“Російський дятел”: Це могло статися лише в Україні

Дмитро Шовкопляс

Голий і з факелом. Із прихованою камерою чи за чаєм із колишніми радянськими військовими. Такого героя, як Федір Александрович, американський режисер Чад Ґрасіа міг знайти тільки в Україні. І такі несамовиті речі та зйомки могли статися тільки тут.

«Російський дятел» – дебют Чада Ґрасіа в кіно. На фестивалі Sundance в Америці стрічка виграла у номінації «Найкращий іноземний документальний фільм». В Україні її вперше показали у Славутичі, на фестивалі 86.

Це не зовсім історія про Чорнобиль. Це історія про ексцентричного героя, який досліджує свої страхи, версії подій і саме життя — наголосили перед показом організатори. 86Prokat уже восени обіцяє показати фільм в кінотеатрах.

У стрічці український художник Федір Александрович веде власне розслідування Чорнобильської катастрофи і висуває свої версії того, що сталося в 1986 році. Власне, «дятлом» називали радіосигнал зі станції поблизу ЧАЕС, якого остерігалися американці у часи Холодної війни. Чи вірить режисер в конспірологічну теорію свого героя? Радше сказати — перетворює його ексцентричність на детективний вуду-сюжет.

Вікторія Хоменко: 20 років Ви працювали постановником і драматургом у Нью-Йорку. Чому перший фільм – й одразу на українську тему, про Чорнобиль?

Чад Грасіа: Насправді певний час я досліджував російську культуру і в 1992-му році уперше приїхав до Москви. Рік навчався у коледжі. Потім я ще кілька разів приїздив туди. Москва 92-го і Москва 2008-го відрізнялися. Після розпаду СРСР там був лише один Макдональдс і може кілька дешевих ресторанів. І до мене як до американця ставилися обережно. У 2008-му місто стало дорожчим за Нью-Йорк. А от минулого року в Москві я почувався знервованим. Можливо, через нинішню війну в Україні. Можливо, я наївний американець, але для мене незрозуміло, чому українці не могли до всіх цих подій мати міцних і здорових стосунків і з Заходом, і з Росією?

На мій погляд, усе, що відбувається, має кілька пояснень. Головне — Росія хоче тримати Україну близько до себе. Інше — Україна сама по собі не використала останні двадцять років, щоб модернізуватися і подолати корупцію, щоб справді змінитися. Це непросто, але якби Україна після розпаду СРСР рухалася до здорового європейського стилю демократії, якби політики більше вкладали у людей, інфраструктуру, подолання корупції і в саме суспільство, тоді Путін не мав би шансу дестабілізувати країну. І на Донбасі люди б відчували, що вони живуть у суспільстві, яке виборсується з руїн і стає здоровішим.

Але повернуся до питання. Власне, у Києві я хотів робити виставу. Якщо буде успішною, то потім показати її в Нью-Йорку. Ми почали працювати над п’єсою Василя Сігарєва «Каренін» – за мотивами роману «Анна Кареніна», але з точки зору чоловіка. Федір був нашим дизайнером на проекті. І він розказав мені про «російського дятла». Моя російська не була досконалою, тому я думав спершу, що Федір хоче повести мене в зоопарк. Зрештою, я зробив невелике дослідження і зрозумів, що з цього вийде цікава короткометражка для YouTube.

В. Х.: Що переконало робити повний метр?

Ч. Г.: Історія розросталася поступово. 7, 15, 20 хвилин… На якомусь етапі, ще до подій на Майдані, Федір говорив, що буде війна в Україні. Ми всі думали, що він божевільні речі каже, але потім почалася революція… У фільмі це також є. Звісно, якби не було Майдану, то це залишилося б семихвилинним відео. Бо на самому початку була ідея показати, що призначення антени, в яке вірили американці — міф. А думали вони, що вона могла зробити з них зомбі або контролювати погоду. Наприклад, іти дощу чи ні. Думав, що зроблю просто короткий фільм, показавши уривки зі старих новин і поговоривши з науковцями, які скажуть нам правду. У мене був список експертів, інтерв’ю з якими я хотів записати. Пояснив план Федору. А він — «Ні, ми зробимо не так! Із дзеркал ми зробимо невеликий пліт, я буду голий і з факелом». Це божевілля — перше, що я подумав. Але погодився на такий експеримент також.

15299-2-1100

Кадр з фільму “Російський дятел”.

В. Х.: І як ви будували стосунки з таким ексцентричним героєм?

Ч. Г.: Для будь-якого фільму між режисером та героєм має бути дуже сильний зв’язок, навіть дружні стосунки. Якщо ти не маєш цієї довіри — ти не зробиш кіно. У нас були близькі робочі стосунки. Як я погоджував свою роботу як режисера і Федора як артиста, художника? Я просто сказав, що твій фільм — це мрія і ти режисер мрії. Мій фільм — про щось інше і я режисер цього. І він відповів — добре. Тому у фільмі ми маємо кілька хвилин відео, яке зрежисерував Федір. І власне, решту — те, як він досліджує свою теорію про Чорнобиль.

В. Х.: Ви робили якесь попереднє журналістське розслідування перед цим?

Ч. Г.: Так, ми зустрічалися з істориками, які вивчали Чорнобиль. Говорили з 5-6 людьми, які були головами комісії в СРСР, що досліджувала катастрофу. Говорили і з головою української комісії з розслідування аварії.

В. Х.: Ви часто використовуєте приховану камеру. Інколи за камерою стоїть Артем Рижиков, ваш оператор. Люди важко йшли на контакт?

Ч. Г.: Дехто не говорив зі мною щиро. Колишні радянські військові люди казали протилежне, поки я був там, з ними в кімнаті. Я йшов до них із простим питанням — що робить антена? І дехто нам казав — вона шукає нафту в Абу-Дабі. Тоді я вирішив ховатися десь у таємному місці (за стіною, в туалеті), слухав їхню розмову і надсилав свої питання Артемові по скайпу.

Було дві групи людей, у яких ми брали інтерв’ю. Одна група була з радянським мисленням, інша – історики, науковці, які лише хотіли допомогти людям зрозуміти, що відбувалося насправді.

В. Х.: Що ще було важко знімати? Чи виникали ситуації, які навряд чи сталися би в інших країнах?

Ч. Г.: Загалом за всю паперову роботу і дозволи в Україні відповідала наша продюсерка Марина Орєхова. Тут часом достатньо одного дзвінка, щоб домовитися про інтерв’ю. Інколи я думаю, що весь фільм, усе, що трапилося з нами, могло трапитися тільки в Україні.

В. Х.: На яку реакцію ви очікували від української та американської аудиторії? У чому була різниця?

Ч. Г.: Звісно, передусім американцям було цікаво, бо зараз це політична тема — через події на Майдані та Сході. Хоча останні кілька місяців у американських новинах України практично немає. По-друге, це цікаво через унікальну людську життєву історію. Зустріти когось як Федір? Я навіть не сподівався… Його родина від пра-прабатьків має сильний зв’язок із СРСР. І для мене це спроба розказати історію того, як важко позбутися привидів радянського.

В Америці сприйняли позитивно. Головні питання, які задавали після показів — як ми знімали в Чорнобилі, чи Федір у безпеці, чим звичайні американці можуть допомогти українцям. І останнє — чи вірю я в правдивість його теорії.

В Україні прийняли краще, ніж я очікував. Думав, глядач занудьгує, бо і так знає цю історію. Або буде скептичним, бо якийсь американець розказує їм їхню ж історію. Тому ми змінили певну хронологію, щоб трохи розтривожити людей самою конструкцією.

Мені часто кажуть тут в Україні, що я зробив мок’юментарі. Але це не так. В американському розумінні цього жанру — це комедія, яка претендує бути документальною, але не є такою. Саме слово “mock” розшифровується як посміятися з когось. Без поваги. А я маю велику повагу до Федора і ніколи не намагався жартувати з ним.

Для мене це документалістика з елементами сюрреалізму, мистецтва та історії. Усе, що постановочно, видно відразу. Коли Федір зі своїм факелом з’являється у кадрі — це сцена з його перформансу. Я намагався робити це очевидним.

 

15299-4-1100

Антена (“Дуга”).

 

В. Х.: І як ви балансували у фільмі з усіма цими елементами? Бо кіно ще й схоже на американський конспірологічний трилер.

Ч. Г.: Я обрав одну лінію — це буде історія України, розказана через життєвий досвід Федора. Усе, що я поміщатиму в фільм, мало підтримувати розуміння того, що є життєвою подорожжю саме Федора.

Так, я орієнтувався передусім на американську аудиторію. Зараз вона набагато освіченіша щодо України, багато в чому через події в Криму та на Сході. До цього вони, приміром, практично нічого не знали про Україну. І я хотів, щоб аудиторія зрозуміла, чому стався Майдан і звідки з’явилася параноїдальність у цього художника. Тому що це тягнеться через всю історію його родини, яка жила в СРСР.

Коли я почав досліджувати тему, я зрозумів, що насправді є дуже багато міфів та теорій навколо Чорнобиля. По-перше, ми ніколи не дізнаємося правди, поки не будуть відкриті усі архіви. А по-друге, Федір як художник… Знаєте, це як у Шекспіра — він такий собі блазень, який ставить божевільні питання. Але можливо завдяки цим божевільним питанням ми поступово наближуємося до правди.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва