Сімон Леренг Вілмонт: “Нам необхідно відчувати «нормальність» під час війни, навіть якщо це просто ілюзія”

www.idfa.nl

20 квітня в український прокат виходить Docu Хіт. Цього року покажуть «Боббі Джен», «Останні люди в Алеппо» та «Віддалений гавкіт собак». Останній фільм розповідає про життя 10-річного Олега та його бабусі у Гнутовому Донецької області. Цього квітня «Віддалений гавкіт собак» здобув нагороду Golden Gate Award міжнародного кінофестивалю в Сан-Франциско. З початку війни і дотепер головні герої стрічки – онук із бабусею – живуть разом у селі і не збираються нікуди їхати.

Ми поговорили з режисером СІМОНОМ ЛЕРЕНГОМ ВІЛМОНТОМ про його стосунки з героями та місцевими мешканцями, чому люди лишаються жити в зоні бойових дій та чому режисер хоче повернутися в Україну знову.

 

Оксана Семенік: Чому Ви, режисер з Данії, обрали тему війни на Донбасі?

Сімон Леренг Вілмонт: Я хотів розповісти людську історію. Раніше я знімав два фільми про дітей, які жили в безпечному світі. Проблематика була така: діти втрачали баланс і намагалися до нього повернутись. Але згодом я подумав, що існує світ, де в дітей все цілком навпаки: вони живуть у небезпеці. Я намагався зрозуміти, що ж відбувається у такій ситуації.

Хоч я і занадто молодий, аби пам’ятати часи «залізної завіси», але пострадянські країни завжди здавалися мені чимось загадковим. Мабуть, це якось посприяло тому, що я вирішив побачити війну в Україні зсередини.

О. С: Як Ви вперше приїхали в Україну? Я так розумію, що одразу поїхали на Донбас. Чому в центрі уваги опинилося саме село Гнутове, а не інші населені пункти, які теж перебувають на лінії фронту?

С. Л. В.: Ми вибирали не населений пункт. Нам були цікаві люди, які там живуть. Ми їздили по населеним пунктам на лінії фронту. Там заходили у місцеві школи, спілкувалися з директорами та учнями. Шукали героя, хлопчика, якому цікава й близька ця тема. Ми запитували про різні речі, але останнім завжди було питання: «Що таке страх?». Дітям було важко це пояснити: вони або не розуміли питання, або не могли підібрати слів. Але те, як це пояснив Олег, мене просто вразило. Коли я запитав у нього про страх, він подивився на мене своїми блакитними очима й сказав: «Коли мені страшно, здається, що холодна рука наближається до моїх грудей, дістає звідти серце і стискає його». Тоді я зрозумів, що ми шукали саме його.

О. С.: Але ж Ви їздили не сам? З вами був фіксер?

С. Л. В.: Ми їздили разом із Азадом Сафаровим. Він був моїм фіксером та асистентом. Усі ці півтора року ми були тільки вдвох.

Взагалі ми познайомилися випадково. Я нікого не знав з України, але продюсерка фільму Моніка знайшла через своїх знайомих Азада. Коли в нас був перший скайп-дзвінок, я зрозумів, що це саме та людина. Це все через його почуття гумору й тому що він хороший (сміється).

О. С.: Нині на Донбасі фіксери, які допомагають іноземним журналістам або режисерам – вже звичайна річ. Ви когось зустріли за цей час?

С. Л. В.: Фіксерів – ні. Але іноземних журналістів було досить багато.

О. С.: Одного разу, коли я приїздила як журналістка на прифронтові території, я зустріла жінку, яка розповіла мені ледь не всю історію свого життя за ці роки війни. Потім вона сказала, що все це вона розповідає мені, аби про це знали в інших містах. Чи було у вас щось подібне, коли місцеві щось розповідали, аби ці історії пішли кудись далі?

С. Л. В.: Місцеві зайняті думками про те, як вижити. Тому у них не було часу з нами спілкуватись. Але тут важливо те, що я не журналіст, а документаліст. Навряд чи місцеві бачили в мені людину, яка розповідає історії. Це цікаве питання про те, чи було бажання у героїв розповісти світові, як вони живуть у часи війни. Я не журналіст, який назнімав купу кадрів, переговорив з усіма і просто поїхав далі. Кіно – це зовсім інша історія. Тут ти одразу розумієш, що зйомка може тривати декілька років. Тому кіно – це не про «розкажіть мою історію».

Можливо, це навіть допомагало нам. Військові не сприймали нас як журналістів, які приїхали зняти сюжет і поїхати. Вони знали, що ми довготривалий проект і знімаємо фільм, який можливо навіть не покажуть в Україні. Тому військові давали нам більше простору і можливість ходити майже всюди.

О. С: Чому Олександра та Олег взагалі погодились на зйомку?

С. Л. В.: Я часто прошу розповісти про себе. Я думаю, що для Олега це було чимось дуже новим і захопливим. Тому він пустив нас у свій світ. А для Олександри Миколаївни її переживання були непосильною ношею. Навіть у фільмі вона каже, що вже не може тримати все це в собі. Тому для неї це була можливість скинути цей тягар.

О. С.: Коли я дивилася цей фільм, то подумала, що більшість дорослих людей, у яких є відповідальність перед дітьми, тримають все в собі й не можуть виказати свій страх. Вони здаються безстрашними, а насправді просто не показують відчай. У фільмі це відбувається з бабусею Олега.

С. Л. В.: На різних показах фільму були психологи.  Я звернув увагу, як вони під час фільму кажуть одне одному «Подивись!». Їм дуже сподобалась поведінка Олександри Миколаївни, яка як бабуся не показує свого страху і вміє стримувати себе. Якщо дорослий покаже дитині, що боїться, то дитина буде налякана ледь не постійно і буквально тремтіти від страху. Але це не значить, що про свої переживання треба мовчати.

Варто пам’ятати, що цей страх від війни. І дитина, звісно, запитує багато речей, які треба пояснити. Тому, повертаючись до попереднього питання, мені здається, що Олександра також погодилася, бо ми приносили їй сміх. Ми жартували, розслабляли її, говорили з нею в перервах між зйомками.

О. С: Більшість фільмів, які знімають про Донбас нині – це або тема військових, або намагання розібратись у політичний ситуації. Ваш фільм розповідає про життя людей, які живуть на лінії фронту. Фільм не про політику, не про військових, а про дім.

С. Л. В.: Те, про що ви сказали – це і було моєю найголовнішою ідею. Мій фільм – про людську історію. Не про сторони конфлікту, не про війну, а про людей, які страждають від війни. Я не хотів навіть прив’язувати героїв до якоїсь сторони. Я просто зосередився на людях, на тому, як вони виживають у цих умовах. Він не про політику, а про сім’ю.

О. С: Коли дивишся фільм, може здатися, що це звичайна історія бабусі та внука, які живуть в селі. Хлопчик вигадує забави з друзями, бабуся консервує овочі та фрукти. Але спокій переривають вибухи і стрілянина, а діти вміють відрізняти звуки мін, снарядів і т.д.

С. Л. В.: Діти розрізняють ці звуки по обидва боки лінії розмежування. «Так не має бути» – це банальна фраза, але навіщо говорити щось іще.

О. С.: Як проходили зйомки? Як взагалі вдалось отримати таку довіру від героїв?

С. Л. В.:  Перші кілька годин перед зйомкою ми гралися з ними й багато жартували. А потім говорили: «Все, нас тут немає». Звісно. діти починали нас провокувати, звертатися до нас. Але коли ми просто не відповідали, їм ставало нудно і вони продовжували жити своїм життям.

О. С.: Яка робота для Вас важливіша – коли камера увімкнена чи коли вимкнена?

С. Л. В.: Для мене це однаково важливо. Адже документалістика – це про реальне життя. І воно відбувається незалежно від того, ввімкнена камера чи ні.

О. С: Документалісти дуже багато часу проводять з героями. «Віддалений гавкіт собак» ви знімали понад рік. Ви за ними після зйомок не сумуєте?

С. Л. В.: Звісно. Після зйомок я досі читаю що відбувається на лінії фронту і де ведуться активні обстріли. Коли я бачу у новинах «Гнутове», я пишу Азаду і прошу його подзвонити Олександрі Миколаївні, щоб запитати, чи з ними все добре.

О. С.: Люди, які живуть на Донбасі у прифронтовій зоні не обговорюють між собою обстріли чи ситуацію на фронті. Для них це стало буденним життям.

С. Л. В.: У фільмі є момент, коли Олександра наступного ранку після обстрілу дзвонить до сусідки й питає, як у неї справи. Потім каже, що всю ніч вона спала в одязі, якби раптом довелося бігти в підвал. А потім починає запитувати про картоплю, обговорювати погоду та консервацію. Це стало новою реальністю.

Жительки в селах продовжують вирощувати овочі на городі та збирати їх, поки на фоні чути стрілянину, а бомби літають над головою. Це ж справжній абсурд! Створювати ілюзію безпечного світу – це такий захист від небезпеки, яка тебе оточує. Нам необхідно постійно відчувати «нормальність» під час війни, навіть якщо це просто ілюзія.

Те саме робить і Олександра для Олега. Вона оберігає його від усвідомлення того, що світ змінився. Вона розуміє, що навіть ця реальність може раптом зникнути. Він теж це розуміє, але не так сильно. І в цьому також є заслуга Олександри.

О. С.: Як нині живуть герої?

С. Л. В.: Вони продовжують жити в Гнутовому. На щастя, зараз там більш менш спокійно, обстрілів стало менше. Олександра нам розповідала, що взимку зазвичай небагато обстрілів. Активні дії починаються весною та влітку. Тому вона дуже боїться тепла.

О. С.: Важче працювати з дітьми чи з дорослими?

С. Л. В.: З дітьми важко працювати, але вони можуть дати величезну енергію та нові знання. Вони непередбачувані, в них немає фільтрів на свої власні дії чи слова. Вони бачать світ зовсім по-іншому, але їхня картина світу – реальна, не відфільтрована заборонами та самоцензурою.

Спочатку мешканці дивилися на нас із недовірою, але з 4 чи 5 приїзду вже навіть раділи нам. У Гнутовому була жінка, яка весь час нас пригощала кавою. Нас навіть упізнавали в маршрутках. Коли ти проходиш цей період відчуженості, то починаєш відчувати неймовірне тепло від цих зовсім незнайомих людей.

Кадр з фільму “Віддалений гавкіт собак”

О. С: Цей фільм багато говорить про відчуття рідного дому. Часто виникає питання: чому люди не їдуть із зони бойових дій? Але Олександра і Олег ніби в своїй фортеці і деінде їм буде більш небезпечно.

С. Л. В.: Окрім того, що вони добре знають місцевість, Олександра Миколаївна знає і може вижити за допомогою свого городу. Вони їдять те, що виростили самі. А якщо вони поїдуть кудись у місто, то яка цьому альтернатива?

О. С.: У фільмі двоюрідний брат Олега, Ярослав, переїздить до міста, бо його мати вийшла заміж за військового і він її «забрав з собою». Ярослав згодом вертається, бо він не може жити у великому місті.

С. Л. В.: Покинути місце, де ти жив стільки років – це важко і для дитини, і для дорослого. Ти дуже звик до нього, ти з ним зрісся і це вже частина тебе. А тут тобі кажуть «їдь». Ми можемо цього не зрозуміти, але це зрозуміють люди, які жили там все життя.

О. С: Як ваші герої сприйняли кінцевий варіант фільму, який ми всі бачимо зараз?

С. Л. В.: Ми спеціально привезли Олександру Миколаївну, Олега, Ярослава та Костю до Києва, аби показати фільм. Вони побачили його першими. Для мене було дуже важливо, аби вони дали дозвіл на його показ. Я посадив Олександру Миколаївну біля себе. Якби їй щось не сподобалося, вона могла би вдарити мене (сміється). Ми сиділи позаду дітей. Мене дуже здивувало, що вона сміялась і плакала, і навіть не хотіла мене вдарити. Діти були дуже схвильовані, то сміялись, то мовчали. Олег навіть плакав, коли бачив сцену з кладовищем. Єдине, що Костя, старший друг Олега, дуже переживав. через те, що він там вживав нецензурну лексику. Але у всьому світі Костю як героя фільму сприймають дуже позитивно – він же кращий друг хлопців. Він дійсно ідеальний герой для наслідування. Костя дуже піклується про молодших друзів. Але він залишається підлітком, який робить помилки і вживає лайку. Не можна сказати що фільм якось змінив хлопців. Вони виросли за цей час звісно, але не стали зарозумілими.

О. С.: Над чим ви збираєтесь працювати далі?

С. Л. В.: Якщо чесно, я би хотів перейти на інший бік лінії розмежування і подивитися на реальність звідти. Там також живуть люди зі своїми мріями, надіями та думками. Цікаво взагалі, чи дозволять мені там знімати, чи в мене буде можливість створити фільм.

О. С.: Мені здається, що Ви не хочете полишати Донбас, теж якось прив’язались до цієї місцевості.

С. Л. В.: Мені здається, що тут мільйон історій, які стосуються саме людини. Я відчуваю, що можу показати історії цивільних людей на війні.

Коментарі

спецтеми: