Повний хаос, подекуди з любов’ю

Постер до фільму "Сини анархії"

Я маю одну таємну слабкість. Вона полягає в тому, що перед сном я вигадую найдикіші конспірологічні і псевдонаукові теорії. Особливе задоволення мені приносить та псевдонаукова дурість, яка в мене в голові виглядає дуже правдоподібною і схожою на справжню науку.

Моя улюблена вигадана теорія — теорія української анархії.

Теорія української анархії полягає в тому, що ми всі мешкаємо на зачарованому клаптику землі, де неможливе будь-яке ефективне врядування, все іде не так, і найкраще нам існується, поки довкола панує хаос. Вечорами я веду корені української анархії кудись так далеко, що Бенедикт Андерсон перевертається в могилі, і уявляю, як древляни роздерли князя Ігоря з криками «ні бога, ні пана!».

Гадаю, що присвятивши теорії української анархії стільки часу, я примудрилась навіть в неї трішки повірити. Іноді я для розваги аналізую через призму цієї теорії різні актуальні новини. Скажімо, однією з моїх гіпотез в межах цієї теорії є те, що українська анархія трохи заразна: щойно комусь ззовні починає бажатись засунути свого носа до нашого безладу, в нього тут же починаються проблеми. Ось, наприклад, Дональд Трамп. Рівень кумівства і договорняків в Україні пересічному американцю зрозуміти дуже складно. Одного разу я посварилась до криків зі своїм американським товаришем, бо в нього просто не було категоріального апарату, щоби зрозуміти масштаби корупції в українській освіті. Тому, як тільки американець намагається втрутитись в тонку і незбагненну для нього екосистему «прохань про послуги» української політики, анархічна карма негайно веде його до процесу імпічменту. Здавалося б, сиди собі і врядуй у своєму домі хоробрих і вотчині ефективної бюрократії, діду. Але ж ні, смикнув тебе дідько попросити про послугу саме в українського президента.

Мушу зізнатись, коли йдеться про міжнародні події, іноді в теорії української анархії з’являються серйозні проблеми з пояснювальним потенціалом. Наприклад, як теорія української анархії може пояснити Brexit? О, скільки безсонних ночей коштувала мені британська нерішучість! Здавалося б, у чому проблема: адже для британського клімату теорії, розроблені для українських чорноземів, не мали би пасувати. Але ж якщо канадські західні провінції лихоманить через дуже схожі події, у Брекзиту і невдоволення Альберти та Саскачевану центральним канадським урядом мали би бути якісь схожі пояснення. Канаду, зрештою, моя теорія пояснює дуже просто: там, де куди не плюнь, якийсь Іваничук чи Петренко, довго шукати походження української анархії не випадає.

До речі, про українського президента. В українців, відповідно до теорії української анархії, з президентами розмови короткі: президент або мириться з тим, що його рейтинг за якийсь час опиняється десь між плінтусом і Маріанською западиною, або мусить готуватися до революції. Одного українці вибили з крісла революцією аж двічі. І, якщо чесно, мені складно пригадати інший такий випадок в модерній історії взагалі.  Парадокс цієї лютої ненависті до центральної влади полягає в тому, що свого місцевого феодала українці можуть любити і переобирати безліч разів. І, найкумедніше, що в цьому ми одностайні — від Львова і до Харкова. А ви кажете, дві України. Це тому, що анархічна українська душа любить так само пристрасно, як і ненавидить. У таких умовах все може змінитися вмить. В суботу Гриць, ні про що не підозрюючи, спокійненько кохає собі Марусю і вона кохає його, а в середу вона його вже отруїла. Така тобі, Грицю, за теє відплата — з чотирьох дощечок темненькая хата.

«Я думаю, що українська історія — одна з найкрутіших на світі», — каже мені один мій респондент, американець українського походження. І пояснює, що в українській історії найважливіше те, що багато сотень років українців намагалися підкорити всі, кому не ліньки, але нікому це не вдавалося. Я делікатно не розповідаю респондентові про Бенедикта Андерсона і уважно слухаю, записуючи розмову на диктофон. Але пояснити це, на відміну від Брекзиту, теорія української анархії може дуже просто: ніхто, крім українців і українок, цій анархії не може дати ради. І йдеться не тільки про клятих воріженьків, які від такого хаосу мали б згинути, як роса на сонці, всі міжнародні організації, бюрократи, договори, регуляції мають на цьому клаптику суші і акваторії хоч якийсь сенс тільки тоді, коли українці свідомо вирішують, що цей соціальний протокол слід виконувати. Намагання імпортувати якісь правила щодо того, як мали би працювати правоохоронні органи — чудовий приклад. Незважаючи на всі зусилля, спрямовані на реформу, всі поради шведських, британських і американських експертів, жодна схема — добра шведська чи погана американська —  не працює, як належить.

В умовах української анархії будь-які намагання кодифікувати підсумки року, десятиліття, чи Повну Історію Всього,  зібрати їх в якийсь стрункий список, почати з головного, з засновків, перейти до аргументів, а тоді підсумувати, є абсолютно безглуздими і доволі нудними. Адже не встигнеш ти якось все впорядкувати, як з’явиться чергова зрада — іронічна або справжня, почнеться черговий протест чи черговий карнавал, трапляться чергові позачергові вибори, і доведеться усе переписувати заново.

Я люблю цю країну, люблю ніжною і трохи грубуватою любов’ю Марусі, яка отруїла Гриця, щойно дізналась про його поділену вірність. Я погрожую виїхати десь так по сім разів на тиждень, часом навіть гуглю «еміграція до Канади» і уникаю читання новин і коментарів експертів. Натомість я читаю транскрипти інтерв’ю зі співробітниками правоохоронних органів (дані не оприлюднюються, тільки для наукових цілей), спостерігаю за людьми в маршрутках і потягах, усоте ставлю запитання «а чому ви так думаєте», і намагаюсь не сперечатись.

Підсумки року, а ще новини і шкільні курси з історії часто, на мій смак, надто сфокусовані на тому, що зробили якісь поважні чуваки в гарних костюмах, відповідних до епохи: тим часом наше напівкочове повсякдення твориться зовсім не чуваками в гарних костюмах, а провідниками «Укрзалізниці», патрульними, вахтерками на вході в гуртожитки, і водіями маршрутних таксі і трамваїв. Мабуть, моя псевдонаукова теорія і виникла з інтересу до справжніх людей. Як у Жадана: справжня історія твориться дітьми. 

Зрештою, на відміну від серйозних експертів, я виявила, що записувати в інших, про що думають вони, замість висловлювати свою цінну думку з кожного можливого приводу часто — розкіш. Не давати жодних прогнозів — розкіш, яка дозволяє зберегти здоровий глузд і репутацію. Але одна з причин, чому мені подобається теорія української анархії, полягає саме в тому, що її прогностичний потенціал безмежний. Що трапиться наступного року? Якась фігня. Повний хаос. Але це цілком нормально. Головне пам’ятати, хто справжній ворог.

Коментарі


спецтеми: