«Полон»: подивіться на наші страждання

Кадр з фільму "Полон", oiff.com.ua

«Катрін Деньов вийшла заплакана з «Полону». «Український «Полон» змусив глядача в Каннах знепритомніти». У цих заголовках-реакціях на новий фільм Анатолія Матешка (українська прем’єра стрічки нещодавно відбулася на Одеському кінофестивалі), відчувається гордість. Щоправда, самого кіно вона стосується опосередковано. Це радше втіха, що нас почув «зачерствілий захід», що  його вдалося-таки розворушити, шокувати, відправити в нокаут, виштовхнути із зони комфорту – якщо не на політичному рівні, то бодай на культурному. На українців, які переглянули «Полон», ніхто не зверне увагу – а тим часом, попри всі намагання пояснити європейцям українську біду, фільм навряд чи так само бурхливо сприймуть за кордоном, як в Україні.

Окрім Одеси, «Полон» представили також на ринковому показі в Каннах. В український прокат фільм має вийти восени. І хоча оглядачі вже розкритикували стрічку, думається, що на неї підуть – на війну (а значить – на себе) хочуть дивитися. «Полон» експресивний, деколи – болісний, для декого, можливо, навіть нестерпний, однак це враження швидко розвіюється, залишаючи присмак вторинності. Адже якби не війна на сході, що нового ми б у ньому побачили?

Утім, якраз від причетності до бойових дій на Донбасі і відхрещуються автори фільму. У «Полоні» немає прямих вказівок на те, що дія відбувається в Україні, але й повної абстрагованості немає теж. Зрештою, стрічку викриває час і місце появи. Сам Анатолій Матешко розповідає, що робота над «Полоном» розпочалася для нього з відеозвернення батька полоненого українського солдата, де він пропонує себе в обмін на свободу сина. Сценаристка Анастасія Матешко підхопила тему батьківської любові й зробила її центральною в стрічці.

Сюжет «Полону» розгортається у дерев’яному сараї посеред замінованого поля. Тут тримають полонених на продаж, а двоє вартових на дозвіллі випускають їх «на волю», закладаючись, чия жертва підірветься першою. Тим часом до них прибуває жінка, готова викупити свого сина будь-якою ціною, але сама опиняється взаперті.

«Полон» – досить смілива спроба відійти від пропаганди і подумати, в якій ситуації ми опинилися. Не позбавлена пафосу, звісно, але й без однозначності. Герої, хоч і умовно поділені на хороших і поганих, складні й насправді керовані однаковими почуттями. Усім ідеться про зло і любов, те, звідки вони беруться і що з них переможе. Загалом «Полон» більше нагадує театральну постановку. Певно, не в останню чергу через роботу режисера – семиденним зйомкам передували тривалі репетиції. У стрічці є справді сильні сцени, однак є й хиби – наприклад, деякі персонажі здаються зайвими, неначе їхня присутність у кадрі виправдана лише намаганням забезпечити «канонічну» кількість героїв. Їх, до речі, дванадцять – за словами режисера, як апостолів.

Ця притчевість фільму, про яку не втомлювалися нагадувати автори, разом із композиційною завершеністю несе з собою не надто завуальовану біблійну дидактику – «Полон» починається епіграфом із Євангелія від Матвія: «Якою мірою міряєш, такою мірою і тобі буде відміряно». Фільм, побудований на обіграванні вічних (християнських, вочевидь) цінностей, мав би стати універсальним. Але насправді «Полон», попри низку вдалих рішень, нагадує механізм, запустити який здатен лише контекст. Без нього стрічка – не більше, ніж посередня вигадка.

Очевидно, що «Полон» буде набагато цікавішим для українців, ніж для решти світу – як, будемо чесними, і російсько-українська війна. Цікаво, до речі, чи сприйматимуть стрічку як документ нинішніх подій через, скажімо, десять років. Однак сама спроба створити глобальну історію на основі локальної ставить перед нами питання: як розповідати про свою війну так, щоб її зрозуміли усі?

Американська письменниця Сюзан Зонтаг у своїй книзі «Regarding the Pain of Others» (перефразована назва якої потрапила в заголовок цього тексту) дає доволі очевидне пояснення патологічній збайдужілості сучасної людини – ми не сприймаємо чужі страждання, бо бачимо їх забагато. Якщо у 1937 році знаменита фотографія «Смерть республіканця» Роберта Капи поряд із рекламою чоловічого крему для волосся на одному розвороті журналу «Лайф» викликала когнітивний дисонанс, то тепер війна настільки міцно вбудована в новинні потоки й масову культуру, що стала практично атрибутом повсякдення. До минулого року війни інших країн мало нас турбували – навряд чи, наприклад, ми би стали розбиратися в подробицях Балканських конфліктів, із якими так часто тепер проводять українські паралелі. Але Зонтаг указує на ще одну істотну деталь – важливе не лише засилля зображень війни, а й те, як їх транслюють. До появи телебачення зафіксований біль вимагав бодай мінімальної концентрації уваги. Канали ж змушені змагатися, щоби запропонувати глядачеві більше жаху, спровокувати потужнішу реакцію. Однак водночас не перетнути межу «етики» – не показати забагато, щоб не втратити глядача взагалі.

«Полон» якоюсь мірою користується цією стратегією, яка, врешті-решт, перетворює нас із свідків на вуаєристів. Фільм нарочито відмовляється від традиційних картинок війни. Але вони просочуються на екран вже у перших хвилинах, коли під ногами героїв вибухає земля. Забитий кіт, опухлі, скривавлені обличчя героїв, напівзгорілий солдат, який ніяк не помре – усе це образи мазохістського штибу – більше страждань, більше видовищ! Навіть сцена зґвалтування – без перебільшення, центральна у фільмі – зроблена із своєрідним збоченим замилуванням. Утім, автори самі зізнаються, що не були до кінця чесними з глядачем – навіть рішення зробити стрічку чорно-білою, за словами продюсера, було частково продиктовано тим, як моторошно виглядали б загримовані обличчя акторів у кольорі.

На цьому тлі проступає повчальна історія про пошуки синів, милосердя й материнську любов. І фінал, де напівпритомна героїня Лариси Руснак співає колискову напівживому солдатові, автори трактують як обнадійливий. Тому що всім героям дісталося по заслугах, усім відміряно відповідною мірою: хороші персонажі просублімують втрату і втішаться, а погані ніколи не будуть пробачені. Історія опиняється у площині холодного моралізаторства й пропонує нам винести з побаченого уроки. Дехто з глядачів зумів угледіти в «Полоні» навіть зраду батьківщини, хоча здавалося б – про чию батьківщину там могло би йтися?

Для українців ця форма насправді не матиме значення. Ми бачитимемо тут лише свій біль, і кожен окремий епізод буде дзеркалом, який його відбиватиме – вдало або не дуже. Й у полоні, хай там як, завжди будуть «наші». Дивитися цей фільм інакше ми не зможемо – адже це означало б, що наші страждання такі ж, як, скажімо, страждання людей по той бік барикад.

Для тих, хто не буде дивитись фільм крізь призму свіжої травми, залишиться притча. Але справа в тому, що з війни переважно важко виносити уроки. Всім кортить порівняти «Полон» із аналогічним фільмом, а мені спадає на думку п’єса без документального підґрунтя – «Підірвані» британки Сари Кейн. Це був перший текст драматургині із мирної країни, але з тонким відчуттям глибин людської мерзенності. Дія у «Підірваних» так само просторово замкнена, як у «Полоні», так само відбувається на тлі безіменної війни. І так само Кейн говорить про зло і внутрішню чорноту, однак не соромиться нічого – навіть того, що врешті-решт, ненависть, збочення й огида в її історії вихолощують звідти будь-який сенс.

«Полон» же хапається за ідеї прощення і спокути і намагається таким чином втиснутись у рамки раціонального. Однак таких історій безліч. А наша – як кожна реальна – вже перетнула межу, де все можна пояснити через заповіді. А тому питання відкрите: як розповідати про те, що відбувається – самим собі, не кажучи вже про решту світу?

Коментарі


спецтеми: