Примирення з болем: «Рани» Юрка Вовкогона

Кадр з відеопроекту Юрка Вовкогона.

KORYDOR публікує текст Євгенії Нестерович – переможниці V Мистецтвознавчого конкурсу для арт-критиків, організованого та підтримуваного “Stedley Art Foundation”.

 

Біля мого рідного маленького міста Гадяча Полтавської області є ліс, у якому можна загубитися. Його давно не вирубують, і він виглядає прадавнім і первозданним. Знавці часто туди їздять по гриби. Цей ліс не заповідний; просто у часи Другої світової там велися запеклі бої. І тому майже кожне дерево в ньому нафаршоване залізом. Об нього ламаються пилорами, тож ліс давно полишений людьми в спокої. Тому, мабуть, там тепер можна знайти справжній спокій – так тихо і ясно на десятки кілометрів навколо.

Проект «Рани» Юрка Вовкогона був уперше показаний у галереї Detenpyla в рамках фестивалю ТЕТРАМАТИКА у жовтні 2015 року (з технічною реалізацією задуму Юркові допоміг художник Сергій Петлюк). Вовкогон тоді нещодавно повернувся з війни на Сході, куди пішов добровольцем, і власне, відео до своєї роботи він зняв ще там, у селищі Піски неподалік ДАПу. Кульові та уламкові «поранення» дерев, що пульсують перед глядачем у нерівному відео, знятому з руки на звичайний телефон – ось що ви бачите у темній кімнаті експозиції на численних екранах. А водночас у тактичних навушниках чуєте кожен звук, який продукуєте: найменший шелест сукні чи крок – особливо крок! Адже підлога встелена сухим листям (або – як це було у Вроцлаві під час Українського Зрізу 2016 – крихким і тріскотливим поліетиленом, якого буває багато після ремонтів чи руйнувань нових будівель з пластику і скла).

Заходиш у темну кімнату. Вдягаєш навушники, і робиш крок – тихий, обережний. А у вухах аж тріщить – так посилено ти чуєш себе. І кожен крок може тебе зрадити, якщо ти – у зоні бойових дій. А що ти саме там – про це свідчать відео: покалічені війною дерева плачуть соком навесні. І все це так просто і так сильно водночас, що ти почуваєшся повністю обеззброєним перед такими ранами.

У авторських описах цієї роботи Вовкогон називає «Рани» «проекцією з біологічного виміру у психологічний», розрахованою на те, «щоб передати відчуття присутності у середовищі, де ти разом з усіма формами життя навколо приречений на рани, боїшся болю, розумієш його невідворотність, змиряєшся з ним, і можеш сприймати його безособистісно». Вовкогон створює для свого глядача ситуацію, у якій сам осягнув дзен – «стан, де знімаються всі соціальні умовності, а залишаються тільки життя і біль».

І він говорить про це так, як звик говорити про усе – дуже просто і метафорично, дотепною притчею. Ті, хто читав Вовкогонові оповідки (що ними також вже давно оформляються газетки-меню львівської «Дзиґи»), впізнають у інтонації «Ран» його – Відповідального за долю Всесвіту (так він підписував колись свої листи). У експлікації до проекту, яка зустрічає глядача перед входом до темної кімнати, автор деталізує шість понять: рани, спогади, метафори, час, страх, співпереживання. Він не пояснює їх, а лише наводить вас на той асоціативний ряд, на який оперті у ньому ці категорії: весна, Піски, позиції Небо і Земля, будівельник-артилерист Батя, сойка, посічені стовбури, крапання соку, свист міни. «Ми ховаємось за деревами. Стріляють у нас, а калічать їх. Отака у нас спільна війна, про яку вони навіть не здогадуються. <…> Дерева навіть не знають, що ти тут є. Це паралельна форма життя. Вони навіть не мають органів відчуттів, щоб дізнатися, що є люди зі своїми війнами».

Колись у Тараса Прохаська, «наскрізь рослинного чоловіка», мене вразила історія кімнатної андської сосни – араукарії, яка живе до трьох тисяч років, і яку подарували бабусі автора ще на початку століття. Вона живе, і всотує у себе стільки всього, що оповідачеві біля неї страшно. «Адже доведено, що рослини, особливо такі досконалі, якщо не мислять, то принаймні все розуміють, відчувають і пам’ятають. <…> Ми, напевно, будемо для неї якимось напівреальним, напівказковим спогадом дитинства. Може, вона взагалі ледве-ледве нас зауважує – якщо зважити на різницю життєвих темпів. І вже точно, що вона не встигає сприйняти окремих подій з нами – як фотоапарат з неймовірно довгою витримкою не фіксує того, що десь рухнулося» (FM Галичина, 15.01). Я почала думати тоді про рослини й природні ландшафти, що пам’ятають наших предків і пам’ятатимуть нас. Про ліси, перекопані криївками й окопами. Тепер думаю також про заміновані соняшникові поля, що їх мені описувала подруга-волонтерка. І зараз – повертаючись до «Ран» Вовкогона – пригадую собі вельми розтиражовану фотографію з інтернету, де велосипед, прикутий ланцем до дерева і забутий там, повністю вріс у стовбур (це фото ще часом супроводжує сентиментальна історія про хлопця, якого забрали на фронт).

«Місцями пам’яті» у класичному їх розумінні звикло називають символічні об’єкти, з якими певна спільнота пов’язує свої спогади, цінності, і де «пам’ять кристалізується і знаходить свій притулок» (Pierre Nora, 1997. Les lieux de mémoire). Вони не завжди пов’язані з безпосередніми місцями подій – є чимало фальшивих могил невідомого солдата на теренах колишнього СРСР. Але є і страшно пов’язані – наприклад, місця розстрілів НКВД чи масових поховань. Місця пам’яті у природі не можуть бути подібні до штучно створених – природа дивовижним чином оновлюється, і затирає пам’ять про людину настільки вперто, що навіть Чорнобильська зона – місце найбільшої техногенної катастрофи нашої частини світу – тепер стала унікальним місцем для дослідження неторканої заповідної природи та неочікувано відновлених видів фауни та флори. І водночас: Чорнобиль не припиняє бути болючим топосом на українській мапі (як ментальній, так і географічній). Бабин Яр не стане просто парком. Думаю про всі ці заміновані «зеленки» і поля. Уявляю, бо ніколи там не була.

«Рани» Юрка Вовкогона утворюють натомість не місце пам’яті, а місце спогаду травми – місце, у якому пам’ять вмикається і відкривається портал. Ці «розмиті зони на кордонах пам’яті й непам’яті», як вважає Ірина Старовойт, мають «свій точний маркер: відчуття нескінченної небезпеки, яке годі приборкати та пояснити словами». І ця дослівна цитата з лекції дослідниці у рамках освітнього проекту «Від першої особи: Пам’ять. Голос. Діалог» в Харкові якнайкраще передає відчуття від присутності у темній кімнаті Юрка Вовкогона. Ти наче боїшся згадати щось таке, чого пам’ятати не мав би – бо ніколи на власні очі не бачив. І реальність розшаровується: усі почуті тобою за ці два роки новини, прочитані репортажі та інтерв’ю, вислухані історії, побачені кадри, перемішані з твоїми власними страхами, соромом за ці страхи, і комплексом «уцілілого», можуть разом впровадити тебе у той стан, де «залишаються тільки життя і біль».

Бо якщо дивитися на всяку війну з позицій якнайдальших від політик чи ідеологій (як і пропонує Вовкогон), відсунутися чим далі від гасел і пропаганди, то тільки це і лишиться – життя і біль. У приватних історіях з часів великих історичних зрушень, воєн чи катастроф, вкрай рідко йдеться про ідеї чи переконання; здебільшого, очевидцям-оповідачам залежить якраз на простому – на збереженні життя і примиренні з болем. Таке трактування може видатися надмірно пацифістським чи ідеалістичним у ближчій перспективі. Але художник, про чий твір я намагаюся говорити, сам себе іронічно називав Відповідальним за долю Всесвіту, пам’ятайте. Ясна річ, його погляд скеровує нас далеко у весняне синє небо. Там соєчка літає, з нею можна і словом перекинутись.

Місце спогаду травми, документально зафіксоване на відео «Ран», і трансльоване на проекціях, віртуальне для глядача – це голі весняні дерева десь на лінії фронту; ви вірите в це, бо відповідна інформація написана при вході – і про автора, і про проект. Що стається з вами під час перегляду? Відео з телефону, нерівне, і від того ще більш переконливе, заповнює наші діри відсутніх спогадів про спільний біль нашого покоління – першу війну XXI століття у європейській частині світу. Цивільні відвідувачі арт-виставок можуть на секунду уявити собі, як це – бути там, воювати там.

img_7687_foto_oleksijhoroshko_harkiv_galitsiyakul-t

Фото: Олексій Хорошко, Харків, ГаліціяКульт.

Мені здається, Вовкогон обрав для трансляції цього болісного і водночас дуже важливого досвіду унікально вдалий інструментарій, і (що особливо важливо) правильну інтонацію. Він не розповідає вам цілої історії – ви її, зрештою, і так знаєте з новин. Він не показує вам свою точку зору – бо для нього це момент розчинення у природі, де оповідач є всюди і ніде водночас. Він ніби просто «позичає вам очі» – дає чесну нагоду спробувати відчути.

Переданий у такий спосіб, цей досвід не формує нових героїчних канонів, не плодить винних, і не ділить на своїх і чужих – хоч усе це і мусить бути на війні. «Рани» акцентують на чомусь настільки більшому за конкретну війну, що її не може запам’ятати Всесвіт – як араукарія не може запам’ятати людських бід. І – парадоксально – через цю акцентуацію «Рани» універсалізують досвід саме цієї конкретної війни, виводять його на загальнолюдський, цивілізаційний рівень. Медитація Вовкогона покликана не для притлумлення болючого досвіду; вона – для його повного проживання і відпущення – у природу, у вічний ланцюг життя. Біль як кінцева точка самоідентифікації, за якою починається небуття, пережитий разом з тим, що завжди відроджується, дає досвід такого ж нового народження. Щоб вижити там, ти мусиш злитися з ландшафтом, стати непомітним, стати частиною природи. Вслухатися і вдивлятися, мімікрувати і наслідувати, імітувати безлюддя. І тоді – хоч тебе це і вбереже – ти відчуватимеш рани дерев як свої. Але також – і в цьому вихід і спасіння – ти відчуватимеш їхню радість життя як свою:

«Крап-крап-крап-крап-крап-крап. Ти цілий день ходиш в цьому ритмі. Твоє серцебиття перелаштовується під нього і кров циркулює разом із соками дерев. Ти також відчуваєш легкий вітер і тепло сонця. Ти відчуваєш як радісно жити. І думаєш чи будеш завтра живим, щоб знову чути це крап-крап-крап-крап. Раптом свист міни. Моментально заскакуєш в окоп. Розрив. Ще один. Хтось кричить по рації. Стрілянина. Тиша. Вилазиш на поверхню. На деревах нові рани».

Вже майже три роки ми щосили намагаємося раціоналізувати абсурд смертей, що тривають в Україні – через тексти, мистецтво, художню і документальну прозу, кіно, статуси і коментарі. Юрко Вовкогон теж має цю інтенцію; не дарма у нього «Рани питають “для чого?”», «Рани є свідченням великої незрозумілої гри», а «ми є випадковими жертвами сил, існування яких не можемо осягнути». Але його відповідь не раціональна; вона з області віри, не з області знання. Так само, як і колективна історична пам’ять, зрештою. І тому мені так подобається цей формат і спосіб трансляції – бо він пропонує прийняти біль, повірити в силу життя, зробити висновки і відпустити. Війна несправедлива, смерть несправедлива, але коли ти – частина великого життя, категорія справедливості зникає.

Коментарі


спецтеми: