автор одного з найбільш ґрунтовних досліджень історії фотокниги Ґері Беджер2. Багато дослідників звертають увагу на те, що бум на фотокниги почався саме в ХХІ столиці і зараз набуває свого найбільшого розмаху. Беджер пояснює популярність запитом на інтернаціоналізм та «нову демократію», який задовольняє цей формат подачі фотографій, пропонуючи «новий еклектизм» і свободу формальних рішень для фотографів, що «…можуть блукати в різних жанрах, якщо вони цього бажають, розмірковуючи над тим, як різні види фотографії можуть повідомити нам – зараз об’єктивно, наступної миті виразно, в кольорі чи в чорно-білій гамі. Поки вона надає зрозуміле та цілісне твердження між обкладинками, спрацьовує все»2.

За словами Сергія Мельниченка, фотокнига «Шварценеггер…» створювався саме з такою метою – перетворити проект у візуальну історію: «Спочатку було зрозуміло, що в книзі буде величезна кількість фотографій з цієї серії, які ніхто ніколи не бачив, тому що з 2012 року була фіксована серія, а тут ми (дизайнер Калін Крузе і видавець Сергій Лебединський) просто створили щось нове: нову історію, новий сюжет. Дизайнер впорався із завданням на всі 100%. Коли я побачив макет, у мене не було ні найменшого бажання щось переробляти чи скорочувати. Та динаміка картинок і розстановка їх по “розділам” із різними персонажами спрацювала на користь цій книзі».

Дизайнер постає надважливою персоною і, по суті, співавтором, адже увага до форми також є ґрунтовною характеристикою якісної фотокниги. Різні типи паперу та розмірів сторінки в одній книзі додають візуальній розповіді шари інтерпретації. Альтернативні палітурки, відмінні від варіантів, які пропонують традиційні друкарі, також є частим атрибутом. І «Шварценеггер…» не є винятком: обкладинка впадає в око, «просить» доторкнутися і налаштовує на певний лад. Олександра Осадча пояснює, як оформлення книги допомагає фотографу збагатити свій проект: «Фотокнига може дати абсолютно нове сприйняття світлин. Адже інший розмір, якість паперу, передача кольору привносять свої нюанси в сприйняття кадрів, і таким чином авторська ідея отримує різне втілення: в фотографії як об’єкті, в експозиції виставки та в верстці книги, – так розширюється лексикон самого фотографа».

Напевно, тут міститься відповідь на питання, навіщо фотографу книга, такий старий-новий медіум. Фотокнига (до речі, цей термін влаштовує далеко не всіх дослідників, але інший поки не придумали) – це, перш за все, книга, об’єкт, що несе з собою звичний досвід гортання і «читання неквапливого, вдумливого, тобто не просто отримання інформації, але і роздумів про неї», як зазначив Умберто Еко3. Але це така книга, що містить візуальний текст, що в завершеній формі оповідає 1) про фотографа, що відображає свою думку; 2) про медіум, допомагаючи розширити його межі у певному напрямку; 3) і про світ, про питання, які хвилюють автора.

Врешті-решт, як говорить той самий Еко, «паперова книга все ще найдешевший, зручний спосіб передачі інформації при низьких витратах»3. Звичайно, одразу постає питання, чи не простіше викласти все в інтернет, та дослідниця Елізабет Шеннон акцентує увагу на ефективності книги, що репрезентує та розповсюджує «тіло» фотографії: «…її життя виходить за межі існування виставки (або фотографа); її легко транспортувати; і її зміст зберігає потенціал для повторного відкриття»4.

Напевно, це одна з причин, чому для Музею Харківської школи фотографії фотокнига – окремий і важливий напрям роботи інституції: це один із перспективних каналів виходу на ширшу і глибшу авдиторію: «Якщо ми обмежимося тільки Харковом, то перетворимося в містечкове явище. Потрібно постійно отримувати реакцію людей, які перебувають в інших культурних, мистецьких, соціальних умовах. Розуміти, чи ми релевантні. Фотокнига це дуже зручний варіант показати експертам, кураторам, колекціонерам в світі, чим є українська фотографія», – пояснює Олександра Осадча.

В цьому контексті, важливим питанням постає, яких саме фотографів та які саме проекти обирає для видавання Музей. Недарма ж першою вийшла книга «КОЧЕТОВ» Віктора і Сергія Кочетових – представників Харківської школи фотографії, а другою – проект не-харківського фотографа Мельниченка (хоча і створений після знайомства Сергія з Романом П’ятковкою). Засновник MOKSOP Сергій Лебединський зізнається, що з минулого року йде робота одразу над низкою видань: «Щоденник фотографа» Юрія Рупіна, «Бестіарії» Сергія Солонського, «Больничка» Владислава Краснощока і «Лілії» Олександра Чекменьова. «Книги створюються непросто, це велика робота дизайнера, і так вийшло, що раніше була завершена робота над книгою Сергія, йому пощастило». Вже з цього короткого переліку стає зрозуміло, що головним чином Музей планує видавати фотокниги харків’ян, але обов’язково розбавляти їх фотографами з різних регіонів України: «…в першу чергу ми працюємо з проектами, які несуть з собою певний історичний наратив і які стосуються саме нашої країни. Нам потрібно швидко продавати книгу, щоб створювати нову. І, як правило, серії з гарною візуальної естетикою, з тонкою і розумною розповіддю будуть так чи інакше комерційно успішними».

Поки зарано говорити про успіх «Шварценеггера…» як книги, проте команда Музею вважає Сергія Мельниченка саме тим автором, на якого варто робити ставки в межах міжнародної популяризації українського фотографії, особливо – її молодих представників.  Самого Сергія можна сміливо назвати успішним молодим фотографом: про це говорить хоча б факт отриманої ним Leica Oskar Barnack Award – однієї з найбільш престижних премій у цій галузі. Але MOKSOP почав закупати роботи Мельниченка у свою колекцію до такої визначної події в кар’єрі фотографа. Олександра Осадча наголошує на вагомості інституційної підтримки молодих і талановитих: «Необхідно не просто штампувати виставки за участю харків’ян, а натомість постійно перекидати містки до інших авторів і підтримувати молодих фотографів, які потребують виставкового досвіду і того, щоб їхнє ім’я з’являлося в медіа-просторі. Хочеться працювати з людьми, у яких є внутрішнє бажання, готовність, відчуття місії. У цьому плані, Сергій Мельниченко дуже активний: він переживає за фотографію, в рідному Миколаєві виховує молодих авторів (школа фотографії MYPH). І у нас є відчуття, що ми дивимося в одному напрямку. Його роботи були включені в колекцію Музею ще за рік до того, як Сергій отримав Leica Oskar Barnack Award. Музей намагається працювати на випередження: завдяки інтуїції, з якої Сергій Лебединський підходить до формування колекції, туди потрапляють автори, які через певний час “вистрілюють”». Сам Лебединський звертає увагу на те, що яскравий старт Мельниченка – лише один з перших кроків у тривалому шляху, і попереду ще багато роботи: «Сергій Мельниченко – це автор, який знаходиться на початку свого шляху. Він отримав премію за проект, зроблений в Китаї, не про Україну. І у нього поки що не вишикувалася робоча лінія, про що він говорить у своїх проектах. Бажаю йому, щоб далі було щось більше, глобальніше».

Для цього також потрібна інституційна підтримка, і фотокнига – саме такий жест. Представники Музею не женуться за швидким результатом, але в кожному виданні вбачають можливість заявити про українську фотографію як міжнародний, якісний продукт. Через те, в основному, співпрацюють з досвідченими зарубіжними дизайнерами, що спеціалізуються на оформленні фотокниг (і з друкарнями, в яких дизайнери зможуть повністю контролювати видавничий процес): Калін Крузе (дизайнер “Шварценегер – мій кумир”) і Аня Наленска-Мілах (дизайнерка книги “Kochetov”). «Фотографія потребує грамотної презентації. Оскільки сьогодні фотографом може бути будь-хто за наявності смартфону, то постійно виникають питання щодо суті фотографічної практики, критеріїв її оцінки – що таке гарний проект? І ми намагаємося через виставки та фотокниги шукати та ділитися відповідями на ці питання».

Хто ж основний реципієнт української фотокниги? Сергій Лебединський зізнається, що левова частка замовлень приходять з-закордону, і в основному це професійні фотографи, що цікавляться якісними виданнями, що розповідають «їм» про «нас». Але ніхто не каже, що аудиторія не буде розширюватися: врешті-решт, під час самоізоляції взяти з полиці переглянути фотокнигу – чудовий варіант. Та для цього цю аудиторію потрібно сконцентрувати, а це вже пряме завдання Музею: «Зараз час, коли домінують картинки, а не слова, тому саме візуальна розповідь затребувана. І завдання Музею – пояснювати, чому вона так само потрібна, варта уваги, як і текстова. Ми готуємо матеріальну та віртуальну базу для цього: у нас є колекція фотографій, виконаних в різний час, в різних техніках, які ми зможемо надавати для вивчення як харківської фотографії зокрема, так і української фотографії в цілому».

Якщо згадати, що в світі фотокниги набирають популярності останні 20-30 років, то зараз сам час вливатися в потік photobook-манії. Тим більше, що активісти від української художньої фотоспільноти не сидять на місці: «На Заході вже є культура сприйняття фотокниг: організовуються фестивалі, ярмарки, конкурси, ринок. Але в останні пару років і в Україні починає формуватися живильне середовище: в Києві з’явився ярмарок Kyiv Photo Book, який проводить Дмитро Кракович; є колекціонери фотокниг (наприклад, Ярослав Ведмідь, один із найбільших колекціонерів фотокниги в Європі). Просто це той процес, який вимагає терпіння, віддачі від видавців. Думаю, що поступово цей формат набуватиме дедалі більшої популярності», – зазначає Олександра Осадча.

Чи стане «Шварценеггер – мій кумир» певним ривком у популяризації української фотографії в світі та в самій Україні, побачимо незабаром. Але вже зараз, тримаючи в руках цю книжку, можна відчути не лише приємну текстуру тканинної палітурки, але й приємне відчуття енергійності та віри в себе, що випромінюють і герої зі світлин Мельниченка, й активні представники та дослідники сучасної української фотографії.

 

Примітки:

Мельниченко С. (2012). Шварценеггер – мой кумир. Джерело: https://www.vice.com/ru/article/ypdedb/schwarzenegger-is-my-idol

Badger G. (2015). Why Photobooks are Important. https://revistazum.com.br/en/revista-zum-8/fotolivros/

Еко У. (1998). Від Інтернету до Гутенберга: текст і гіпертекст. Джерело: http://www.ukrcenter.com/Література/Умберто-Еко/73707-1/Від-Інтернету-до-Гутенберга-текст-і-гіпертекст

Shannon, E.H. (2010). The rise of the photobook in the twenty-first century. Джерело: https://pdfs.semanticscholar.org/d59a/6ef26a2141d23d68e17b622934fadfb8548a.pdf?_ga=2.166900478.1375450142.1586887526-933998934.1580415053

 

Коментарі


спецтеми: