Прийдешнє мистецтво

© Іра Циханська, Колобок ШР

Московська бієнале молодого мистецтва виросла з фестивалю молодого мистецтва “Стой! Кто идет?” (2002-2006), який щорічно організовували ММОМА (Московський музей сучасного мистецтва) та ГЦСИ (Державний центр сучасного мистецтва). Цікаво, що куратор цьогорічної основної програми “Час мріяти” Девід Елліот, який курував київську Арсенале-2012, проігнорував найболючішу тему конфлікту між Україною та Росією в основному та паралельних проектах,освітній програмі бієнале. Це виглядає дещо дивним з огляду на те, що молоде мистецтво має бути авангардом висловлення протесту та незаангажованої точки зору. Однак тема останніх політичних подій та українське молоде мистецтво просочилися у паралельну програму.

Український проект “Експлуатація уявного”, підготовлений Центром візуальної культури представлений у ММОМА на Єрмолаєвському, 17 в рамках “стратегічних проектів” бієнале.

Щонайменше дивним видається мені використання слова «стратегічне» у контексті молодіжного бієнале сучасного мистецтва європейським куратором, адже поняття “тактичне” і “стратегічне” у світовому сучасному мистецтві мають стійке значення. Так, поняттям “тактичні” медіа з 1996 року (ІІ Амстердамський фестиваль тактичних медіа “Next 5 Minutes”) у сфері сучасного мистецтва називаються активістські художні проекти, що діють проти «стратегічних» медіа, які обслуговують глобалізовані політику та економіку.

Куратори українського проекту Сергій Климко та Леся Кульчинська у формі надлишково-інтелектуалізованого тексту озвучити важливу проблему ролі ЗМІ та ЗМК у сучасному світі. Як на мене, вичурна форма кураторського тексту до виставки виглядає радше як дипломатична форма оминути “гострі кути”, ніж роздуми кураторів на тему. Найщирішим виглядає епіграф до тексту, яким куратори обрали уривок із Вальтера Беньяміна: “Все возрастающая пролетаризация современного человека и все возрастающая организация масс представляют собой две стороны одного и того же процесса. Фашизм пытается организовать возникающие пролетаризированные массы, не затрагивая имущественных отношений, к устранению которых они стремяться. Он видит свой шанс в том, чтобы дать массам возможность выразиться (но ни в коем случае не реализовать свои права)”.

Безпосередньою відсилкою до останніх подій є документальне відео Олексія Радинського “Референдум” (2014) та віде-оарт Дани Косміної “Очистка” (2014) – художниця вирізає обличчя депутатів, що засідають у Верховній Раді. Проект художниці Zigendemonic “Травма” (2014), візуалізований у стилі раннього net.art’у, представляє собою двоканальне відео безперервно змінюваного контенту на екранах моніторів.
Художнім унаочненням “обіцянок-цяцянок” є проект Ігоря Окуньова “Soon” (2013). 3D анімація художника представляє собою зображення єдиного слова soon, у якому букви “оо” зображені у вигляді символу нескінченності, який крутитися навколо самого себе. Окрім названих робіт у проекті були представлені декілька фоторобіт художника Володимира Воротньова.

Найпопулярнішим проектом серед російської художньої спільноти стала інсталяція молодого українського художника Євгена Самборського “Амнезія”. Створена у 2012 році, робота стійко пов’язується у російського глядача з образом революційного Майдану. Інсталяція зовні представляє собою зібрану з мотлоху будівлю, а зсередини – стерильно-білий інтер’єр, де на стелі в кутку просочується руйнівна пліснява. Створюючи інсталяцію, Євген розмірковував на теми української ментальності та особистих спогадів у житті кожної людини.

Не заважаючи на те, що певні роботи, відібрані для “стратегічної програми” бієнале, дійсно варті того, щоб представити молоде сучасне мистецтво України, загалом складно назвати проект “Експлуатація уявного” цілісним кураторським наративом. Окрім того, інтелектуалізований текст виставки та представлені роботи зрештою складають враження автономних одиниць. Однак необхідно зазначити, що улюбленцями московської художньої спільноти стали саме український та азербайджанський проекти. Азербайджан, Чехія, Таїланд та Пакистан так само були представлені в рамках “стратегічного проекту” на Єрмолаєвському.

Таїландський проект бієнале “Стисла історія пам’яті” показує роботи трьох відеоартистів, об’єднані темою складних особистих, історичних та політичних проблем таїландського народу. Проект “Периферійний зір” ̶ це роботи молодих чеських художників, виконані у різних техніках – живопис, відео-арт, інсталяція, об’єднані мінімалістичною монохромною естетикою. Як на мене, найбільш цілісним та завершеним проектом у ММОМа в рамках бієнале є пакистанський проект “Пасовище ще зелене?”. Показуючи аграрну країну, молоді пакистанські художники разом з куратором Хаджрою Хайдером звертаються до теми “мрій, зіпсованих розчаруванням” через різноманітні форми мистецтва новітніх технологій – світлову інсталяцію, відеоінсталяцію та відеопроекцію на об’єкт.

Неймовірно насичений інсталяціями, що виглядають досить “по-дорослому” та глибоко як для молодого мистецтва, азербайджанський проект “АСТАР” – це конкурентноздатне сучасне мистецтво, що на належному рівні осмислює стереотипи середньоазійської культури. Як на мене, проект свідчить про чіткі уявлення молодих азербайджанських художників щодо кураторських запитів, як у сфері інституціонального, так і незалежного світового сучасного мистецтва.

Робота “Межигір’я” (2014) молодого українського художника Євгена Андрущенка була представлена в рамках бієнале на виставці “Шурхотіння янголів” у новому арт-просторі Москви “Электромузей”, що спеціалізується на медіамистецтві. Кураторами нового простору стали дует російських медіахудожників Electroboutique (Олексій Шульгін та Арістарх Чернишов). Перша виставка Електомузею складається з робіт студентів, випускників та викладачів школи фотографії та мультимедіа імені Родченка. Навіть куратором виставки став випускник Школи Родченка – художник Петро Жуков.

Дві основні теми робіт, представлених на виставці – художня рефлексія щодо стереотипних образів Росії та критика російського суспільного ладу.

Анастасія Кузьміна у відео-арті “Невагомість” (2014) перетворила гордість московської ВДНХ – павільйон № 32 “Космос” на акваріум, у якому плавають риби. Група художників “Объединение Вверх!” представила в рамках проекту відео “Россия вверх!” (2010) – іронічну критику ідеї російського космізму. З образом Росії як країни незайманої природи працюють художники Іра Циханська та Люся Матвєєва. В одній із відеоробіт Люсі Матвєєвої “Wasteland”(2013) глядач бачить класичний образ Росії – сосни у засніженому пейзажі, що відсилає нас до літературних творів Лермонтова та живописних робіт Шишкіна. У цьому пейзажі з’являється потворна жінка, що тягне за собою смуток країни. Художник Даніїл Зінченко у відео “Извол” (2011) зображує класичного персонажа бентежної російської душі – п’яного мужика, що грає на гармошці та п’є горілку на цвинтарі.

У відеороботі “Ведмеді” (2010) Анна Ходорковська нарцистично зображує себе, зняту на вебкамеру власного комп’ютера. Художниця безперестанку плаче під популярний на каналі youtube іронічний рімейк промови Дмитра Мєдвєдєва, коли президент вперше використав свій офіційний сайт для відеозвернення онлайн до громадян Росії. “Народні медіахудожники” за допомогою вокодера та накладання «Місячної сонати» Бетховена звели патетичну промову голови держави до комічного, але цікаво те, що художниця, переглядаючи відео на youtube, плаче, а не сміється.

Петро Жуков також використовував популярні соціальні відеоролики з youtube у створенні своєї відеоінсталяції “Russiaonlinetube”(2008-2011). Піднявши контрастність та заповільнивши швидкість програвання відео, Петро перетворив соціальні ролики на абстрактну картину, знищивши семантику візуального.

До теми поліцейської держави відсилає інсталяція Віри Баркалової “Дівчинка-Пай” (2014). На столі, покритому червоною оксамитовою скатертиною, лежить поліцейський кашкет, відео-камера,стоїть бюст-солонка Путіна та телевізор, на якому зображено відеоспостереження за дівчиною. Художниця обирає для відео не рухому картинку, а статичну, неначебто підкреслюючи скутість людини у зоні дії камери стеження чи у поліцейській державі загалом.

Євген Андрущенко – випускник Школи Родченка, який зараз живе та працює в Україні представив на проекті роботу “Межигір’я” – фотографію любительського розміру 9х13, надруковану у низькій якості та розміщену у пишній золотій рамі. Міщансько-буржуазна репрезентація твору уособлює всю (анти)естетику Межигір’я загалом.

Фотографії Арістарх Чернишов, Олексій Шульгін, Євген Самборський.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва