М’яка дипломатія по-російськи

У 2017 році наш північний сусід відзначає 100-річчя Російської революції і розмах свята відчутний навіть у Нью-Йорку та Лондоні: кожен поважний музей приймає виставку російського авангарду, піднесення якого вирішили заднім числом прив’язати до революційних політичних подій.

В епіцентрі уваги опинилась виставка «Революційний імпульс: піднесення російського авангарду» в нью-йоркському МоМА. Найповажніша інституція сучасного мистецтва в США, яку відвідує понад 3 млн глядачів на рік, вирішила зробити виставку до 100-річчя Російської революції, а тут саме підвернувся спонсор з РФ. Для музею з унікальною колекцією авангарду – просто виграшна лотерея. Відразу після відкриття 3 грудня 2016 почали з’являтись відгуки журналістів, дослідників та відвідувачів, які звертали увагу кураторів та керівників МоМА на численні помилки у підписах до робіт – не той рік народження або неправильно вказана національність митця, а у випадку з роботою Василя Єрмилова – ще й неправильне розміщення. Але у відповідь МоМА лише багатозначно мовчить.

Найбільше звернень від українців – відвідувачів, дослідників, інституцій. Центр Довженка відстояв Олександра Довженка як представника української культури завдяки тривалому листуванню з керівництвом музею. Але це допоки єдина перемога.

Питання починаються з самої назви проекту: «Революційний імпульс: піднесення російського авангарду», в якому ототожнюється авангардне мистецтво з революційними подіями. І знову підкреслюється саме “російськість” авангарду. Напевно, кураторам не випало прочитати жодну з десятків праць, які спеціально присвячені цьому питанню. І, зокрема, куратори ігнорують той факт, що авангард як мистецьке явище сформувався з 1907 до 1914 року. На час початку Великої війни усі значні відкриття уже були зроблені. І коли Малевич створив свою першу супрематичну серію влітку 1915, він датував «Чорний чотирикутник на білому тлі» 1913-им роком, коли до нього ця ідея прийшла вперше, щоби встигнути заскочити у потяг, що вже рушив.

У 1917 році авангардне мистецтво мало величезну підтримку і більшовицькі ватажки зрозуміли, що з ідеями авангарду годі боротись, але їх можна і потрібно використати у власних цілях. Так утворюється ідеологічна пропаганда в оформленні Шагала, Малевича, Родченка та інших. При цьому Малевич написав у тому ж 1917 «Декларацію прав художника» й опублікував її в газеті «Анархіст». Він наполягав на «недоторканості житла та майстерні», а також визначав вищий суверенітет індивідуального життя і свободи над будь-якими ідеологічними і державними структурами і законами. Про те, що погляди авангардистів сильно розходяться з політикою партії, обидві сторони зрозуміли швидко. Правда, деякі митці усвідомили це надто пізно. В будь-якому разі, основний мотив взаємозв’язку мистецького авангарду й більшовицької революції – це трагедія з маніпуляцією та репресіями. Але аж ніяк не захоплений пафос співпраці та порозуміння, яким хибно просякнута виставка в МоМА.

Якщо звернутися до кожної окремої ситуації, то варто звернути увагу на такі факти: Олександра Екстер, Казимир Малевич, Олексій Кручених та Василь Єрмилов подані як росіяни. Хоча Екстер народилася в родині білоруса та грекині в місті Бялосток (нині Польща), з раннього дитинства понад 30 років жила у Києві, останні 25 років прожила у Франції. Казимир Малевич народився 1879 року в Києві в польсько-українській родині, жив до 17 років по українським селам і писав себе в анкетах українським митцем або поляком. Крім того, на етикетках до виставки в МоМА двічі неправильно вказаний рік народження Малевича – одного разу 1878, а іншого взагалі 1876. Олексій Кручених був від народження Кручений і народився на Херсонщині. Василь Єрмилов народився, жив, творив і помер у Харкові. Композиція Єрмилова розміщена в музеї догори ногами, але про це керівництву МоМА ще раніше повідомляла дослідниця творчості митця Тетяна Павлова.

Експозиція виставки в МоМА. 

На сайті МоМА подані лише основні дані про художників – рік народження, національність, місце народження та посилання на сторінку у вікіпедії. І виявилося, що навіть таку елементарну інформацію подано безвідповідально: розходиться транслітерація імен, роки народження, не кажучи вже про національність. Така недбалість до базової інформації зародила підозру, яка підтвердилась пізніше.

Я поїхала до Нью-Йорка з презентацією англійського перекладу книжки «Казимир Малевич. Київський період 1928-1930», де вперше зібрані усі матеріали, що стосуються роботи митця в Києві наприкінці 1920-х. Презентація книжки відбулась двічі – на конференції College Art Association, що відбувалась в конференц-холі готелю Хілтон на Манхеттені – буквально через дорогу від МоМА. Друга презентація відбувалась в Українському музеї в Іст Вілледж, що трохи подалі від музею, але все ж в зоні 20-хвилинної досяжності на метро чи автівці. Я особисто надіслала запрошення на обидві події на скриньку музею. Звісно, що відповіді я не дочекалась, як і присутності будь-кого з працівників музею.

Щойно приїхала, відразу ж пішла подивитись виставку і занотувала усі помилки у форму зворотного зв’язку, яку пропонують заповнити відвідувачам. За 10 днів на електронну скриньку прийшло формальне повідомлення з подякою за витрачений час і що моє звернення допомагає МоМА покращувати їхню роботу. Ще раз мене попросили заповнити відгук про відвідування музею під час мого другого візиту, і я знову повторила свою скаргу на помилки в текстах до виставки. Мені пообіцяли все виправити чи принаймні донести усі деталі до керівництва.

Чому ж я не зустрілась особисто з кураторами чи керівництвом, хочете ви запитати? Тому що вони відмовили. Я попросила про зустріч, на якій мені компетентно зможуть прокоментувати (бажано на камеру), за яким принципом укладались дані про експонати і митців. Виявилося, що подібні запити має розглядати ледь не наглядова рада музею, яка збирається вкрай рідко, але ймовірності, що вони погодять це, небагато. Так мені ввічливо вказали на моє маленьке місце пасивного спостерігача за великою справою, яку робить така велика і поважна інституція як МоМА.

Попри відмову офіційно коментувати свою позицію, деякі співробітники МоМА неофіційно розповіли, що відразу після відкриття виставки, коли прийшли перші зауваження щодо помилок, відбулась нарада, на якій керівництво МоМА вирішило, що нічого не буде змінювати, хоч би хто і що не писав. Перемога Центру Довженка і зміна національності Олександра Довженка з росіянина на українця стала єдиним винятком.

Що це? Байдужість чи навмисно подана хибна інформація? Навіщо одній із найбільш поважних мистецьких інституцій у світі ризикувати своєю репутацією? Чому перед виставкою не проводиться додаткове дослідження з метою актуалізації інформації щодо робіт і митців, не вивчаються актуальні наукові дослідження? Чому куратором досить складного і неоднозначного проекту роблять нефахівця, а виставку позиціонують як ротацію колекції? І чому спеціалісти з авангарду навіть із власного штату не допускаються до підготовки? І які зиски МоМА від підігрування у ворота російської ідеології?

Адже репутаційні втрати від такої політики очевидні. Вже не один журналіст і дослідник публічно заявив, що виставка в МоМА «лінива», «безвідповідальна» та «принизлива». Така кількість «помилок» уже може бути потрактована як певна позиція інституції. А така позиція свідчить про підігрування офіційній позиції російської влади, яка взялася за ототожнення вже розкрученого бренду «російський авангард» з російською ж революцією, що має привести до очевидного висновку про «великую русскую культуру» і «великую Россию”. Завдяки чому відбувається насадження такого повідомлення? Які механізми та аргументи задіяні? По-перше, це розумно: скористатись вдруге за століття унікальними й потужними знахідками митців авангарду на користь політики й ідеології. По-друге, це цивілізований шлях і перевірений інструмент м’якої дипломатії – транслювати власні месседжі та цінності за допомогою мистецьких та культурних проектів. По-третє, це дорого, дуже дорого, але нафто-газові гроші поки не закінчились, адже є ті, хто буде купувати ці ресурси за будь-які гроші.

12 березня виставка «Революційний імпульс» закривається. Але в Лондоні уже анонсовані чотири великі виставкові проекти, що обігрують ті ж козирі, що й момівський проект. Вони гарно зроблені, експонують першокласні роботи авангардистів, мають правильну піар-кампанію і локації. Розголос цих проектів затьмарить поодинокі заяви бодай навіть десятків фахівців, які достеменно вивчають складні мультинаціональні та мультиетнічні біографії митців, соціо-політичні обставини початку ХХ століття та можуть розібратись у плетиві інформаційних воєн наших днів. А ось більшість з мільйонів відвідувачів популярних музеїв вийде після цих виставок переконаними у величі російської культури і непохитності великої Росії. І вони не будуть розбиратись у тому, що митці, роботи яких їх так вразили й надихнули, часто стають російськими лише тому, що народилися на території колишньої Російської імперії.

Коментарі


спецтеми: