Саша Курмаз: “Художника мають визначати не через те, звідки він родом, а радше через те, про що він говорить у своїх роботах”

«Мистецтво має стати частиною життя кожного, і хотілось би, щоб ми приділяли більше уваги не лише тому, щоби заробляти гроші або виконувати якісь сімейні обов’язки, а й тому, щоби думати про речі універсальні, які можуть пройти крізь час», — каже Саша Курмаз, фіналіст мистецької премії імені Казимира Малевича. На Urban Space Radio Саша і кураторка програми «Наступний Проект» від платформи «Тепле Місто» Лілія Гоголь говорять про розуміння сучасного мистецтва та якість і кількість у мистецтві, про формальність меж у ньому та вибір медіумів; про стосунки митця і куратора й уважність художника до міста і найцікавіші нині міста в Україні; про відчуття, що ми йдемо не туди, і про усмішки незнайомців, які дарують радість.  

“One Copy Book”, 2018

«Про що він говорить у своїх роботах»

Лілія Гоголь: Хотілось би почати з вивірення термінів. Чим понятійно для тебе є сучасне актуальне мистецтво?

Саша Курмаз: Це власне ті речі, якими я займаюсь. Тобто це мистецтво, яке рефлексує на події, що актуальні сьогодні, мистецтво, яке ставить незручні питання, яке провокує до діалогу, мистецтво, яке, можливо, незручне, а інколи й навіть агресивне… Насправді можна цей перелік продовжувати дуже довго. Просто це речі, які актуальні нині.

Л. Г.: Як художник ти часто є учасником резиденцій, подорожуєш багато різними містами і країнами. Яким ти бачиш українське візуальне мистецтво в світі? І що означає для тебе бути українським художником у світі?

С. К.: А хто сказав, що я український художник у світі? Я вважаю, що мистецтво не має національних обмежень, у ньому немає національності, мистецтво за своєю природою є інтернаціональним. Тому, власне, означення себе як українського художника — це досить консервативний погляд на мистецтво і на розуміння того, що таке мистецтво сьогодні. Тобто я можу бути українцем за походженням, за громадянством, але моє мистецтво не має локальних чи національних обмежень. Тому не знаю, наскільки будь-яке формулювання або вписування мене в рамки українського мистецтва є коректним чи доречним.

Мені здається, що взагалі  художника мають визначати не через те, звідки він родом, а радше через те, що і про що він говорить у своїх роботах, — це для мене важливіше. Тому мені складно відповісти на запитання «Що означає представляти Україну за кордоном?». Я представляю мистецтво за кордоном, а моє мистецтво часто пов’язане з контекстом того місця, де воно було створене чи представлено. Тобто це завжди контекстуальні речі. І ці «національні  окреслення», спроби навішати ярлики — це «наш», а це «не наш» — мені здаються нерелевантними. Крім того, багато хто сьогодні на цьому спекулює. Насправді все це не так важливо для мистецтва. 

Л. Г.: Це формальності, які часто продиктовані, скажімо, форматами національних павільйонів на мегавиставках, бієнале, чи не так?

С. К.: Частково так, але сама художня система формує такий модуль. Вказуючи країну проживання чи походження, організатори намагаються показати інтернаціональність події. Тобто так вони, можливо, демонструють спектр залучених авторів та країн, але я думаю, що для самих художників це не є надто важливо… Хоча, я знаю художників, які особливо підкреслюють свою національність чи колір шкіри, і часто це виглядає як спекуляція, а не прагнення робити якісні цікаві речі. Разом з тим, я також знаю й багато українських художників, які під час останніх подій, під час російської військової агресії на сході, раптом неочікувано почали розмахувати українським прапором, — і це виглядало трохи дивно, подеколи комічно. У мене часто виникають запитання, коли люди намазують собі обличчя жовто-блакитними фарбами і кричать «Я — українець!»: ну класно, давай спочатку подивімося, що ти за людина, давай дамо оцінку твоїм вчинкам, а вже потім поговоримо про твою національність.

«Я і місто знаходимо спільну мову досить швидко»

Л. Г.: Отже, ти використовуєш інтернаціональну візуальну мову і медіум, цікавий і важливий для тебе, зокрема працюєш із публічним простором міст: ти часто практикуєш інтервенції в публічний простір, твориш мистецтво на тлі міста. Це доволі глибокі та широкі виклики. Як ти, особливо працюючи в інших країнах і контекстах, укладаєш для себе історію опрацювання певної теми?

С. К.: Почну з того, що з публічним простором я маю справу досить давно. Справа в тому, що на початку 2000-х я почав займатися nickname graffiti writing. І я був досить таки фанатичним графіті-райтером десь до 2008–2009-го року… Це наклало певний відбиток на те, як я ставлюся до міста: воно для мене певною мірою є тим, чим є художня майстерня для традиційного художника. Коли гуляю містом, намагаюся звертати увагу на речі, які, можливо, багатьом пересічним мешканцям навіть не потрапляють у поле уваги…

Якось так вже склалось, що я і місто знаходимо спільну мову досить швидко. В різних містах, країнах, в інших контекстах я завжди працюю по-різному. Намагаюся бути відкритим до публічного простору і попередньо  завжди проводжу певний час в міському середовищі — фланірую, спостерігаю, інколи це може тривати кілька днів, тижнів, інколи потрібно більше часу. Під час цих прогулянок я намагаюся бути уважним до міста, до архітектури, до людей в місті, до процесів, які відбуваються там, — інколи, мені трапляються певні речі, об’єкти, ситуації, що зацікавлюють, надихають на рефлексію, створення нових робіт. Для моєї художньої практики, першопочатковою завжди є ідея, саме ідея диктує форму.

Л. Г.: Наскільки мені відомо, в рамках візуальної програми фестивалю Porto Franko відбулася твоя перша  персональна виставка в Івано-Франківську, так?

С. К.: Так, я дуже радий, що мене запросили у Франківськ. По-перше, тому, що моя дівчина з Івано-Франківська, і в мене є певний зв’язок із цим містом, хоча насправді я проводжу тут дуже мало часу.

Л. Г.: Ми з тобою спілкувалися про певну особливість звучання Івано-Франківська як міста, яке досить активно створює інформаційний шум. Як це виглядає ззовні?

 С. К.: На сьогодні виглядає так, що Івано-Франківськ став культурною столицею Західної України. В мене особисто є таке відчуття… Раніше Львів домінував, але мені здається, що за останні роки він якось трішки здувся. Принаймні так здається, принаймні ззовні, принаймні мені — людині, яка живе в іншому місті та спостерігає за тим, що відбувається в Україні. Івано-Франківськ виглядає досить амбітним та привабливим містом.

Л. Г.: Чи можеш ти назвати ще якісь яскраві українські міста?

С. К.: Славутич, бо Надя Парфан, ваша землячка, створила неймовірно прекрасний фестиваль, що став дуже популярним серед київської аудиторії і не лише київської, до речі. Завдяки команді «86» місто швидко стало досить популярним — і це дуже кльово. Є певна інформаційна хвиля з боку Маріуполя, але вона досить нерегулярна — від подій до подій може бути довгий проміжок часу. І більше нічого не можу сказати. Івано-Франківськ звучить сильно. Вітаю вас!

«Так, я одружився з фотографією»

Л. Г.: Повертаючись до попередніх наших обговорень: зараз у культурному секторі широко обговорюваною є тема кураторства і взаємодії куратора й художника. Ти говорив попередньо про свою співпрацю, свій досвід. Якою ти бачиш фігуру куратора в мистецькому процесі? Хто він для тебе?

С. К.: В ідеальному світі, в ідеальних умовах куратор — це художник, який працює з художніми творами, що створені іншими авторами. Тобто для мене хороший куратор — це завжди художник, він вміє та розуміє, як працювати з мистецькими творами. Ще ця людина має бути наділена організаційними здібностями, а це не завжди поєднувані речі, тобто не завжди художник може займатись адміністративними, організаційними процесами, і не завжди добрі менеджери, які займаються організацією, спроможні створити висловлювання через формат художньої виставки. Мій особистий досвід до сьогоднішнього дня був досить позитивним: не можу згадати випадку, коли б я мав суттєвий конфлікт із куратором. Зазвичай ми знаходили спільну мову. Можливо, я просто щасливчик, або не знаю… Час від часу чую від колег-художників дуже різні речі: «Ось цей куратор підставив мене» чи «Ця кураторка не компетентна, безвідповідальна кар’єристка!..». Але такі речі відбуваються постійно, і не лише в професійному художньому середовищі, тому — це нормальна історія.

Проблема в тому, що слово «куратор» стало мейнстрімним і настільки поширилося на всі сфери сучасного життя, що кожна друга людина починає називати себе куратором, і я думаю: «Куратором чого ти є? Ти звідки виліз? Ти хто такий взагалі?». Всі куратори, всі курують щось, і я, звичайно, радий, але не бачу нових цікавих речей — подій, вистав, які вражали б мене або чимось захоплювали несподівано. Тож маю двояке відчуття: з одного боку, класно, а з другого, може, й не дуже, бо всі навколо почали швидко цікавитись мистецтвом, «штампувати» виставки нашвидкуруч… У Києві, наприклад, навколо дуже багато такого «сміття», речей часто дуже сумнівної якості. Не знаю, що краще — якість чи кількість… Мабуть, ліпше кілька якісних виставок на півроку або рік, ніж 100, але таких, що краще б і не бачити.

Л. Г.: Як ти обираєш пріоритетний медіум, через який тобі найцікавіше промовляти про важливі для тебе теми в той чи інший спосіб?

С. К.: А я не обираю, він сам мене обирає…  Так склалось, що фотографія стала одним із основних медіа, якими я сьогодні займаюсь. Фотографія для мене є універсальною формою: водночас як інструмент документації проектів у публічному просторі, так і автономним засобом для створення певного жесту або художнього висловлювання. Тому, мабуть, так: я одружився з фотографією.

«Нового, експериментального, складного» 

Л. Г.: Цікаво почути також, що зараз для тебе є найцікавішим — яка тема є важливою для артикуляції, що тебе хвилює, про що тобі хочеться говорити сьогодні, завтра? 

С. К.: Щодо завтра, я не знаю, це досить складно, але cьогодні мені цікаво говорити про ті речі, які викликають переживання в мене особисто, тому останні проекти, над якими я працював, були присвячені подіям в Україні останніх років. Це були роботи, пов’язані з моїм особистим відчуттям сьогодення, з певною соціальною, політичною та історичною кризою, роботи про біль та передчуття катастрофи. Дуже тривожне і дивне відчуття того, що всі ми провалюємося в глибоку темну яму. Але, можливо, це щось  особисте. Не знаю… Але мені здається, що я не один такий. Наприклад, я помітив, що в Києві, коли зустрічаюсь поглядами з незнайомими людьми, то люди майже ніколи не усміхаються. Взагалі зверніть увагу на вираз обличчя людей в Україні, просто походіть по вулиці й подивіться в ці очі.

Л. Г.: Яким ти бачиш мистецтво майбутнього або яким б хотів, щоб воно було?

С. К.: Мистецтво в майбутньому має бути сміливим, новим й бажано відрізнятися від всього того, що відбулося до сьогоднішнього дня. Мистецтво майбутнього має трансформуватись, можливо, в якісь інші форми, можливо, апелювати до інших речей. Мистецтво взагалі має стати частиною життя кожного. Разом з тим мені б дуже хотілось, щоб у майбутньому люди працювали не заради заробітку, з економічної точки зору чи то виконання певних обовязків, а заради власного розвитку й середовища навколо. Мені здається, це має бути так… Не знаю, можливо, це утопічна ідея, але чому б ні? Завжди хочеться чогось неймовірного, нового, свіжого, експериментального, складного й незрозумілого.

Коментарі

спецтеми: