Політ Мрії

Мистецтво — це більше не практика виробництва творів. Мистецтво — це оптика, через яку кожен із нас дивиться на світ. Воно більше не про художника як егоїстичного творця, що нав’язує глядачу власний образ світу. Але про художника, який має достатній рівень емпатії, аби активувати суб’єктність глядача, створити умови, в яких той здатен відчути себе частиною реального історичного процесу.

Взагалі-то здатність відчувати, як твориться історія, фіксувати зміни у сприйнятті та складати окремі шматки пазлу у єдиний наратив — велика розкіш, доступна дуже обмеженому колу людей. Ця здатність потребує не лише таланту бачити, чи то пак, уміння будувати з’язки між розрізненими здавалося би феноменами, але і часу — банальної дистанції, з якої можна було би побачити цілісну картину реального. Бо з відстані легше помітити цитати та повтори, синкопи та рими між різними історичними фактами та подіями.

Це метод, із яким давно працюють історики мистецтва, літератури, музики, його часто використовують журналісти та публіцисти. І якщо ви зараз пригадаєте найкращу нон-фікшн книжку, яку читали останнім часом, швидше за все вона буде написана саме в такий спосіб. Автор фокусується на одній події, людині або явищі і, використовуючи його як магніт, збирає по архівах, або через опитування та інтерв’ю очевидців будь-які дотичні до нього факти й деталі, далі прокладає між ними зв’язки, дає оцінки та характеристики, плете мереживо з припущень і здогадок, які зрештою стають реальністю в уяві читача або глядача.

Те саме роблять документалісти, хоча вони вивчають подію не ретроспективно, а синхронно, спостерігаючи, як реальність сама себе проявляє у реальному часі. Та все ж цей реальний час лишається реальним лише для спостерігача, глядач змонтованого твору бачить його на екрані, не маючи змоги впливати на те, що вже сталося.

Позиція глядача/слухача поступається статусу учасника — ключова зміна, що характеризує наш час. Але зрозуміло, що мати можливість впливати та впливати — не одне й те саме. Більшість із нас цілком задоволені статусом спостерігача, бо найголовніша зміна — зміна свідомості об’єкта на суб’єктну — досить тривалий процес. От і виходить, що маючи інструменти для реалізації реальної демократії, ми дедалі більше плутаємося у паралізуючому популістичному павутинні самопроголошених геніїв та політиканів, які знають, як для нас краще і ладні піти на будь-які підступи, щоби переконати нас у цьому.

Мистецтво завжди першим реагувало на зміни свідомості людини в обставинах часу. Стати впливовим твором мистецтва може лише промовистий образ, що свідомо чи несвідомо фіксує ці зміни, викликаючи палкий відгук аудиторії. Частіше за все це відбувалося ретроспективно, рідко — під час зустрічі твору з глядачем. Але ще ніколи у момент презентації самої ідеї твору. Аж дотепер.

Це сталося 15 листопада 2018, коли на буденній прес-конференції Міністерства культури, від якої ніхто не чекав несподіваних сенсацій, було оголошено результати конкурсу та представлено кураторів проекту українського павільйону, що представлятиме Україну на 58 Венеційській бієнале. Художників «Відкритої групи» і їхній перформативний проект «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні»

Так сталося, що твір, який представлятиме Україну у Венеції наступного року, став широко обговорюваним уже в момент презентації самої ідеї. І кожен, хто долучився до цього обговорення, хоче того чи ні, вже став частиною перформансу, перебіг якого образно свідчитиме про нас із вами у конкретному історичному часі. Художники окреслили уявний художній простір, де відтепер розгортатимуться події аж до самої реалізації проекту, якою б вона не була. Як сказала видавець Дана Павличко, коментуючи прес-конференцію, «Це немов кіно. І ми всі є частиною цього дійства».

Аналізуючи цей уявний художній простір вже зараз можна стверджувати, що нам доведеться змиритись із тим, що сумніви, непевність та невизначеність є платою за світ, де можливо все. За світ, у якому є свобода мріяти, але разом із нею і відповідальність за те, що будь-яка найхимерніша мрія може стати реальністю.

Усі знають, що українці класно вміють об’єднуватися «проти» чогось або когось. Але ще ніколи в нашій історії не було об’єднання «заради» якоїсь мети або ідеї. Як на мене це означає лише те, що ми досі не стали суспільством громадян, адже лише наявність спільних мрій, ідей та уявлень про майбутнє і робить із нагромадження індивідів суспільство. Спільні мрії здатні об’єднувати, бо заради них варто  знехтувати навіть власними інтересами.

Люди істоти символічні, саме тому ми так любимо мистецтво. Тож, можливо, політ української Мрії над венеційськими Джардіні — саме те, заради чого варто об’єднати свої зусилля? В української мрії точно є вороги, тому ніхто крім нас не здійме її у повітря. Хочете вірте, а хочете ні, але від нас із вами залежить, злетить Мрія чи залишиться прикутою до землі непідйомною вагою невіри у саму здатність польоту.

Насправді проект Відкритої групи  «Падаюча тінь “Мрії” на сади Джардіні» про сучасних українців на зламі епох. Він про романтичну мрію перетворення цілої країни об’єктивованих спостерігачів у суб’єктів власної історії.

Коментарі

спецтеми: