Роль свідка та оповідача під час війни на Донбасі

www.witness.org

Протягом другої половини ХХ століття у історичних науках вагоме місце посіла рефлексія про роль очевидців та свідків подій. Щоденники, спогади, листи та інша мемуарна література (а також художня література) стали частиною великого історичного процесу, спробою включити досвід пересічних людей, учасників та свідків процесів у осмислення масштабних події та травматичних періодів. Для нинішнього часу зв’язки історії та пам’яті не менш актуальні. Новітні технології дозволили кожній людині відчути свою присутність у історичному вимірі, бути його активними дієвцями. А поміж тим, ці ж технології утворили тотальний простір переживань та спогадів, у якому виникла тотожність між документальним та фіктивним, між іронією та серйозним повідомленням. Постправда як явище стало одним з ключових для розуміння тенденцій ХХІ століття та оприявнило проблему впливу медій на різні суспільства, у тому числі з низькою медіаграмотністю та соціальним достатком, суспільств у стані політичної кризи та у війні. Відтак, і документалістика, як й інші форми журналістики у ХХІ столітті, переживають складні мутуючі часи, позначені браком довіри. У зносинах медіа — суспільство, автор — читач (глядач) трансформувалися й роль та функції свідка, на якого покладена велика відповідальність за «правду». Форма «свідок подій», «очевидець» стали предметом цієї статті. На прикладі війни на Донбасі розглянемо те, як відбулася трансформація цього актора, чи дійсно він виступає як активний діяч, чи виконує пасивну функцію.

 

ПРОБЛЕМА ПОТОКУ

Відповідно до статті 69 Цивільного процесуального кодексу України, свідком є особа, учасник процесу, основна функція якого — дати правдиві покази щодо відомих йому обставин. У законі зауважується, що покази свідка стають одним з найважливіших джерел доказів у цивільному процесі, із якого суд одержує відомості про наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи [1].

Але якщо «правда», зазначена у цивільному кодексі, цілком регламентована й має знайти своє підтвердження або спростування за допомогою розслідування, то у медіа межі «правди» ширші та хиткіші: адже на відміну від прокурора журналіст не має права судити героя свого матеріалу. У «традиційній» журналістиці (телебачення, преса, радіо) журналіст бере на себе функцію сторонньої людини, яка вибудовує канву своєї розповіді на основі коментарів та фактів, відокремлюючи їх одне від одного [2]. Свідки, або ж очевидці, часто стають героями репортажів, адже саме вони можуть яскраво описати те, що бачили. Адже саме вони володіють унікальними знаннями про об’єкт репортажу. З появою соціальних мереж та активним розвитком блогінгу потреба у посереднику, яким вступав журналіст, ніби відпала. Про цю зміну багато йдеться у текстах, присвячених, зокрема, «кольоровим революціям», де важливу роль зіграли саме новітні технології. А проте, коли сталася війна на Донбасі, такої змоги «онлайн-репортажу» не було. На початкових етапах «ніхто не був готовий до війни», а тому й медіа багато в чому не могли висвітлювати події. Частково використовуючи офіційну інформацію, частково дані своїх кореспондентів, вони висвітлювали події досить вибірково, й часто без перевірки.

Новини з фронту перетворилися на потік статистичної інформації. Неможливість для глядача перебувати в епіцентрі подій, спілкуватися зі свідками, засекреченість інформації, нерозуміння реальності призводили до успішних маніпуляцій, спеціально створених, або ж випадкових. У своїй статті «У потоці» Борис Гройс описує сучасну ситуацію як явище потоку, де переважає інформація, а не подієвість та новини [3]. По суті, нині медіа перебувають у такому стані, коли мають виробляти контент незалежно від того, чи є їм що сказати, чи немає; чи новина варта уваги, чи вона не є суспільно важливою новиною. У випадку з війною це можна інтерпретувати так: навіть якщо подробиць перебігу подій не було, медіа все одно мали подавати новини про війну, адже аудиторія того прагнула. Посилання на свідка значно полегшувало завдання, адже в корпусі новини можна було подати цитату людини, яка мала стосунок до справи. Часто без пояснення та додаткового коментаря.

Такими простими новинами були вранішні повідомлення медіа про стан війни на Донбасі. Щоранку на своїй сторінці у Facebook керівник штабу «Інформаційний опір» Дмитро Тимчук подавав хроніку війни, свідком якої він не був, але інформацією про яку володів. Його повідомлення трансформувалися у дві-три новини кожного з медіа й часто не були розширені та доповнені. Саме Тимчук став для багатьох важливим спікером, словами якого промовлялася війна на Донбасі.

Власне, як і війна на Донбасі, так і події в Києві 2013-2014 рр. знайшли відображення у багатьох книжках, що були випущені одразу після революції. У цих публікаціях важливою спільною рисою є включення історій учасників події від першої особи. Вплітає голоси свідків у свій авторський наратив  американська історик Марсі Шор. У своїй книзі «Українська ніч. Історія зблизька» [4] вона спирається на інтерв’ю з очевидцями та учасниками Майдану, осмислюючи його як явище та аналізуючи його вплив на суспільство. Використання «живих» коментарів давало уявлення «живої, динамічної історії», яка може захоплювати, змушувати переживати аудиторію (читача чи глядача) непідробні емоції. Використання таких історій ніби ріднило героя публікації з її читачем/глядачем. Так, описуючи події київського Майдану, у своїй книзі Шор розмірковує над категорією «часу»: це була ніч, за яку могло все змінитися. Тож більшість людей не могли спати і постійно гортали стрічки новин, аби не пропустити історичний момент, аби на власні очі у реальному часі побачити політичні та соціальні зміни. Прагнення бути свідком подій, бути у центрі історії очевидно призвело до популярності стрімів — онлайн-трансляцій через Інтернет, які вели журналісти під час подій на Майдані. Такі відео давали ілюзію співучасті. Сидячи вдома, людина мала змогу бути учасниками подій. Не виходячи зі свого офісу та дому вона отримувала відчуття власної дії та співучасті. У таких випадках нестійку та не завжди якісну картинку значно доповнював коментар журналіста-стрімера. Саме його (її) очима та словами переповідалася та зображувалася київська революція 2013-2014 рр. тим, хто не міг бути присутнім безпосередньо.

Феномен стріму та телетрансляцій розглянув у своєму дослідженні Олександр Михед [5]. Беручи за основну тезу «Реальність — це не те, що відбулося. Це те, що показали», автор підкреслює, що реальність конструюється «через імітування стилю теленовин та завдяки мішанині документальних кадрів» [6]. Однак варто звернути й увагу на іншу деталь: стрімер, який транслює свій візуальний досвід, часто може не отримувати досвіду тілесного. Адже між ним та предметом його зйомки так само виникає екран телефону, через який він сприймає інформацію. По суті, його сприйняття теж обмежене розміром свого гаджету, а сам стрімер стає одним із глядачів своєї ж трансляції.

Сьогодні інформаційне поле розширилося за рахунок технологічних засобів, котрі можна розмістити у гаманці та взяти з собою. Інформаційна стрічка, новини та надзвичайні події відтепер стали доступними 24/7 у будь-якому місці. А користувачі соціальних мереж отримали змогу повідомляти світові про те, що з ними сталося. Зміщення парадигми та трансформацію кордонів приватного у своїй розвідці розглядає Ричард Сеннет [7]. Апелюючи до політичних та технологічних змін, він пояснює, як змінювався публічний простір та звички мешканців міст протягом історії. Сьогодні суспільне тіло змінюється завдяки портативним технологіям. Розвиваючи думку Сеннета, можна дійти висновку, що сьогодні кожен став свідком історичних подій, і водночас репортером та споживачем інформації. А тому й трансформувалася категорія «важливого» — того, про що має право знати світ. Публічне увійшло в інтимний простір людини, а інтимне все більше стає предметом публічної дискусії. Як приклад варто згадати повідомлення студентки медичного факультету Олесі Жуковської під час Майдану, яку було поранено кулею снайпера під час заворушень у центрі Києва. У своїх сторінках у соціальних мережах вона написала «Я помираю». Її повідомлення одразу стало центральною новиною в медіа [8].

Олеся Жуковська у репортажі ТСН

Дівчина одужала, однак фотографія дівчини, — вона однією рукою тримає смартфон, а іншою тримає себе за горло; її білою футболкою з символом Червоного Хреста тече кров, — того самого дня з’явилася у провідних закордонних медіа та стала предметом міжнародних дискусій.

 

ПСЕВДОСВІДКИ ТА МЕЖІ ПРАВДИ

На початку війни такої змоги постійного репортажу не було, адже військові події розгорталися на значно більшій території та мали більш непередбачувані насильницькі наслідки. Якщо Шор у своїй книзі використовує метафору ночі стосовно подій Майдану, то війну було би доречно назвати сутінками — адже саме в таких умовах набагато складніше зрозуміти, що людина бачить перед собою,— яку «правду» вона споживає та транслює.

У своїх зверненнях керівник штабу «Інформаційний опір» Дмитро Тимчук неодноразово звертав увагу саме на чутки. Зокрема, він повідомляв про розповсюдження неправдивої інформації про об’єднання ЛНР та ДНР [9], про існування у Горлівці «ліквідаційної команди СБУ» [10], про те, що українські військові начебто готуються застосувати «тактику випаленої землі» [11] та інше.

Найбільш відомим прикладом сконструйованої історії була історія біженки зі Слов’янська, знята російським Першим каналом від 12 липня 2014 року [12]. В інтерв’ю з «мешканкою табору біженців у Ростові-на-Дону» Галиною Пишняк, «уродженкою Західної України, матір’ю чотирьох дітей» йдеться про катування дітей солдатами української армії. У репортажі видно, як жінка спілкується із своїми дітьми (у кадрі їх двоє). Жінка — нібито дружина колишнього ополченця, який покинув місто разом із батальйоном. Журналістам вона розповіла, що після того як українські військові увійшли до Слов’янська, вони зібрали на головній площі всіх місцевих жителів (жінок, літніх людей та дітей, адже чоловіки всі полишили місто) та начебто влаштували публічну розправу над невідомою жінкою та її трирічним сином (як «Ісуса на дошці розіп’яли»). За її словами, розп’яття відбулося на дошці оголошень. Після цього жінку начебто прив’язали до танка та волочили вулицею, поки вона не померла. За словами «Пишняк», таку показову страту бачило все місто. Інформацію, розповсюджену «Пишняк», фактично, дублює російський політик і автор концепту «русского мира» Олександр Дугін, який написав у своєму Facebook (8 липня 2014) про шестирічного хлопчика, якого прибили до рекламного стенду. Репортаж Першого каналу вийшов через 5 днів після того, як про цю новину «сенсаційно» заявив Дугін.

Скрін-шот із допису Дугіна на Фейсбуку 8 липня 2014 р.

Журналісти українських видань, а також російських опозиційних («Новая газета», «Дождь») одразу почали спростовувати цю інформацію. Виявилося, що жінка дійсною була мешканкою Слов’янська, цей факт підтверджували й відкриті джерела, а згодом і її родичі. Однак, інформацію про катування не підтверджено в жодному з репортажів, які робили журналісти із самого Слов’янська. Фейк про розіп’ятого хлопчика став хрестоматійним прикладом постправди та маніпуляцій медіа під час війни на Донбасі. Він став можливий завдяки тому, що телеглядач не міг перевірити цю новину особисто. Безпосередня віддаленість від війни, нерозуміння реальної ситуації ставали для пропагандистів основним полем для діяльності та вигадування історій, якими вони можуть залякувати аудиторію, а форма інтерв’ю зі свідком змогла перекласти провину за неправду з журналіста та медіа на сторонню особу.

У статті Ірини Ревунової «Соцмережі — правдиві інформатори про війну у Донбасі чи джерело фейків для онлайн-медіа?» [13] йдеться про приклад неперевіреної інформації. Авторка наводить історію журналіста Всеволода Філімоненка, який у своєму профілі на Facebook від 29 червня 2014 року опублікував інформацію про смерть лідера луганської «Просвіти» й викладача історії Володимира Семистяги, який на той момент перебував у полоні у лідерів ЛНР. Через декілька днів (16 серпня) інформацію спростував народний депутат України Олександр Доній, так само опублікувавши у Facebook допис про те, що Семисягу звільненозвільнили з полону.

Прикладом випадкової помилкової історії очевидця можна вважати інтерв’ю з ветераном війни, який у інтерв’ю виданню «Українська правда» у листопаді 2014 переповів неправдиву історію про себе. Інформацію статті спростували родичі героя, подзвонивши в редакцію та вказуючи на психологічні проблеми хлопця. На жаль, у статті «Донбаський синдром» не зазначено, чию саме історію хлопець ототожнив із собою. І хоча редактори видання видалили статтю та перепросили за розміщення неперевіреної інформації, на той момент із нею ознайомилося вже 70 тисяч осіб [14]. У тексті-спростуванні інформації авторка наводить коментарі психолога, який розповів про кілька проявів посттравматичного синдрому. Флешбеки та інтрузії — повторно пережиті події, що супроводжуються такими ж фразами, почуттями та образами (включно з відчуттям відтворення пережитого, ілюзії, галюцинації тощо).

Проблема пам’яті та її «відхилень» не нова для інтелектуальної думки. Про це говорили ще за радянських часів, що найяскравіше проявлено у науково-популярному фільмі «Я та інші», створеному в Києві в 1971 році режисером Феліксом Соболєвим [15]. Сюжет фільму побудовано на низці соціально-психологічних експериментів, створених та проведених кандидатом психологічних наук Валерією Мухіною. Експерименти показали, як під упливом різних зовнішніх чинників людина може змінювати власні переконання, реакції, пам’ять та свідчення, часом зводячи їх до абсурду.

У фільмі важливу роль відіграє думка іншої людини [16]. Саме опираючись на попередні дані людина могла змінити й своє бачення ситуації. Таким чином, завчасно розповсюджена неправдива інформація, яка курсувала у колі людей, була сприйнята як «правда».

Російський дослідник Дмитро Ольшанський наполягає, що з розвитком комунікацій та технологій роль чуток та пліток у суспільстві лише збільшилась, а «вплив на населення за допомогою чуток і пліток нині стоїть практично на одному щаблі з упливом через пресу, радіо, телебачення та кіно» [17]. Аналізуючи плітки та чутки з погляду психологічного впливу на натовп, дослідник зазначив, що у кризових ситуаціях чутки виконують ідеологічну функцію на зразок функції медіа: «чутки й плітки — один з ефективних каналів формування громадської думки та масових настроїв і управління ними» [18].

Досліджуючи різні соціальні групи, психологи Юрій Шерковін, Борис Паригін, Борис Грушин, Борис Поршнєв описують три види впливів: зараження, навіювання, наслідування [19]. «Заражена» неправдивою інформацією людина не просто відтворює емоційний стан, вона використовує поведінкові шаблони та переймає потрібний маніпулятору стиль поведінки. Таким чином, вимальовується ситуація, подібна до тієї, яку ми бачили на початку війни на Донбасі: дискредитація українських та місцевих ЗМІ, залякування населення, дезорієнтація, відсутність зв’язку зі звільненою територією, розвиток «стокгольмського синдрому». Останній, до речі, також спричинюється страхом, тому чутки та плітки — важливий компонент у «зближенні» жертви та насильника.

Свою книгу «Modern Hatreds. The Symbolic Politics of Ethnic War» [20] Стюарт Кауфман присвятив символічному насиллю та зокрема етнічним конфліктам, що відбулися в Карабаху, Грузії та Молдові. Кауфман описує історії, схожі за методикою та сценарієм на ті, котрі сталися в Україні до та на початку війни. Автор робить висновок: проводячи символічну політику та спираючись на міфи та певну символіку, що зазвичай має історичне підґрунтя, пропагандистам вдалося розігріти політичний конфлікт, що переростав у війну. Зрештою, пересічні люди з «розпаленими серцями» сліпо вірили лідерам, які начебто готові були їх захистити.

Вже зазначалося, що соціальні мережі ставали полем і для пошуку інформації, і полем «ідеологічного бою». Більшою мірою саме соціальні мережі протягом перших років війни на Донбасі стали місцем для розпалювання конфліктів, чуток та пліток. Найбільшою оманою можна вважати факт «унікального користувача»: що за профілями у Facebook чи Twitter стоять реальні люди, а не сконструйовані особистості, навіть із детально прописаною історією.

 

ФОТОДОКАЗ

Наявність фотоконтенту серед постів у соціальних мережах з коментарем «знято з місця подій» ставало важливим маніпулятивним аргументом (часто такі кадри ре-публікуються у медіа під рубрикою «приклади російської агресії» тощо). Фотофейкам приділяє увагу й Олександр Михед. Звертаючись до ідей Арільда Фетвейта, він підкреслює парадокс, який виникає у сучасному світі — тенденцію, коли одночасно «посилюється і послаблюється віра у фотографічний дискурс» [21].

Часто ілюстраціями в медіа стають фотографії українських військових, зняті на мобільні телефони та портативні камери. Як приклад, розглянемо роботу маріупольського сайту «0629.com.ua». Фотографії на портативні засоби складають основу візуального ресурсу сайту. Інша частина — фотографії, надані полком «Азов», який дислокувався у місті, військовими інших частин, підрозділів та волонтерів. Наприклад, у новині «У Маріуполь увійшли танки (ФОТО+ВІДЕО)» від 7 травня 2014 р. — 11 фотографій української техніки, що увійшла до міста, з яких частину знято на телефон крізь скло автомобіля. Подібна практика існує не лише на регіональних сайтах. Так, видання «Цензор-НЕТ» часто користується подібним матеріалом як оперативними даними. Наприклад, у новині «Бойовик із угруповання “Сини Донбасу” затриманий в Маріуполі. ФОТО» від 8 квітня 2017 р. опублікована фотографія, надана поліцією. Або ж репортаж «Мобільна група була обстріляна під Трьохізбенкою з протитанкового гранатомета, снайперської гвинтівки та автоматів, — Артем Шевченко. ФОТОрепортаж» від 1 березня 2016 р., що містить опубліковані у Facebook директора Департаменту комунікацій МВС Артема Шевченка фотографії, на яких зображено із різних ракурсів обстріляний автомобіль. Подібне зробили журналісти і в публікації «Снайпер “ДНР” обстріляв цивільний автомобіль на Донеччині. ФОТОрепортаж» від 30 березня 2017 р., де опублікували три фотографії обстріляного авто (опубліковані раніше у Facebook глави військово-цивільної адміністрації Зайцевого Володимира Веселкіна).

Крім того, ілюстраціями до журналістських матеріалів стають фотографії інформаційних агенцій, що розміщені у фотобанках: або ж фотографії, що ілюструють насилля та тиранію, але зняті в інших «гарячих точках»[22]. Останні часто виникають з маніпулятивною метою. Адже, ілюструючи одну війну іншою, можна конструювати контекст та деталі локального конфлікту.

Прикладом такої маніпуляції є інформація, яку 27 травня 2014 р. співробітниця російського телеканалу LifeNews Ерміна Котанджян розповсюдила у соціальній мережі Twitter. Це була фотографія восьмирічного хлопчика, якого, за її словами, поранили в аеропорту Донецька під час обстрілу[23]. Для доказу вона посилається на слова Наталії Поклонської, тоді — самопроголошеної прокурорки Криму. Однак її сторінка у соціальній мережі була несправжньою. Неправдивою була й інформація про донецького хлопчика, адже фотографія у цьому повідомленні виявилась знімком, зробленим у квітні 2013 р. в сирійському місті Алеппо після його обстрілу урядовими силами. Тоді внаслідок обстрілу загинуло дев’ятеро дітей.

Схожим став випадок в українських ЗМІ, які опублікували фотографію бунту солдатських матерів, який начебто влаштували жінки у Ростові-на-Дону 2 грудня 2014 р.[24]. Насправді, обрана для ілюстрацій цього сюжету фотографія була створена у Чечні у 1994 р.

 

ЩО Є ПРЕДМЕТОМ СВІДЧЕННЯ

Розмірковуючи над потоком інформаційних повідомлень та зміни парадигми роботи медій, варто звернути увагу на те, що сьогодні стає предметом свідчення. У журналістських підручниках зазначено, що предметом медіаматеріалу може бути суспільно значуща інформація. Однак те, що визначається як «суспільно важливе», є досить широким та абстрактним поняттям, межі якого часто вписуються в кола цензури, державної пропаганди та замовчування.

Тема гендерної дискримінації на війні та насилля в армії є саме такою. Про неї говорять дослідники та громадські активісти, але все ж і нині вона лишається осторонь героїчного наративу армії, котрий офіційно було оформлено у консервативному гаслі «Армія. Мова. Віра». Темою свідчень стають не лише факти воєнної агресії, але й деталі «побуту» війни. Подібна інформація виникає у медіаполі не так часто, адже здебільшого журналісти мають обмежений доступ до таких даних. За таких обставин особисті сторінки військових у соціальних мережах часто стають джерелом необхідних знань. Щоправда, часто вони мають особистий, інтимний характер і створені для власного архіву та для власного згадування.

Таким можна вважати акаунт у Twitter під назвою «финн парнишка» (@ohiAnnablya) та з описом «йде війна. і у війни немає особи та імені» (опис сторінки було змінено на: «бога немає, мам. як він мене забере?»). Ця сторінка існує з лютого 2014 р., фактично її було створено за декілька місяців до початку війни. Авторка цих постів зачіпає питання повсякденності війни крізь гендерні аспекти, побут жінок-військових та інші тригери, пов’язані з війною. «Привіт, я військовослужбовець однієї війни, війни на сході України. У війни цієї багато імен. Громадянська, окупаційна, але я на ній всього лише солдат. Солдат виконує накази», — йдеться у її привітанні. Серед повідомлень на кшталт «у результаті нападу ліхтарного стовпа постраждав прапорщик» можна побачити текст про неможливість замінити жіночі гігієнічні засоби в окопах, а також те, за що п’ють солдати під час своїх застіль. Цей Twitter-акаунт можна вважати свідком подій, це — хроніка існування та функціонування цілого інституту — Збройних Сил України — очима її учасниці.

Скрін-шоти із Твіттер-сторінки финн парнишка.

 

Авторка цієї сторінки зауважує, що могла би зняти комедійний фільм про українську армію на основі своїх коментарів та зауважень. Але наскільки її дані можуть бути цікавими, скажімо, для істориків культури? Попри наявність власних фотографій у публікаціях, авторка блогу все ж лишається анонімною. Обираючи нікнейм, вона створює собі ширму, за якою ховається сама та ховає інші теми, які не артикулює у своїх повідомленнях.

 

СВІДОК ЯК ФОРМА

Форму споглядача та свідка свого часу використало мистецьке угрупування «Відкрита група» у проекті «Синонім до слова “чекати”» у рамках 56-ї Венеційської бієнале. В українському національному павільйоні була спроектована відеостіна з дев’яти екранів, які в режимі реального часу показували дев’ять вхідних дверей домівок нещодавно призваних українських солдат з різних куточків країни. Встановлені на зворотних боках екранів сімейні фотографії переважно обідніх столів були нагадуванням про життя «по той бік дверей». Впродовж усього часу роботи виставки кожен з учасників Відкритої групи сидів перед цими екранами, відмовляючись у цей час споживати будь-яку їжу. Стіл, за яким сидів художник, був подібним до тих, на які можна натрапити у кожній українській родині.

Художники зазначають, що цей твір озвучує тему присутності, відсутності та очікування. «Перфоманс вимагає стійкості — якості, яка є спільною для родин, для солдатів і для українського суспільства в цілому. Він виражає надію на повернення вояка і на завершення цього конфлікту. Такою простою і відвертою формою робота Відкритої групи торкається теми людей і їх страхів. Вона демонструє безпорадність осіб, втягнених у жорстоке протистояння, але водночас пропонує надію, яка дозволяє знайти нові способи продовжувати жити далі»[25], — йдеться у тексті художників.

Відрита група (Антон Варга, Юрій Білей, Павло Ковач, Станіслав Туріна). Синонім до слова “Чекати”. Потокове відео, 6 фотографій, перфоманс. Створeно за підтримки PinchukArtCentre у рамках “Надія!”, національний павільйон України на 56-й Міжнародній виставці мистецтв у Венеції – La Biennale di Venezia. Фотографії надані PinchukArtCentre © 2015. Фотограф: Сергій Іллін.

Кожен із учасників Відкритої групи ставав свідком унікального моменту — моменту повернення солдата та радощів його родини. Без сумніву, якщо говорити у контексті інформаційному, такого роду факт очевидно не відкриває нових аспектів війни та не загострює деталі, однак момент возз’єднання та повернення додому, момент першої зустрічі з родиною є набільш очікуваним і для військових, і для суспільства в цілому. «Це був 2015 рік. Вся країна чекала. На кінець війни, на краще майбутнє. На солдатів, які повернуться з фронту», — зауважували митці у своєму інтерв’ю [26]. Художники зазначають, що момент повернення навіть для самих солдатів, учасників проекту, здавався складною задачею, яка могла б не втілитися у життя. Про це свідчить і те, що зі ста родин, із якими контактували митці, лише 9 погодилися взяти участь у проекті та встановити камери стеження перед своїми дверима [27].

Якщо під час війни та подій Майдану 2013-2014 рр. українці, сидячи перед своїми моніторами, були свідками страху та тиранії, то у проекті «Синонім до слова “чекати”» йдеться про кардинально протилежне явище — про фіксацію родинного щастя та радості, про ствердження життя після насилля та війни. «Синонім до слова “чекати”» не став резонансним проектом в Україні. Але, очевидно, він має велике значення для історії культури. А форма свідка, яку обрали для себе художники, стала необхідною художньою стратегією для проговорювання теми війни.

 

ВИСНОВОК

Як бачимо, роль очевидця подій може відводитися особам із різним соціальним статусом — це можуть бути як пересічні громадяни, так і професійні журналісти. У цьому тексті також згадувалося, що функцію свідка (очевидця) можуть перебирати на себе військові та художники. Парадоксально, але з причин недовіри до медіа виникає довіра до очевидця. Журналісти часто користуються тим, що можна «сховати» свою думку за словами людини-свідка, що стає маніпулятивним та впливає на точку зору глядача. А під фотографією чи стрімом можна подати «реальність», що відбувається «тут і зараз». Новини під час війни на Донбасі підкреслюють хибність цієї максимуми: свідок може давати як правдиву інформацію, так і неправдиву, або частково правдиву. Навіть часткова правда може бути інтерпретована та використана у цілях пропаганди. На думку людини та на побачене нею часто впливає контекст, який не описується журналістами — оточення людини, її візуальний, тілесний та соціальний досвід, інтелектуальний бекграунд, психологічний стан та тощо.

На різних прикладах ми побачили хиткість «правди», її нестабільний стан та можливість змінювати акценти в ній, змінюючи контекст. Будь-який документ чи “правдива інформація” можуть бути використані сторонами конфлікту у своїх власних інтересах, за рахунок інтерпретації, фокусу та контексту.

Через прагнення оперативності та лімітований формат журналістського твору репортери або не мають змоги перевірити дані, або часу на пояснення, чому свідок свідчить саме у такій формі і що саме вплинуло на його (її) думку. Тож, за межами журналістського матеріалу лишається контекст — фактично предмет антропологічного, соціологічного, історико-культурологічного досліджень. Занурюючись у деталі, саме дослідники беруть на себе функцію розширення фокусу війни. У такому випадку свідок трансформується у учасника фокусної групи, на основі якої автори можуть робити власні висновки та інтерпретувати події.

 

Написання статті підтримане проектом “Де-індустріалізація та конфлікт на Донбасі: нарощування потенціалу України для перетворення (моно)міст Донбасу на інклюзивні, безпечні, cтійкі та сталі середовища”, що його реалізують Університет Сент-Ендрюс (Велика Британія), Центр міської історії (Львів) та фонд «Ізоляція» (Київ).

Примітки: 

[1]  Цивільний процесуальний кодекс України (2003). Режим доступу : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 (доступно 22.02.2019). Стаття 69: 1. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. 2. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду за його викликом у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. За відсутності заперечень учасників справи свідок може брати участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд може дозволити свідку брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції незалежно від заперечень учасників справи, якщо свідок не може з’явитися до суду через хворобу, похилий вік, інвалідність або з інших поважних причин. 3. У разі неможливості прибуття до суду та участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд.

[2]  Див.: Михайлин, Ігор. Основи журналістики. Підручник. 5-те вид. перероб. та доп. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 496 с.

[3] Гройс, Борис. В потоке. М.: “Ад Маргинем”, 2018.

[4] Шор, Марсі. Українська ніч. Історія революції зблизька/ Пер. з англ. О. Буценка. Київ: Дух і літера, 2018.

[5] Михед, Олександр. Бачити, щоб бути побаченим: реаліті-шоу, реаліті- роман та революція онлайн. – Київ: ArtHuss, 2016.

[6] Там само. С. 10.

[7] Сеннет, Ричард. Плоть и камень. М.: Strelka Press, 2016.

[8] Медик-волонтер Олеся Жуковская жива (20.02.2014) // LB.UA, https://lb.ua/society/2014/02/20/256299_medikvolonter_olesya_zhukovskaya_zhiva.html

[9] Терористи ширять чутки про можливе приєднання «ДНР» і «ЛНР» до Росії, — Тимчук (2.10.2014) // Телеканал 24, http://bit.ly/2yaF6I6

[10] У Горлівці ширяться чутки про «ліквідаційну команду СБУ», — Тимчук (8.12.2014)  // Телеканал 24, http://bit.ly/2yvb8L3

[11] Терористи поширюють чутки, що українські військові готуються застосувати «тактику випаленої землі», — Тимчук (11.05.2014) // iPress, http://bit.ly/2yJH0w7

[12] Ложь: распятие в эфире Первого канала (15.07.2014) // StopFake,, http://bit.ly/1BVftCY

[13] Рєвунова, Ірина. Соцмережі — правдиві інформатори про війну у Донбасі чи джерело фейків для онлайн-медій? (21.04.2015) // Медіакритика,: http://bit.ly/2yvExVm

[14] Кочетова, Юлія. Донбасский синдром (19.11.2014) // Українська Правда, http://bit.ly/2yJ4HF9

[15] «Я и другие» (1971), Киевнаучфильм. Реж. Фелікс Соболев.

[16] Під час журналістської практики авторки дослідження у Дружківці було опитано переселенців із Горлівки, які на той час тільки залишили окуповане місто. Одна із переселенок стверджувала, що її психічний розлад, поганий стан здоров’я — це наслідки роботи безпілотників. За її словами, “літні люди розповідали”, що безпілотник розпилює отруйний газ над містом і вони були свідками події. Жінка повірила словам “очевидців”, які самі не знали, що відбувалося у Горлівці. Через незнання ситуації, плітки та домисли критичний погляд на ситуацію ніби вимикається, що стає чинником та є причиною паніки та виникнення страху серед громадськості.

[17] Ольшанский, Дмитрий. Психология масс. — СПб.: Питер, 2002.

[18] Там само.

[19] Там само. 149.

[20] Kaufman, Stuart J. Modern Hatreds. The Symbolic Politics of Ethnic War. Ithaca, NY: Cornell University Press, 2001.

[21] Михед, Олександр. Бачити, щоб бути побаченим: реаліті-шоу, реаліті- роман та революція онлайн. – Київ: ArtHuss, 2016. – С.11.

[22]  Дэвис, Джулия. Топ-факты российской лжи об Украине. Часть 2 (10.07.2014) // Stopfake, http://bit.ly/2ftw51o

[23] В Сети появились фейковые фото детей, якобы убитых на Востоке Украины (28.05.2014) // Stopfake, http://bit.ly/2wQCleV

[24] Фото 1994 года из Чечни представляется как актуальные события в Ростове (8.12.2014) // Stopfake, http://bit.ly/2xAnAw9

[25] Синонім до слова “чекати” // Open Group, http://open-group.org.ua/ukr/projects/synonym-for-wait

[26] Sułek, Ewa. Chłopak z pianinem. O sztuce i wojnie na Ukrainie. Wydawnictwo Naukowe PWN, 2018. – С. 188.

[27] Там само. С. 188-122.

Коментарі


спецтеми: