Проти течії: як працюють нішеві медіа

15-16 червня “Коридор” провів семінар для журналістів і людей культури, одна з подій була присвячена роботі нішевих медіа. У розмові взяли участь редакторки й редактори та журналіст(к)и різних незалежних видань з Румунії, Польщі, України, Франції, які розповіли про особливості роботи нішевого видання в сучасних умовах. 

Катажина Боярська, «Відок»

У 2012 році перші чотири номери нашого видання «Відок» були присвячені культурологічним семінарам, які ми організували раніше. А далі ми оголосили прийом нових текстів для сайту, але проблема була в тому, що без визнання нашого журналу як серйозного академічного видання нам би ніхто не надсилав свої публікації. У польській системі науковець має публікувати тексти в журналах, які мають відповідний статус, щоб видавати «кредити» (бали), які зараховуються у здобутки дослідника. А для цього кожен текст мав би рецензуватися двома незалежними фахівцями. Це чудова ідея, але на практиці це кошмар, особливо ідея «сліпого» рецензування, коли не знаєш імені автора тексту. Але з часом ми цього досягли, змогли відповідати вимогам академічного видання і нас визнає польське міністерство вищої освіти та досліджень.

Але всі редактори були з різних інституцій, постало питання: а хто буде видавцем? І в нас з’явилося два видавця – Інститут літературних досліджень польської академії наук та Інститут польської культури Варшавського університету. І знову з’явилася проблема: ми мали двох видавців, але жодних коштів з їхнього боку. Думаю, нас спочатку сприймали як групу юних людей, які вирішили погратися у редакторство й видавничу справу. З одного боку, це було весело, бо ми могли робити все що завгодно. Але з другого боку, нас не сприймали серйозно, як інших колег із більш традиційних журналів, яким справді давали гроші на друк, робочий простір та зарплати редакторам.  Одного разу я мала розмову з редактором французького дослідницького журналу про кіно «Трафік» і він запитав мене: «Якщо вони не дають вам грошей, то чому ви хочете, щоб вони залишалися вашими видавцями? Це нонсенс».

Саме тому в 2015 ми започаткували фундацію «Відок. Фундація досліджень візуальної культури» і зареєстрували його як видавця журналу. Але залишалася проблема: де взяти гроші? Фундація була юридичною особою, тому ми могли почати співпрацю з різними інституціями, подаватися на грантові проекти в Польщі та решти ЄС. Але для цього потрібно мати успішну грантову історію, а ми були надто молодою інституцією. Зате ми мали гарних друзів із абсолютно різних сфер і почали спільні проекти з музеями, галереями та виставками й поступово розбудовували свою мережу. Через деякий час ми подалися на фінансування від міністерства культури Польщі, а також від міністерства вищої освіти як академічний журнал. І нині виглядає на те, що ми матимемо фінансування на наступні два-три роки.

Журнал видається польською, його основна частина називається «Крупний план». Якщо оригінальний текст написано польською, ми завжди перекладаємо його англійською. Якщо ми публікуємо переклад з інших мов, то в журнал іде лише польська версія. Всі тексти в розділі «Точка зору», що репрезентують мистецькі роботи, завжди публікуються двома мовами. В цьому смислі ми завжди підкреслюємо, що це дві ключові частини журналу – з мистецькими роботами та коментарями і частина теоретична.  Ми платимо авторам, ми використовуємо одноразову ліцензію на тексти автора з тим, щоб надалі ці тексти існували в режимі вільного доступу з посиланням на нас як на першоджерело публікації. Тобто наші матеріали можна передруковувати з короткою анотацією на початку, що текст був уперше опублікований у «Відок».

У нас також є невеликий розділ із відгуками, але в академічному світі дуже важко мотивувати когось вчасно писати якісні відгуки на мистецькі події. Щомісяця нас читає 3 000 читачів, але ми не дуже беремо до уваги ці показники для звітування міністерствам, бо вони не надто розуміються на тому, як це все функціонує і звідки беруться ці індикатори. Для міністерства вищої освіти головне, щоби були прорецензовані статті, що в редакції є академічна дорадча група, що у нас є міжнародні автори та члени ради. А для міністерства культури важливо, що ми періодично випускаємо 300-сторінковаий журнал, таку собі грубу книжку оригінального контенту, без урахування перекладів. Не знаю, як це працює, але політичний курс не надто впливає на нашу роботу. Вони насправді не переймаються такими «незначними» медіа, як ми. Крім того, ми такі інтернаціональні у всіх своїх проявах, що ми, напевно, заповнили для них нішу показового проекту для світової спільноти, мовляв, ось подивіться, у нас є таке міжнародне видання, де поляки пишуть про польське мистецтво англійською мовою.  Так, наше видання – це мрія, яка втілюється, навіть якщо це й нічний кошмар. Для мене як редакторки це неоплачувана робота, у нас є лише коректори. Але це те, за що нас люблять і поважають – ми працюємо з авторами. Часом я вчуся, як писати HTML-коди, як обробляти й вставляти відео і багато іншого. Нова едиція нашої платформи має відкритий код, і він уже не буде як Вордпрес, можна буде просто завантажувати текст із готовими вставленим картинками і для мене це магія, навіть не віриться, що це нарешті запрацює.

Себастьян Гобер, Фабріс Депре, «Далеко-Близько»

Ми не пишемо про культуру як щось окреме, і нас навіть важко назвати «виданням» у традиційному сенсі. Це колектив незалежних журналістів, які спеціалізуються на посткомуністичних суспільствах Європи. Ми почали роботу в вересні 2017 року, тепер нас 8 осіб, що живуть у Польщі, балтійських країнах, на Балканах, у Грузії. Це своєрідна асоціація професіоналів, фрілансерів, які хочуть робити щось спільне. Нам важливо, які цінності ми поділяємо, яка в нас мета, в цьому контексті ми говоримо і про культуру, однак політика є нашою спеціалізацією.

Фрілансерська журналістика перебуває в скрутному становищі у всьому світі, у нас дедалі менше можливостей для публікування, ми отримуємо мізерне фінансування, наші редакції мають дедалі менше можливостей посилати нас у відрядження писати репортажі про той чи інший регіон.  Індустрія загалом потерпає, тому з’являється об’єднання незалежних журналістів, які намагаються разом вирішити свої професійні проблеми, а найперше – вижити. Дехто з таких об’єднань вже напрацювали механізми солідарності – спільні проекти, спільні бюджети, які дозволяють почати дослідження. Вони розвивають щось на зразок синергії і міжнародної співпраці заради можливостей для журналістів.

Це одна з причин, чому ми почали працювати разом. Мета – створити спільноту журналістів, які добре зарекомендували себе, які визнані в своїй роботі, особливо в умовах постійної дезінформації та фейків. Ми хочемо, щоби читачі мали доступ до якісної перевіреної інформації, на яку можуть покликатися і якій можуть довіряти.

Журналісти зазвичай знають одне одного, і ми хотіли формалізувати контакти з колегами, до яких постійно звертаємося в роботі, щоби бути не просто вісьмома журналістами, розкиданими по світу, а бути одним упізнаваним брендом як група професіоналів.

На сайті «Далеко-Близько» ми публікуємо переважно матеріали, які виходили в інших виданнях, іноді ми можемо публікувати весь матеріал, іноді ми не маємо права цього робити, якщо видання, скажімо, платне. Таким чином ми можемо показувати свою роботу так, щоб зацікавлені у центрально-східній Європі могли бачити повну картину й розуміти особливості регіонів, у яких працюють наші колеги. Арешт активістів у Казахстані та Росії, політична криза Молдові, поліція в Грузії, міст Кличка в Києві, дискусії у Закарпатті з угорцями – у всьому цьому можна краще розібратися, читаючи наші матеріали.

Пишемо про політику, бо нам подобається працювати в цій темі, але також це вимога ринку, те, що запитане найкраще. Але ці історії дуже різноманітні, один із напрямків роботи, більш особистий, – наші книжки, де ми можемо більше говорити про культуру, зокрема про контексти тієї чи іншої країни. Кожен із нас дуже добре знає свій регіон і книжка – це підсумок тривалої дослідницької  роботи і частина нашого колективного бренду. Скажімо, одна з авторок Маріель мешкає у Вільнюсі вже 15 років, кореспондент Режіс у Тбілісі теж близько 15 років, він написав про історію радянського футболу. Є і моя книжка про декомунізацію в Україні «В пошуках Леніна», я працюю в Україні вже 8 років. Книжка з фотографіями Нільса Акермана, фотографа зі Швейцарії. Ми також ділимося публікаціями у соціальних мережах, це понад 3 000 переглядів на місяць. Ми поєднуємо професійну експертизу, різні географії, різний авторський досвід щоби бути сильнішими разом, ніж поодинці.       

У нас немає бюджету. Ми лише спільно платимо десь 200 доларів на рік за хостинг. Ми зареєстровані як неурядова асоціація. Відсутність бюджету – це в якомусь сенсі полегшення, бо ми не мусимо про нього комусь звітувати. Це також і обмежує, бо є речі, про які ми лише мріємо робити, але поки не можемо. Ми би хотіли робити публічні події, конференції, розвинутися у реальне медіа, але це дуже проблематично через пошуки фінансів, розвиток аудиторій, менеджерування контенту.

Наш короткотерміновий план – зібратися в Парижі на конференції, складність у тому, що ми всі фрілансери, прив’язані до своїх розпорядків роботи, і потрібно знайти баланс для всіх. Проект «Далеко-Близько» не був мрією життя, це радше необхідність. Нині ми розуміємо і наші обмеження, і потенціал розвитку і зараз ми на етапі, коли все можливо. А коли все можливо – це насправді дуже часто означає, що нічого не відбувається, і з цим також треба давати собі раду. Бути журналістом-фрілансером сьогодні – це питання особистої пристрасті. Це не винагороджується фінансово як слід, це дико фруструє. Тож ми намагаємося поширювати позитивні практики, налагоджувати професійну мережу.

Оксана Хмельовська, «Читомо»

«Читомо» існує 10 років, це від самого початку ресурс про книжковий бізнес, мистецтво книговидання, практичні речі, що стосуються книжкової галузі. За ці десять років відбулися колосальні зміни і в журналістиці, і в книговиданні, ми мусили шукати нові підходи в обох напрямках. Як, напевно, кожне нішеве видання, ми починали з якоїсь проблеми. На той час видавалося не дуже багато книжок, вони були не надто хорошої якості, а якісні видання проходили повз увагу читачів. Нині ситуація дуже змінюється, видання на кшталт «Української правди» чи Lb.ua, глянцеві видання, ТСН охоче пишуть і знімають сюжети про книжки, мають постійні рубрики про літературу. Про проблему й потребу читання говорять багато, на відміну від часів, коли ми починали свою роботу. Зважаючи на всі нюанси, минулого року ми влаштували стратегічну сесію, зробили перезавантаження проекту, сформулювали мету й завдання відповідно до нових викликів часу. Ми стали найбільшим виданням про книговидавничий бізнес України, нас відвідує від 150 до 250 тисяч осіб на місяць, але я вважаю, що для багатомільйонної країни це невеликі показники за рік.

Зважаючи на те, що кількість видань щороку збільшується, ми мусимо чесно говорити про якість і добір цих книжок. Раніше ми намагалися писати більше матеріалів, зараз ми намагаємося в кожному матеріалі максимально заглиблюватися в тему. Нам це добре вдається в спецпроектах. Один із останніх стосується паліативної допомоги, літератури про і для людей, які зіштовхуються з невиліковною хворобою, про і для рідних, які перебувають із такою людиною. Цей проект ми робили разом із фондом «Відродження», у цікавому дизайні, зі складними темами, але дуже помічними: яку літературу варто читати хворим, які існують дитячі книжки на цю тематику? Такі матеріали не можуть бути масовими, для них є своя аудиторія, але це наша місія – говорити про актуальні і непрості теми.

Якщо говорити про наших партнерів і спонсорів, вони цілком дозволяють заглиблюватися в цікаві для нас теми. Наприклад, ми випустили низку матеріалів про книжкові ринки, бібліотеки та дизайн різних країн світу. В цьому контексті ми вже попрацювали зі Швейцарією, Польщею, Німеччиною. Ми не відмовилися від новин, бо це додатковий трафік і наш внесок у розвиток книжкового ринку України, бо таким чином відбувається промоція й учасників ринку, і наших власних матеріалів на сайті. Минулого року ми проводили масштабне всеукраїнське дослідження разом із центром Разумкова, ми досліджували, хто і як читає, що купують, для кого, яких видавців і тд. Це було одне з перших професійних досліджень читацької аудиторії країни загалом. 

Андра Матцал, «Сцена 9»

Я одна з двох редакторок «Сцени 9», що румунською означає «нова сцена» і водночас «сцена номер дев’ять». У нас кілька цілей – говорити про культуру під новим кутом зору, адже в Румунії в більшості видань немає окремого розділу про культуру, є спеціалізовані видання про культуру, але їхня теоретична елітарна мова недоступна звичайним читачам. Водночас ми хочемо розширити поняття культури і наблизити її до суспільства, бо в нашій країні існує уявлення, що культура – це такий собі окремий континент. Журнали пишуть про культуру, що живе десь окремо за стінами галерей, у закритих просторах, повністю присвячених культурі, в той час як суспільство існує собі окремо. Ми хотіли змінити таке уявлення. Ми знайомимо аудиторію з новими іменами в мистецтві, лідерами думок, оригінальними ініціативами. Румунія – посткомуністична країна, покоління моїх батьків зростало з ідеєю, що має бути дуже сильна «державна культура», з потужними видатними постатями – письменниками, акторами, співаками. Нині культура радикально змінюється, старші люди скаржаться «у нас більше немає великих акторів і великих художників». Ми намагаємося показати нову реальність і подолати прірву між аудиторією, яка все ще очікує чогось великого, і мистецькими проектами, яким бракує уваги і підтримки медіа.

Окрім текстів про культуру, ми маємо справу з соціальними явищами та проблемами, які вважаємо важливими. Намагаємося подолати відстань між молодою аудиторією та соціальними питаннями, що їх турбують.  В Румунії дуже високий рівень підліткових вагітностей. Тож, прочитавши розмову з сучасним румунським режисером, молодим читачам буде цікаво перейти до яскравої інфографіки з інформацією про еволюцію підліткової вагітності, з 1990-х до 2017 в цифрах, як вони змінювалися й чому. Або ж прочитати розслідування на тему пролайферів та антиабортних політик, що засновуються на релігійній пропаганді  в США та Румунії, але в іншому контексті з ілюстраціями та контекстом, незвичним для інших медіа.

Тож ми намагаємося говорити зі старшою аудиторією і з підлітками, розповісти, як це – старіти в Румунії в будинках для літніх людей, і як це для молодих людей – не мати доступу до культури в бідних селах, щоб ці два покоління зустрілися на наших сторінках і побачили одне одного.

Щомісяця нас читає близько 100 тисяч осіб, з непоганим гендерним балансом, це читачі 18-40 років. Нині неможливо сягнути своєї аудиторії лише через онлайн, тому з минулого року ми почали випускати паперовий журнал, що виходить раз на рік. У ньому унікальний контент, що не був ніде опублікований раніше, це репортажі та великі статті-дослідження, з особливими дизайнерськими ілюстраціями. Серед тем, наприклад, життя ромів у Румунії, про першу театральну режисерку-ромку,тексти  про документалістику на тему життя ЛГБТ-люди в бідних районах Румунії. Мій останній матеріал, наприклад, стосується цифр, які постійно обговорюють на румунському телебаченні, мовляв, серед усіх європейців румуни читають найменше. Я вирішила дізнатися – чому? Поїхала в села, малі містечка, в університети і школи, щоб з’ясувати, чому люди мало читають. Ми дісталися аудиторії, до якої раніше мало хто звертався і брав її до уваги. Ми використали цей текст як точку відліку для великої дискусії. Ми почали з факту, що люди не читають книжок, а дійшли висновку, що для цього немає ніякої культурної інфраструктури. Починаєш з книжки, і виходиш на широкий контекст соціальних проблем, які за цим стоять.    

Юлія Білоус, «Куншт»

Слоган видання “Куншт” – наука як мистецтво, ми починали як друковане видання. Три роки поспіль ми виходили друком, це був неприбутковий проект, все зароблене ми вкладали в друк наступного номера. Над ним працювала команда ентузіастів із 7-8 людей, тексти писалися на волонтерських засадах, ми всі просто вкладали свій час і сили в популяризацію науки. Спочатку нам було важко завоювати довіру, як і в історії Катажини Боярської, нас також вважали дітьми, що вирішили погратися у видання журналу. Але згодом ми здобули довіру спільноти науковців і побачили справжній голод з боку читачів, тому що в Україні таких видань не було.

Багато медіа мають розділ «наука й технології», але зазвичай це якісь короткі новини чи повідомлення, просто перекладені з англійської з інших ресурсів, і особливого інтересу вони не викликають. У 2014 році закрилося українські видання «Есквайр» і National Geographic, які урізноманітнювали український ринок видань. Тоді ми зрозуміли, що мусимо щось робити. В той час ми були студентами й молодими науковцями з величезною жагою писати про науку, як влаштований наш світ. Наші інтереси збіглися з інтересами наших читачів, і ми поступово почали формувати спільноту, яка ставилася до журналу «Куншт» не лише як до видання, де можна щось нове прочитати, але як до мистецького артефакту через вдалий слоган «Наука як мистецтво». Ми самі ставилися до цього як до мистецького твору. Ми заангажували до роботи українських ілюстраторів, ми разом росли в журналістському та художньому плані. Але друковане видання має тенденцію до подорожчання. Щоб далі існувати, постало питання розвитку й ризику: як стати прибутковими? На пошуки відповіді ми витратили рік. Зокрема, зайнялися підготовкою сайту, бо зрозуміли, що хочемо також стати онлайн-медіа, писати тексти про науку щодня, а не раз на три місяці, як було раніше. Онлайн-платформа дозволяла розширити наші можливості і зробити більше пропозицій для потенційних партнерів, із якими ми можемо співпрацювати. До того ми чесно кілька разів намагалися розміщувати рекламу в друкованому журналі, але це було невигідно ні для партнерів, ні для нас, бо ми не хотіли псувати рекламою мистецький артефакт.

Перед тим, як створити сайт, ми поспілкувалися з аудиторією. Це був найважливіший чинник наших подальших рішень. З’ясували, що читачам бракує контенту. Керуючись тим, що вони зараз читають, на які тенденції звертають увагу, ми прописували деталі сайту – від функціоналу загалом до верстки статей.  Тепер сайт виглядає так, як, наприклад, у спецпроекті про майбутнє, який ми робили разом із Lenovo. Нам потрібна була спільнота, яка розуміє, що наука пояснює практично всі аспекти нашого життя. Нині наша аудиторія – 40% науковців, які пишуть для нас і читають своїх же колег, 60% молоді люди з креативних індустрій, ІТ-сфери, культурні менеджери, особливо молоді мами, які прагнуть розвиватися і потім пояснювати своїм дітям, як влаштований світ.

Наші офлайн-події були частиною того, як ми бачимо роботу з аудиторією, як ми мріємо, щоб люди перезнайомилися одне з одним. У нас є кілька форматів, які проводимо, де ми поєднуємо різні галузі, передусім мистецтво і науку. Філософи і науковці дискутують про красу, віру, силу волі, свободу. Ми проводимо наукові вечірки “Science after dark” у музеї «Експериментаніум», нам вдалося домовитися про унікальний формат після 22.00. Це дуже інтерактивний формат, коли можна цілу ніч вештатися музеєм і випробовувати на собі наукові експерименти і явища. Це супроводжується діджей-сетами, таким чином ми робимо аудиторію ближчою до нас.

Інтерес до науки зростає, це видно навіть у книжковій галузі, де читають науково-популярний нон-фікшн, і з інтересу до новин. Ще кілька років тому ми зарікалися, що ніколи не писатимемо новин. Але потім ми запустили розсилки з науковими новинами, понад 3000 отримувачів розсилки регулярно читають наші новини в себе в пошті щотижня. Ми зрозуміли, що конкуруємо з тими медіа, що пишуть новини про науку, але, мабуть, ми пишемо їх трішки цікавіше. Ці розсилки стали підставою для того, щоб ми запустили новий проект «Куншт-алерт» з новинами. Основна ідея сайту – ми не хочемо закривати інформацію від читачів і робити її платною, ми натомість показуємо, що за якісні тексти можна щось віддати. Ми пропонуємо читачам платити не за сам текст, а за якісь цікаві переваги «Куншту», стати учасником програми. Друзі Куншту, купити один із бонусів – знижки на офлайн-події, друкований журнал в обмеженому накладі. Ми створили віртуальний «Парк Кунштського періоду», це найбільший внесок, який ви можете зробити для нашого видання – купити собі унікального ілюстрованого іменного динозавра, який буде схожим на вас, скажімо, за 1 тисячу гривень на місяць, і він назавжди розміститься на сайті.

Наші офлайн-заходи – це ще й популяризація науки та дослідницьких проектів. Один із найгучніших проектів останнього часу – «Жінки в науці». Ми вирішили, що час виходити на український ринок із подкастами про науку, і це був перший такий проект. Ми розробили дизайн футболок на цю тему, записали подкасти про цих жінок, яких або недооцінювали, або ніколи й не чули. Жінок у науці не бракує, але їх схильні не помічати, забувати чи знецінювати їхні здобутки. Як от авторку першого комп’ютерного коду, який допомогла написати українка. Тобто це речі, про які нам самим цікаво читати, дивитися і слухати. На цьому інтересі ми побудували успішний медіа-науково-популярний проект.

Проект резиденцій культурної журналістики «Culture Mirrors» реалізується за підтримки програми Culture Bridges, що фінансується Європейським Союзом та здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC — Мережею національних інститутів культури Європейського Союзу.

Коментарі


спецтеми: