«Школа номер 3»: перемогти війну

www.berlinale.de

Українсько-німецький фільм «Школа номер 3» Георга Жено та Єлизавети Сміт отримав Гран-прі секції Generation 14+ на 67-ому кінофестивалі «Берлінале». KORYDOR міркує, що означає ця перемога й чому журі відзначило фільм «Школа номер 3».

 

«Вот это утречко, да? Вот это утречко. Это вообще класс!», каже Аліна, обриваючи кущ шовковиці. На фоні – річка та електростанція. Навкруги буйна зелень, якою вона буває тільки у червні або липні, поки не вигоріла на сонці. В кадрі Аліна та Ваня – двоє підлітків з міста Миколаївка, що на Донеччині.

Під кущем вони розмовляють про життя та мрії. Обійти Великий китайський мур, полетіти в космос. Але не зараз, колись, згодом. «Еще хочется побыть здесь, посмотреть эту жизнь», каже Аліна. «Мы сейчас кроме Николаевки ничего и не видели. Мы живем, такое чувство, на том же Марсе, ничего не знаем про этот мир», доповнює Ваня.

Це одна з тих сцен фільму «Школа номер 3», коли хочеться набрати в легені  повітря й повернутися у вік 15-16 років. В той час, коли мрій поки що більше, ніж спогадів, і можна стрибати в річку з моста просто в одязі. Але у цьому фільмі є й інші моменти. Наприклад, коли Аліна розповідає про перший обстріл. Як вони з мамою впали на підлогу – і та вперше в житті назвала її донькою. Раніше тільки по імені називала.

Цей контрастний душ болю та щастя супроводжує глядачів усі 116 хвилин перегляду. На кіноекрані ми бачимо 13 школярів із Донбасу. Душевних та зворушливих, закоханих та якихось занадто дорослих для свого віку. Вони показують важливі для них предмети: шолом для катання на мотоциклі, гардину з дитинства, статуетку Ейфелевої вежі. За кожною із речей приховується особисте переживання, часто – війна.

Статичні монологи школярів зняті у класних кімнатах, спортивному та актовому залі. У цих приміщеннях живе минуле. Більшість особистих сповідей виникла під час створення вистави Георга Жено та Наталії Ворожбит «Миколаївка», вже відомої в Україні завдяки «Театру Переселенця».

Давні друзі Ворожбит та Жено поїхали на Донбас у 2014 році волонтерити, відбудовувати школу, що постраждала внаслідок бойових дій влітку того ж року. Там вони познайомилися з Єлизаветою Сміт та Христиною Лизогуб, яка згодом стала оператором фільму. Під час роботи з дітьми діяло правило: «Ніхто  не може бути дискредитованим через його політичні погляди. Кожен має право на свою думку».

Під час прем’єри в Берліні Жено розповідає: «За допомогою предметів ми хотіли дати нашим героям інструмент, який би допоміг їм знайти шлях до власної історії. Але одночасно – це їхня підтримка. Вони наче тримаються за речі, коли говорять». Він називає цей театральний метод терапевтичним. Його суть полягає в тому, щоби допомогти жертвам ситуації стати героями власної біографії.

Надривні монологи у фільмі доповнює жива «вулична» зйомка. Бідна пострадянська дійсність протиставляється таким живим, таким справжнім молодим людям, що шукають відповіді на свої запитання, часто продиктовані війною. «Чи зміг би я вбити людину?», питає себе Влад. У цій безкомпромісній щирості героїв, безсумнівно, секрет успіху фільму Георга Жено та Єлизавети Сміт. Камера ставиться до своїх героїв з любов’ю і вони роблять те, про що мріє будь-яка кінокоманда, – перестають помічати її.

Членам журі вдалося дуже влучно описати, в чому магія фільму «Школи номер 3»: «Ми захоплюємося тією атмосферою довіри, яку вдалося вибудувати режисерам, оператору та героям. У фільмі показано, що війна не змогла взяти гору над щирим світом емоцій юних героїв, що дозволили нам стати свідками найцінніших і найінтимніших моментів їхнього життя».

Кадр з фільму «Школа номер 3»

По суті, перемога Жено та Сміт – це така собі «українська казка», підтвердження того, що при наявності бажання та правильного колективу можна досягти всього. Без грошей та підтримки інституцій. «Ми хотіли, щоб життя, яке ці підлітки прожили після війни, запам’яталося їм більше, ніж війна»,  розповідає Жено. Цей принцип наче візуалізується на очах: 11 героїв фільму піднімаються на сцену в Берліні після прем’єри, під гучні оплески залу. Це момент тріумфу миру над війною, зворушливий до сліз.

Декілька хвилин по тому модераторка ставить гостям перше, на її погляд, просте запитання. «Якою мовою ви спілкуєтесь – російською чи українською, і чи має це значення?» Герої з Донбасу ніяковіють, опускаючи голови. Звичайно, не тому, що це запитання важке. Але воно одразу нагадує про те, як швидко можна вислизнути із площини особистого досвіду в площину політичних дискурсів, врешті-решт, на поле війни. Туди, звідки вони тікали ті самі 116 хвилин фільму. Запитання лунає ще раз, на цей раз із залу. 

«Ми можемо розмовляти українською – а можем говорить на русском языке», відповідає після паузи один із миколаївців.

Звичайно, при всій інтимності цього кіно, воно не може бути аполітичним. В Берліні Георг Жено закликає європейську спільноту не забувати про Україну. Можна сказати, що показ цього фільму на «Берлінале» транслює це звернення у дуже субтильний спосіб: без поділу людей на політичні табори, без пропаганди, з великою концентрацією правди, не боячись протиріч.

Режисерам вдалося показати Берліну рубці, які залишаються від війни, надати голос та обличчя тим, кого не знайдеш під сухими газетними заголовками газет. Це мова, яку розуміють європейські фестивалі набагато краще, ніж, наприклад, українське міністерство культури.

При тому цей фільм для України – не тільки #перемога. Він передусім стає меседжем для самих українців. Він показує новий, молодий та щирий Донбас. З його героями хочеться гуляти під важкими хмарами, слухати їхні не завжди повні речення, їхні сленгові інновації, наповнені українським  глухим «Г» у колоритній донбаській російській мові.

«Школа номер 3» – це рецепт того, як у ситуації війни взагалі можливо зберегти людяність, відшукати справжнє за шаблонами воєнної догми. Для людей, що опинилися на лінії вогню, це означає – говорити, для всіх інших – слухати. Для обох груп – допомагати одне одному. Головними уроками «Школи номер 3» є довіра, терпимість та взаємопідтримка. І в цьому плані у творців фільму є дійсно чому повчитися.

Коментарі


спецтеми: