Сара Грандке: “Ми не хочемо, щоби спілкування зводилось до пошуку винних”

З червня по листопад 2018 року одночасно в кількох центральних областях України проходила тренінгова програма «Культ чи культура. Школа музейних компетенцій». Її організував Український центр розвитку музейної справи (Київ) у співпраці з Goethe-Institut за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини та Українського інституту національної пам’яті. В рамках тренінгів відбулася лекція працівниці Меморіалу Концентраційний табір Флоссенбург Сари Грандке, з якою ми поговорили про методи комунікації меморіалу із відвідувачами, а також про враження від музею «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО», який пані Сара відвідала разом з учасниками тренінгу.

Любов Морозова: Пані Саро, ми почули від вас, що німецькі учні старших класів в обов’язковому порядку мають відвідати ваш заклад…

Сара Грандке: Так, дійсно, існує така програма із відвідуваннями меморіалу учнями реальної школи та гімназистами. Ми також працюємо над тим, щоби поширити це зобов’язання і на інші школи.

Л. М.: Коли є зобов’язання, особливо – шкільне, то нікуди не подітися від скепсису учнів. Як ви його долаєте?

С. Г.: По-перше, ми пояснюємо викладачам, що ми є позашкільним закладом і не хочемо, щоб у нашому меморіалі відбувалося якесь складання іспитів або за щось виставлялись оцінки.

По-друге, ті люди, які у нас працюють із учнями чи то під час екскурсій, чи то під час семінарів – це не вчителі, це зовсім інші люди, і вони інакше працюють із дітьми, а не так, як вчителі, які мають викласти увесь матеріал.

По-третє, ми намагаємося залучити наших відвідувачів до діалогу. Ми не схильні до промов.

І по-четверте. Ми намагаємося в учнів, із якими працюємо, які до нас приїжджають попри ось це зобов’язання довідатися, що їх цікавить. І готові витрачати багато часу на те, щоби почути їхні думки та говорити про те, що їм цікаво. Для мене це певний виклик. Наприклад, тема, про яку я люблю говорити – це радянські військовополонені. Але дітей, можливо, це зовсім не цікавить. От я і намагаюся реагувати на їхні запити.

Коли я проводжу екскурсії, то я сама маю уникати амбіції розповісти про все. Тому що в іншому випадку я не уникну монологічного мовлення і практично через 20-30 хвилин просто втрачу своїх слухачів.

Мене цікавить думка відвідувачів, і я дуже часто працюю із запитаннями. Наприклад, що потребує в’язень для того, аби вижити у концтаборі. Кожен щось може про це сказати. Називають різні речі: їжа, можливість роботи, сім’я, надія тощо. Тут не буває такого, що хтось каже правильно чи неправильно. Кожен знайде, що сказати. Таким чином ми вибудовуємо стратегії виживання, які б, можливо, були придатними для тієї чи іншої ситуації чи для того чи іншого в’язня. І ми з колегами є лише модераторами. Ми не намагаємося нічого нав’язувати, нічого диктувати свого. Для цього у нас створюється відкрита атмосфера, в якій ми пробуємо підштовхнути наших слухачів до критичного мислення. І я весь час пересвідчуюся, що після такого підходу у них в головах набагато більше залишається, аніж після будь-якої лекції.

Л. М.: Ви розповідали про кафе у своєму закладі, яке зокрема привернуло увагу мешканців сусідніх поселень. Як на мене, це чудовий приклад того, як простір починає взаємодіяти не лише з відвідувачами з іншим міст, але й з сусідами. Який від них фідбек? Чи вдається їх так само залучати до того, що відбувається у музеї?

С. Г.: Житлова забудова сьогодні вже впритул підійшла до території колишнього концтабору. Їхні мешканці і діють, і реагують в різний спосіб. Є особи, які проводять для нас екскурсії, які працюють для нас. Є багато таких, кому це доволі байдуже. А є такі, що висаджують «зелені паркани», щоби не бачити концтабору і не згадувати про те, що він поруч із ними існує. Тому кафе стало чудовим місцем для того, щоб привернути людей, які не так цікавляться історією, які менше хочуть про неї знати, які мають критичне, можливо, ставлення до концтабору.

Кав’ярня – це гарна річ, ви можете посидіти там, випити каву. У такий спосіб об’єднуються і відвідувачі, і члени сімей, і місцеве населення в одному місці. Відбувається повільне намацування, дотик до концтабору. Місцеве населення пишається наявністю такого кафе, в той час як пишатися наявністю концтабору їм не доводиться, тому що одразу виникає питання, а що місцеве населення робило у той час, коли тут чинилися злочини. Яка при цьому була їхня роль? Ми не хочемо, щоб спілкування зводилось до пошуку винних.

В цьому кафе працюють люди з інвалідністю і без, і для нас важливо залучати до суспільного життя тих людей, які, можливо, не знайшли б себе десь на іншому робочому місці.

Л. М.: Ми не можемо дистанціюватися від того, що відбувається в АТО. Новостворений музей АТО, який ми з вами бачили у Дніпрі, викликає у відвідувачів сильні емоції. Дуже важко музеєфікувати ту історію, яка відбувається у тебе на очах, але все одно потрібно щось робити і збирати артефакти. Чим, на ваш погляд, можна було би покращити такий музей? Які предмети додати до колекції?

С. Г.: Те, що мені спадає на думку – це предмети побуту. Але є й важливі речі, не пов’язані з колекцією. Мені здається, що було б доцільно створити в музеї АТО окреме приміщення для розмов, для зустрічей, де відвідувачі змогли би вступити в безпосередній діалог з учасниками АТО або з іншими особами. Цей музей діє у доволі закритий спосіб. Під час перегляду експозиції ми дивились доволі емоційний фільм, і саме через те, що ця історія саме зараз відбувається, вона актуальна, вона відбувається не далі, ніж за 200 км звідси, то якраз було б добре надати людям можливість висловитися з цього приводу. Кожен українець чи українка так чи інакше дотичний до цієї тематики, у когось є знайомі, у когось – члени родини, хтось навіть втратив члена своєї родини. Мені-то добре: сіла і поїхала собі у Німеччину. А як жити вам? У грудні 2017-го я відвідувала фільм «Кіборги», тепер – цей, який транслювали у Музеї АТО. Я під сильним враженням від обох, і тут взагалі не можна уникнути емоцій.

Фото: Альона Тішина та Анастасія Чередниченко.

Коментарі


спецтеми: