Примирення з болем: «Рани» Юрка Вовкогона

Кадр з відеопроекту Юрка Вовкогона.

KORYDOR публікує текст Євгенії Нестерович – переможниці V Мистецтвознавчого конкурсу для арт-критиків, організованого та підтримуваного “Stedley Art Foundation”.

 

Біля мого рідного маленького міста Гадяча Полтавської області є ліс, у якому можна загубитися. Його давно не вирубують, і він виглядає прадавнім і первозданним. Знавці часто туди їздять по гриби. Цей ліс не заповідний; просто у часи Другої світової там велися запеклі бої. І тому майже кожне дерево в ньому нафаршоване залізом. Об нього ламаються пилорами, тож ліс давно полишений людьми в спокої. Тому, мабуть, там тепер можна знайти справжній спокій – так тихо і ясно на десятки кілометрів навколо.

Проект «Рани» Юрка Вовкогона був уперше показаний у галереї Detenpyla в рамках фестивалю ТЕТРАМАТИКА у жовтні 2015 року (з технічною реалізацією задуму Юркові допоміг художник Сергій Петлюк). Вовкогон тоді нещодавно повернувся з війни на Сході, куди пішов добровольцем, і власне, відео до своєї роботи він зняв ще там, у селищі Піски неподалік ДАПу. Кульові та уламкові «поранення» дерев, що пульсують перед глядачем у нерівному відео, знятому з руки на звичайний телефон – ось що ви бачите у темній кімнаті експозиції на численних екранах. А водночас у тактичних навушниках чуєте кожен звук, який продукуєте: найменший шелест сукні чи крок – особливо крок! Адже підлога встелена сухим листям (або – як це було у Вроцлаві під час Українського Зрізу 2016 – крихким і тріскотливим поліетиленом, якого буває багато після ремонтів чи руйнувань нових будівель з пластику і скла).

Заходиш у темну кімнату. Вдягаєш навушники, і робиш крок – тихий, обережний. А у вухах аж тріщить – так посилено ти чуєш себе. І кожен крок може тебе зрадити, якщо ти – у зоні бойових дій. А що ти саме там – про це свідчать відео: покалічені війною дерева плачуть соком навесні. І все це так просто і так сильно водночас, що ти почуваєшся повністю обеззброєним перед такими ранами.

У авторських описах цієї роботи Вовкогон називає «Рани» «проекцією з біологічного виміру у психологічний», розрахованою на те, «щоб передати відчуття присутності у середовищі, де ти разом з усіма формами життя навколо приречений на рани, боїшся болю, розумієш його невідворотність, змиряєшся з ним, і можеш сприймати його безособистісно». Вовкогон створює для свого глядача ситуацію, у якій сам осягнув дзен – «стан, де знімаються всі соціальні умовності, а залишаються тільки життя і біль».

І він говорить про це так, як звик говорити про усе – дуже просто і метафорично, дотепною притчею. Ті, хто читав Вовкогонові оповідки (що ними також вже давно оформляються газетки-меню львівської «Дзиґи»), впізнають у інтонації «Ран» його – Відповідального за долю Всесвіту (так він підписував колись свої листи). У експлікації до проекту, яка зустрічає глядача перед входом до темної кімнати, автор деталізує шість понять: рани, спогади, метафори, час, страх, співпереживання. Він не пояснює їх, а лише наводить вас на той асоціативний ряд, на який оперті у ньому ці категорії: весна, Піски, позиції Небо і Земля, будівельник-артилерист Батя, сойка, посічені стовбури, крапання соку, свист міни. «Ми ховаємось за деревами. Стріляють у нас, а калічать їх. Отака у нас спільна війна, про яку вони навіть не здогадуються. <…> Дерева навіть не знають, що ти тут є. Це паралельна форма життя. Вони навіть не мають органів відчуттів, щоб дізнатися, що є люди зі своїми війнами».

Колись у Тараса Прохаська, «наскрізь рослинного чоловіка», мене вразила історія кімнатної андської сосни – араукарії, яка живе до трьох тисяч років, і яку подарували бабусі автора ще на початку століття. Вона живе, і всотує у себе стільки всього, що оповідачеві біля неї страшно. «Адже доведено, що рослини, особливо такі досконалі, якщо не мислять, то принаймні все розуміють, відчувають і пам’ятають. <…> Ми, напевно, будемо для неї якимось напівреальним, напівказковим спогадом дитинства. Може, вона взагалі ледве-ледве нас зауважує – якщо зважити на різницю життєвих темпів. І вже точно, що вона не встигає сприйняти окремих подій з нами – як фотоапарат з неймовірно довгою витримкою не фіксує того, що десь рухнулося» (FM Галичина, 15.01). Я почала думати тоді про рослини й природні ландшафти, що пам’ятають наших предків і пам’ятатимуть нас. Про ліси, перекопані криївками й окопами. Тепер думаю також про заміновані соняшникові поля, що їх мені описувала подруга-волонтерка. І зараз – повертаючись до «Ран» Вовкогона – пригадую собі вельми розтиражовану фотографію з інтернету, де велосипед, прикутий ланцем до дерева і забутий там, повністю вріс у стовбур (це фото ще часом супроводжує сентиментальна історія про хлопця, якого забрали на фронт).

«Місцями пам’яті» у класичному їх розумінні звикло називають символічні об’єкти, з якими певна спільнота пов’язує свої спогади, цінності, і де «пам’ять кристалізується і знаходить свій притулок» (Pierre Nora, 1997. Les lieux de mémoire). Вони не завжди пов’язані з безпосередніми місцями подій – є чимало фальшивих могил невідомого солдата на теренах колишнього СРСР. Але є і страшно пов’язані – наприклад, місця розстрілів НКВД чи масових поховань. Місця пам’яті у природі не можуть бути подібні до штучно створених – природа дивовижним чином оновлюється, і затирає пам’ять про людину настільки вперто, що навіть Чорнобильська зона – місце найбільшої техногенної катастрофи нашої частини світу – тепер стала унікальним місцем для дослідження неторканої заповідної природи та неочікувано відновлених видів фауни та флори. І водночас: Чорнобиль не припиняє бути болючим топосом на українській мапі (як ментальній, так і географічній). Бабин Яр не стане просто парком. Думаю про всі ці заміновані «зеленки» і поля. Уявляю, бо ніколи там не була.

«Рани» Юрка Вовкогона утворюють натомість не місце пам’яті, а місце спогаду травми – місце, у якому пам’ять вмикається і відкривається портал. Ці «розмиті зони на кордонах пам’яті й непам’яті», як вважає Ірина Старовойт, мають «свій точний маркер: відчуття нескінченної небезпеки, яке годі приборкати та пояснити словами». І ця дослівна цитата з лекції дослідниці у рамках освітнього проекту «Від першої особи: Пам’ять. Голос. Діалог» в Харкові якнайкраще передає відчуття від присутності у темній кімнаті Юрка Вовкогона. Ти наче боїшся згадати щось таке, чого пам’ятати не мав би – бо ніколи на власні очі не бачив. І реальність розшаровується: усі почуті тобою за ці два роки новини, прочитані репортажі та інтерв’ю, вислухані історії, побачені кадри, перемішані з твоїми власними страхами, соромом за ці страхи, і комплексом «уцілілого», можуть разом впровадити тебе у той стан, де «залишаються тільки життя і біль».

Бо якщо дивитися на всяку війну з позицій якнайдальших від політик чи ідеологій (як і пропонує Вовкогон), відсунутися чим далі від гасел і пропаганди, то тільки це і лишиться – життя і біль. У приватних історіях з часів великих історичних зрушень, воєн чи катастроф, вкрай рідко йдеться про ідеї чи переконання; здебільшого, очевидцям-оповідачам залежить якраз на простому – на збереженні життя і примиренні з болем. Таке трактування може видатися надмірно пацифістським чи ідеалістичним у ближчій перспективі. Але художник, про чий твір я намагаюся говорити, сам себе іронічно називав Відповідальним за долю Всесвіту, пам’ятайте. Ясна річ, його погляд скеровує нас далеко у весняне синє небо. Там соєчка літає, з нею можна і словом перекинутись.

Місце спогаду травми, документально зафіксоване на відео «Ран», і трансльоване на проекціях, віртуальне для глядача – це голі весняні дерева десь на лінії фронту; ви вірите в це, бо відповідна інформація написана при вході – і про автора, і про проект. Що стається з вами під час перегляду? Відео з телефону, нерівне, і від того ще більш переконливе, заповнює наші діри відсутніх спогадів про спільний біль нашого покоління – першу війну XXI століття у європейській частині світу. Цивільні відвідувачі арт-виставок можуть на секунду уявити собі, як це – бути там, воювати там.

img_7687_foto_oleksijhoroshko_harkiv_galitsiyakul-t

Фото: Олексій Хорошко, Харків, ГаліціяКульт.

Мені здається, Вовкогон обрав для трансляції цього болісного і водночас дуже важливого досвіду унікально вдалий інструментарій, і (що особливо важливо) правильну інтонацію. Він не розповідає вам цілої історії – ви її, зрештою, і так знаєте з новин. Він не показує вам свою точку зору – бо для нього це момент розчинення у природі, де оповідач є всюди і ніде водночас. Він ніби просто «позичає вам очі» – дає чесну нагоду спробувати відчути.

Переданий у такий спосіб, цей досвід не формує нових героїчних канонів, не плодить винних, і не ділить на своїх і чужих – хоч усе це і мусить бути на війні. «Рани» акцентують на чомусь настільки більшому за конкретну війну, що її не може запам’ятати Всесвіт – як араукарія не може запам’ятати людських бід. І – парадоксально – через цю акцентуацію «Рани» універсалізують досвід саме цієї конкретної війни, виводять його на загальнолюдський, цивілізаційний рівень. Медитація Вовкогона покликана не для притлумлення болючого досвіду; вона – для його повного проживання і відпущення – у природу, у вічний ланцюг життя. Біль як кінцева точка самоідентифікації, за якою починається небуття, пережитий разом з тим, що завжди відроджується, дає досвід такого ж нового народження. Щоб вижити там, ти мусиш злитися з ландшафтом, стати непомітним, стати частиною природи. Вслухатися і вдивлятися, мімікрувати і наслідувати, імітувати безлюддя. І тоді – хоч тебе це і вбереже – ти відчуватимеш рани дерев як свої. Але також – і в цьому вихід і спасіння – ти відчуватимеш їхню радість життя як свою:

«Крап-крап-крап-крап-крап-крап. Ти цілий день ходиш в цьому ритмі. Твоє серцебиття перелаштовується під нього і кров циркулює разом із соками дерев. Ти також відчуваєш легкий вітер і тепло сонця. Ти відчуваєш як радісно жити. І думаєш чи будеш завтра живим, щоб знову чути це крап-крап-крап-крап. Раптом свист міни. Моментально заскакуєш в окоп. Розрив. Ще один. Хтось кричить по рації. Стрілянина. Тиша. Вилазиш на поверхню. На деревах нові рани».

Вже майже три роки ми щосили намагаємося раціоналізувати абсурд смертей, що тривають в Україні – через тексти, мистецтво, художню і документальну прозу, кіно, статуси і коментарі. Юрко Вовкогон теж має цю інтенцію; не дарма у нього «Рани питають “для чого?”», «Рани є свідченням великої незрозумілої гри», а «ми є випадковими жертвами сил, існування яких не можемо осягнути». Але його відповідь не раціональна; вона з області віри, не з області знання. Так само, як і колективна історична пам’ять, зрештою. І тому мені так подобається цей формат і спосіб трансляції – бо він пропонує прийняти біль, повірити в силу життя, зробити висновки і відпустити. Війна несправедлива, смерть несправедлива, але коли ти – частина великого життя, категорія справедливості зникає.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва