Підсумки року: різні обличчя культури

KORYDOR підбиває підсумки культурного року. Ми зібрали думки фахівчинь та експертів з літератури, театру, кіно, філософії, класичної та поп-музики з приводу найцікавіших та найважливіших подій, що відбулися в 2017 році.

 

Оксана Щур, літературна оглядачка, кураторка літературних програм Мистецького Арсеналу

Найуспішнішою авторкою художньої прози 2017 року є, безперечно, Катерина Калитко. Добре відома як авторка метафоричної, густої поезії та перекладачка й популяризаторка балканської прози, вона видала збірку оповідань (жанр дуже специфічний – він автоматично поступається романній формі щодо «вагомості» і так само, як і вірші, потребує потрапляння «в яблучко») – і вже отримала премію Конрада та відзнаку Книжка року Бі-Бі-Сі; на черзі – премія ЛітАкцент року, і «Земля загублених» має потрапити щонайменше у короткий список.

«Інтернату» Сергія Жадана пощастило трохи менше: він обмежиться народною любов’ю та, переконана, численними перекладами на іноземні мови. Лірична оповідь про те, що ми давно хотіли почути про історію країни і маленьких людей, що давно хотіли проговорити і виплакати, стала однією з найпроникливіших книжок про останню війну на українських теренах. Здається, від відзначення нечисленними місцевими літературними преміями «Інтернат» стримує лише ота надмірна читацька любов, яка дратує критиків з їхньою упередженістю щодо масовості (та й вимоги до найпопулярнішого живого українського автора – вищі середнього), а також те, що Жадан уже по кілька разів усі українські премії зібрав.

Наступного року нас спробує здивувати Юрій Андрухович книжкою прози (цікаво, як звучать старі й нові його тексти, об’єднані у єдину збірку про злочинців). Також кажуть, що слід очікувати нової книжки Софії Андрухович – і це безперечно буде якісний яскравий текст.

 

Тетяна Трофименко, літературна критикиня

Власне, наприкінці 2017 я, майже як і щороку, сумно констатую: у сучукрліті з’явилося дуже мало добрих книжок. Що вже казати про одіозну «книгу року», яку визначають компетентні журі нечисленних українських літературних премій, – тут думки завжди діаметрально розходяться. Поєднати суспільну значущість і художню майстерність (а саме це, здається, і має блискуче зробити автор «книги року») у 2017 вдалося, на мою думку, лише Володимирові Рафеєнку. Його «Долгота дней» є водночас реалістичним та психологічним зображенням сучасних подій на окупованому Донбасі і сюжетною фантасмагорією, де поєднуються інтелектуальний компонент, чорний гумор, християнська містика та багато іншого. Шкода, що переклад цієї книжки українською «Довгі часи» автоматично «пролітає» для багатьох літературних рейтингів як «неукраїнський» – це показовий симптом нашої нездоланної містечковості й спроби закритися в патріотичній тусовці.

Серед хороших жанрових текстів можна назвати міцно скроєний психологічний трилер Макса Кідрука «Не озирайся і мовчи». Потужним щепленням від пафосу й самомилування став бурлескний «Харків 1938» Олександра Ірванця. Заслуговують на увагу красива історія «Одіссеї навспак» – «Ловець океану» Володимира Єрмоленка та «Земля загублених» Катерини Калитко (остання книжка недаремно вже взяла дві престижні нагороди), «Танжер» Івана Козленка – принаймні його «сучасна» частина. В останніх трьох текстах є неординарний стиль, колізії та персонажі, які запам’ятовуються, – і це вже перемога.

Адже основний масив прози 2017 – це довжелезні родинні саги або, навпаки, «три дні з життя персонажів», однотипні, нецікаві в плані мови, лінійні й безконфліктні, де вже на першому десятку сторінок стає ліньки запам’ятовувати, хто кому дід, баба, двоюрідна сестра, колишній коханець чи сусідка по сходовому майданчику (байдуже, ідеться про вигадану родину ерцгерцога Вільгельма, подорож до інтернату лузера Паші чи алкогольний угар збирачів чормету). Звісно, так нас закликають осмислити своє минуле й теперішнє, але, можливо, варто це робити не настільки пафосно, нудно й багатослівно?..

Традиційно кращою є ситуація в поезії, але серед багатьох сильних збірок відзначу лише «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської. Досконала не лише з погляду версифікації й художньої мови, ця поезія ніби перебирає на себе функції, із якими не може впоратися проза: дає в емоційно сконденсованій формі вражаючі сюжети з минулого, які резонують із сучасним.

 

Олег Вергеліс, театральний критик

Очевидно, є певна карма у нашій теперішній дійсності, яка — попри всі економічні та політичні негаразди — все ж таки потужно впливає на цікаві, позитивні, результативні театральні процеси. 2017-й у цьому сенсі не був неврожайним сценічним роком. Цей рік спонукав багатьох митців молодого і середнього покоління стверджувати свій сценічний стиль, пропонувати глядачам і критикам свою оригінальну сценічну мову.

Саме цей рік є роком не стільки відкриттів, скільки «закріплення пройденого». Тобто ті молоді митці, які ще декілька років тому робили перші, інколи непевні кроки, нині стали досить активним та пробивним сценічним поколінням. І, отже, серед найвизначніших театральних подій 2017-го, на мій погляд, і є саме така тенденція: утвердження нового театрального покоління мілленіалів.

Інколи вони зухвало сперечаються зі старшими, дорікають їм ретроградством, архаїчними витівками на академічних сценах. Водночас таке покоління театралів-мілленіалів нікому не дає існувати спокійно у колгоспі «Тихе життя» (з давньої української радянської п’єси). Хтось зі старших відверто боїться отаких мілленіалів, хтось навіть не ризикує вступати з ними у мережеві дискусії. Втім, час не зупиниш. Вони, вчорашні діти, вже прийшли, вони є.

Лише декілька імен, які у 2017-му сприймаються не як виняток-відкриття, а як цікава матриця нового українського театру XXI століття. Насамперед, це режисери — Стас Жирков, Максим Голенко, Тамара Трунова, Влада Белозеренко, Юлія Мороз, Іван Уривський, Дмитро Гусаков, Юлія Журавкова, Максим Булгаков, Дмитро Весельський, Анна Огій, Давид Петросян.

Для декого вже відкрили свої металеві ворота — наші Національні театри. На декого ще чекає таке подальше щастя.

Серед інших важливих подій 2017-го — народження двох потужних сценічних форумів. Фестиваль «Кропивницький» у однойменному місті та фестиваль Porto Franko в Івано-Франківську. Обидва форуми ідеологічно чимось схожі на ГОГОЛЬFEST Влада Троїцького. Хоча у Кропивницькому та у Франківську намагаються творити свої оригінальні проекти з урахуванням топографії та місцевого культурного середовища. В той же час, як відомо, сам Троїцький заявив про закриття ГОГОЛЬFESTу.

І фестивалі, і тенденції — все це чудово. Але театральний розмай, насамперед, то конкретні вистави, які визначали художній тонус року.

На мій смак, серед найкращих вистав 2017-го — «Серпень. Графство Оссейдж» у Молодому театрі (режисер Стас Жирков). Стильний євроформат, прекрасні акторські роботи, вдале переосмислення популярної американської п’єси. Ще одна постановка Стаса у 2017-му знайшла своїх шанувальників уже на камерній сцені театру «Золоті Ворота» — «Тату, ти мене любив» за п’єсою Дмитра Богославського. Ця вистава, здається, повсякчас виходить поза межі маленького театрального простору і надовго поселяється у твоїй власній душі. Навіює спогади про особисте, про чеховський «Вишневий сад», про пошук того цілющого джерела у замуленій криниці, яке живить і родину, і Батьківщину. При цьому засоби сценічної виразності у Стаса досить стримані: це психологічна гра з непередбачуваним результатом, з чудовими акторськими одкровеннями.

Дві вдалі вистави цьогоріч у Дмитра Богомазова — «12 ніч» Вільяма Шекспіра та «Життя попереду» Еміля Ажара (Театр драми і комедії на Лівому березі). У першому випадку молоді актори-бешкетники перетворюють давню шекспірівську казку на дивовижний містичний сценічний дискурс з елементами інтелектуальної буфонади, музичними витівками, бадьорим маскарадом. Молоді душі ніби омолоджують і вічного Шекспіра, і досвідченого режисера: обмін енергіями усім їм – на користь. А у виставі «Життя попереду» цей же режисер зустрічається віч-на-віч із доволі непростою прозою ХХ століття, яку йому треба трансформувати в сценічну мову. Загалом це вдається (хоча й не без втрат). І найбільше, що вдається — це прошивання суто психологічними ритмами давньої історії Еміля Ажара та об’ємне розкриття на сцені постатей двох героїв — хлопчика-араба і старої бабусі-єврейки. Ці ролі чудово виконують Оксана Жданова та Лев Сомов.

Ще дві важливі українські вистави 2017-го мають не київську, а івано-франківську реєстрацію. Це «Гамлет» та «Вона – земля» (режисер Ростислав Держипільський). Перша вистава – зухвалий концептуальний експеримент на території музики, слова, театрального андеграунду, шекспірівського міфу. Друга – тиха молитва та відчуття Стефаника як нашого сучасника, котрий нібито напророчив трагічні воєнні події нашого сьогодення.

Серед важливих театральних подій, які також мають нестоличну реєстрацію – «Цвіт папороті» у Львівській Національній опері (це фактично реабілітація раніше забороненої «совєтами» фольк-опери Євгена Станковича). У Львові ж вийшов камерний, але надзвичайно потужний шекспірівський «Гамлет» у ляльковому театрі (переклад Юрія Андруховича, режисер Олекса Кравчук).

Ще одна потужна вистава, яка об’єднала ляльок і людей – в Одесі, це «Містифікація» від режисера Івана Уривського (за мотивами повісті Олександра Купріна «Олеся»). Протягом години (вистава коротка) режисер створює містичний інфернальний світ, у якому душа пропащої людини б’ється крилами, немов пташка, у пошуках втраченої любові. І не знайшовши її на цьому світі – та ж душа знову повертається у темне потойбіччя.

Загалом серед найважливіших тенденцій 2017-го – несподівані та сильні акторські відкриття. У Києві – Наталя Кленіна, Роман Ясіновський, Іван Шаран, Анастасія Блажчук, Антон Соловей, Христина Федорак. У Львові – Надія Крат. У Франківську – Іван Бліндар. В Одесі – Вадим Головко та Іван Цуркан.

І це далеко не повний перелік цікавих та важливих подій, вистав, імен 2017-го. Адже театральна мапа України – безмежна. І у кожного критика є свої відкриття, висновки та підсумки.

 

Михайло Кольцов, викладач кафедри філософії НаУКМА та Могилянської школи журналістики

Я би хотів виділити окремо одну книжку та одну подію.

Отже: Марія Фюрст, Юрґен Тринкс. Філософія – видання «Дух і літера» (2018). Попри те, що я скептично ставлюся до підручників з філософії, цей вартий уваги хоча б через те, що розрахований на школярів. Цікаво побачити, як саме автори структурують матеріал, як роблять філософські поняття та тексти доступними для широкого загалу. Книга ще не доступна для продажів, тож її сміливо можна зараховувати до філософських здобутків 2018 року.

Вистава «Прекрасне» (Новий драматичний театр на Печерську) – надзвичайно цікава вистава з Сократом, Гіппієм та іншими дійовими особами про те, що ж таке «прекрасне». Мені подобається, що філософські діалоги виходять за межі текстів та стін аудиторії і опиняються на сцені. На сцені всього два актори і вистава триває близько двох годин, але, без сумніву, це найяскравіша подія в філософії 2017 року.

 

Дмитро Десятерик, кінокритик, журналіст

Почнемо з крупнобюджетних проектів. Звісно, першим тут варто назвати фільм «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва. Ця картина встановила рекорд зборів для українського кіно: 8,1 млн грн за перший уїкенд. Крім того, цей фільм спростував мої побоювання, що це буде річ, зроблена на злобу дня. Це виявилося хай і нерівне, але цілком гідне кіно про війну, яка все ще триває, і воно має свою мистецьку цінність. Нечасто буває, щоб актуальний твір мав такі неспростовні художні якості. Особливість цього фільму в тому, що ця перша ігрова картина про війну закладає стандарти українського ігрового кіна на багато років уперед. Наступні режисери будуть спиратися на нього або ж відштовхуватися у запереченні його, але все одно він залишиться.

Такі фільми як «Сторожова застава» і «Дзідзьо контрабас» здаються мені важливими саме з кількісного погляду. Перший фільм є серйозним по бюджету фентезі, а другий – гучна комедія, яка добре пішла в прокаті, це важливі індустрійні проекти, але їхні мистецькі якості я би не конкретизував. Усі ці три касові картини вийшли цього року, це свідчить про те, що в масового глядача прокидається цікавість до українського кіна.

Друга категорія – це авторське малобюджетне, немасове кіно. Цього року нарешті почали з’являтися гарні ігрові фільми. По-перше, хочу відзначити чорну комедію «Припутні» Аркадія Непиталюка. Це надзвичайно обдарований режисер, який через економічні та інші обставини зміг дебютувати тільки у 49 років. Цей сценарій він виношував давно, добре знав матеріал, із яким працював. «Припутні» – це надзвичайно влучна та смішна картина, із якісною режисерською та акторською роботами, прекрасним сценарієм та чудовими діалогами. Цей фільм – безумовна удача нашої кінематографії.

Ще один фільм геть іншого модусу – «Стрімголов». Дебют молодої режисерки Марини Степанської є драмою про розгублене покоління, яке опинилося на переломі історії, ситуації в країні, на тлі глобальних, тектонічних змін у суспільній свідомості, про те, як ці молоді люди шукають своє місце в житті. У фільмі є слабкі місця, але він, безумовно, вартий згадки як серйозна психологічна драма.

Два фільми, зняті у копродукції – «Межа» Петера Беб’яка (Україна-Словаччина) і «Червоний» Зази Буладзе (Україна-Литва). Ці фільми важливі тим, що вони жанрові й розраховані на масову аудиторію. «Межа» – кримінальний трилер з українськими акторами. «Червоний» – історичний бойовик зі стріляниною та крутими поворотами про повстання, організоване воїнами УПА у сталінському концтаборі. «Межа» у Словаччині стала рекордсменом національного прокату. Нашого глядача ще треба привчати дивитися українське кіно, бо він його не розкуштував. Фільм «Червоний» вирізняється тим, що руйнує традицію низки трагічних фільмів на історичну тематику.

Ще один цікавий ігровий фільм – «Січень-березень» Юрія Речинського (Австрія-Україна). Ця артхаусна драма цікава передусім з огляду на візуальну роботу. Цей фільм має слабкі місця в режисурі та сценарії, але знятий і змонтований він так, що захоплює. Крім того, в цій картині грають австрійські зірки із фільмів видатного режисера Ульріха Зайдля. Взагалі цей фільм зроблений під орудою та впливом Зайдля. Але це не чисто учнівській фільм: Речинський зміг дистанціюватися від впливу свого вчителя та зробити щось своє.

Один із найцікавіших документальних фільмів – «Головна роль» Сергія Буковського. Буковський – жива легенда української документалістики, видатний режисер. Один із його найкращих фільмів «Головна роль» – про матір Буковського, колишню акторку: ми не можемо зрозуміти, в яку мить вона грає, а в яку – поводиться натурально. Ця робота режисера на межі лицедійства та реальності зроблена надзвичайно добре. Фільм виходить за межі опозиції «ігровий-неігровий». Він досконало, атмосферно та витончено зроблений, і став справжньою подією у нашому кінематографі. І недарма мати Сергія Буковського Ніна Антонова отримала на Одеському кінофестивалі приз за найкращу акторську гру.

Ще один важливий документальний фільм – це «Діксіленд» Романа Бондарчука, історія дитячого джазового оркестру в Херсоні. Дуже зворушливе, багатофігурне документальне полотно, в якому історія групи дітей частково відбиває історію країни.

Ще один фільм, який ще не вийшов у прокат, але вже зібрав призи – «Дельта» Олександра Течинського. Його автор – фотограф, який не має спеціалізованої кінематографічної освіти. Свого часу він разом зі своїми товаришами зняв дуже цікавий документальний фільм про Майдан під назвою «Все палає». Фільм «Дельта» присвячений життю простих людей у дельті Дуная, які рубають там очерет чи промишляють незаконним виловом риби. Картина неймовірно гарно знята. За якістю це практично живопис Брейгеля. Під час перегляду навіть не виникає жодних запитань – документальне це кіно чи не документальне. За змістом це – зображення життя без головних героїв, але кожен образ має свій характер та розвиток.

 

Євгенія Нестерович, редакторка “Штуки” на порталі “Збруч”, критикиня

2017 рік у Львові не вдасться окреслити однозначно. Насиченість культурного життя вже дійшла того рівня, коли не можна узагальнити його до трьох-чотирьох речень. Але помітних, визначних «вау-подій» за цілий рік відбулося лише кілька, і тут, певно, більшість погоджується: за рік у нас стався LvivMozArt, «Східно-Західна вулиця. Пісня добра і зла» і відкриття Центру Шептицького. Перше – це подія «на експорт», покликана створити через Моцарта (хай і молодшого) дорожчий, цікавіший бренд Львова серед європейської публіки і привернути сюди інтелектуального туриста; подія, зреалізована приватними зусиллями досить великої і потужної підприємницької спільноти міста (і в цьому – теж показова).

Видання українського перекладу «Східно-Західної вулиці» само по собі стало явищем, а весь супутній проект Центру міської історії «Права, правосуддя і пам’яті міста» тільки поглибив це відчуття. Як на мене, це була подія, скерована всередину: на самоусвідомлення міста як частини великої історії і великого світу, як ще один крок поза межі провінційної ідентичності.

Відкриття Центру Шептицького – здавалося би, стосується переважно спільноти УКУ; та насправді, поява такої інституції у місті одразу впливає на весь культурний ландшафт, і за умов правильного та влучного менеджменту вже незабаром створить нову потужну точку притягання на карті міста.

Впливовими у сенсі дальших перспектив та відкладених наслідків стали також низка конкурсів на керівні посади у комунальних закладах культури. Театр Лесі (Ольга Мухіна, Олена Апчел), Перший театр для дітей та юнацтва (Роза Саркісян), Музей Івана Франка (Богдан Тихолоз), Будинок Органної музики (Іван Остапович), музей «Територія терору» (Ольга Гончар). Наслідки цих призначень будемо спостерігати впродовж найближчих років; проте щодо останніх двох і далі точаться суперечки або ж навіть судові розгляди. Не всюди конкурсна система працює так, як того би хотілося муніципалітету, тому наразі управління культури найбільше зайняте саме судовими процесами з невдоволеними колишніми керівниками закладів; і до того ж, управління досі (й далі!) «безголове». Розпочаті процеси створення нових інституцій культури публічно не коментують, а заснування ще у 2016 році оголошеної літературної премії й далі затягується. З усіх муніципальних осередків культури (не враховуючи театрів і бібліотек, які, здається, далі активно пруть вперед) за рік дався голосно чути хіба «Супутник» на Левандівці, де знову відбувся фестиваль Параджанова.

Чимало подій, на жаль, так і не вийшли за межі власних фб-сторінок. Ця обмеженість, навмисне створення інформаційної «бульбашки» навколо свого проекту виглядають примітивно у місті, де кожен кожного знає. Якщо в залі на події міжнародного значення сиділи десять осіб, то про це й так усі знатимуть, навіть якщо на офіційній сторінці ви не опублікуєте жодного фото з порожнім залом. Тому в цій частині хотілося би більше чесного обговорення, визнання власних помилок і роботи над ними.

 

Любов Морозова, музикознавиця, музична критикиня

LvivMozArt (серпень) – новий фестиваль у Львові, придуманий найвідомішою українською диригенткою Оксаною Линів. Взявши за основу той факт, що в цьому місті і його околицях син знаменитого Вольфганга Амадея – Франц Ксавер Вольфганг Моцарт – прожив загалом 30 років, організатори винесли його прізвище в назву фестивалю: бренд, все-таки. На ньому вперше публічно виконали кантату «Перший весняний день» для солістів, хору й оркестру (за життя Франца Ксавера вона звучала лише в закритих колах маєтку Баронеси Кавалькабо) і вперше у Львові – Варіації для фортепіано з оркестром Ля мажор, де за основу взято дві народні теми, почуті Францом Ксавером на Галичині.

У програмі фестивалю було безліч цікавинок на кшталт ферофона, сучасної версії скляної гармоніки, або етнопроекта знаменитої українки з Кельна Мар’яни Садовської, який поєднує традиційну обрядову і експериментальну музику, поезію і storytelling. Але головне – в ньому велику роль відвели молодим українським композиторам, включивши їхні п’єси в програми поруч із перевіреною часом класикою.

Словом, у Львова з’явився фестиваль із упізнаваним брендом, харизматичним і симпатичним лідером. Фестиваль, який розвиває не тільки туризм, а й актуальне мистецтво.

Опера Генрі Перселла «Дідона і Еней» від Open Opera Ukraine (листопад) – перша в Україні постановка барокової опери за правилами historically informed performance. Тобто максимально наближено до того, як вона виконувалася на прем’єрі в 1689 році. Процес репетицій тривав понад півроку і був би самодостатнім без фінальної постановки. Адже ті знання і навички, якими музиканти “обросли” завдяки російському диригентові Назару Кожухарю (московському синові знаменитого українського диригента Володимира Кожухаря), а також британській вокалістці і живій легенді автентичного виконавства Емми Кіркбі, повністю перевернули манеру гри і співу молодих українських співаків та інструменталістів. Результат – сценічна версія опери в одному із залів «Мистецького Арсеналу» – одночасно став найвдалішою роботою режисера Тамари Трунової. Не тому, що до цього її ідеї були слабші, або ж досвіду не вистачало, а з тієї причини, що нарешті вдалася злагоджена робота команди. Дуже, до речі, наочна: і хор рухається синхронно, і Еней – чемпіон світу з армреслінгу. Нескладно, але неможливо було не згадати.

Серед важливих подій музичного року – Іван Остапович і Львівський #оргзал: 29-річний диригент і громадський діяч, який з другої спроби став директором однієї з найконсервативніших львівських організацій. Історія ця не так повчальна, як унікальна для українських широт: попередній «аксакал» Юліан Винницький, який чергував на посту директора з 1988 року, прогнозовано виграв конкурс завдяки корумпованому журі. У зв’язку з цією перемогою в культурних колах заварився бунт, була створена спецкомісія, яка підтвердила факти порушень, і в результаті нового конкурсу все ж вибрали Остаповича. За кілька тижнів на новій посаді він встиг привезти до Львова абсолютну фортепіанну зірку з українським минулим, але яка ніколи не гастролювала в нас – Вадима Холоденка, потім він влаштував великий прийом для всіх охочих, започаткував традицію екскурсій приміщенням, пустив свіжу кров – тобто молодих музикантів – на сцену. Ну і по дрібницях, за які Остаповича так люблять хіпстери: він запустив нове лого, двозначний хештег #оргзал і повністю поміняв дизайн афіш.

 

Аліса Ложкіна, мистецтвознавиця, культурологиня, кураторка

Цей рік розпочався скандалом. Я маю на увазі знищення виставки Давида Чичкана «Втрачена можливість» у ЦВК 7 січня цього року. Цей художник один із перших намагався критично осмислити результати й здобутки Майдану та постмайданних часів у контексті прав людини та гасел, які звучали під час революції. Виставка викликала обурення радикально налаштованих молодиків, які її і розтрощили. Потім це породило цілу хвилю конспірологічних звинувачень, що нібито це зробили заслані люди з метою політичної провокації, а центр цього всього – не в Україні. Але тим не менше, все це відобразило небажання нашого суспільства сприймати якийсь критичний наратив щодо нашої новітньої історії та замислюватися над некомфортними питаннями.

Дуже цікаво, що ця історія продовжилася з батьком молодого художника, представником старшої генерації українського сучасного мистецтва Іллею Чичканом, який у травні брав участь у виставці галереї «Карась» і представляв там свої роботи із циклу «Психодарвінізм: еволюція психів», які він створює вже не перше десятиліття. Це гібридні образи на основі портретів мавп. Він вже зобразив у вигляді мавпи і Ясіра Арафата, й Ісуса Христа, і учасників Ялтинської конференції. Тобто це дуже довготривалий проект, але прикметно, що саме зараз, на хвилі загострення ханжеських настроїв, на хвилі бажання знайти якісь провокації, мистецтво знову привертає до себе увагу. Робота Іллі Чичкана у вигляді портрета мавпи в окладі дешевої ікони масового виробництва часів ХІХ сторіччя викликала хвилю обурення серед певних громадян, які захотіли подати в суд на галерею. [У вересні заступник голови Karas Gallery Олександр Заклецький повідомив, що проти галереї порушили кримінальну справу – О.Ш.]. Галерист Євген Карась був дуже обурений. Зрозуміло, що там є певний момент політичних провокацій, але це дуже важлива історія в контексті цензурних настроїв у суспільстві, і це доволі небезпечно, тому що ми рухаємося в напрямку якогось нового пуританства, відсутності почуття гумору та тріумфу звірячої серйозності. Мене це особисто дуже лякає.

Серед великих проектів варто відзначити виставки, які відбувалися в Мистецькому Арсеналі. По-перше, це Фестиваль молодого мистецтва, який відбувався у вересні-жовтні. Він викликав величезний вибух активності молодих художників і художниць, яких було понад 70, і кураторок, які взяли участь у цьому проекті. Це був дуже важливий крок з боку Міністерства культури, яке профінансувало Фестиваль. Сподіваюсь, Міністерство не відмовиться у подальшому від цієї практики, бо вона позитивно впливає на культурний ландшафт України. Але я би все ж хотіла, щоби термін «молодий художник» замінили концептом «художник-початківець», те, що англійською мовою називається «emerging artist», бо погляд на художника з точки зору його біологічного віку є банальним ейджизмом і не відповідає тому, чого хочуть досягти організатори таких подій. Адже художнику, який щойно почав свою кар’єру, може бути й 60 років, а формально він не є «молодим» художником, бо потребує фінансової підтримки своїх проектів і порад кураторів, фахівців. Треба позбутися цього анахронічного вікового обмеження для таких проектів.

Дуже активно розвивається Національний художній музей. Нещодавно там були представлені роботи львів’янина Олександра Аксініна, який трагічно загинув у 1985 році. Фактично його ім’я було перевідкрите київською публікою завдяки Нацмузею.

Наразі триває велика виставка «Місто ХА», яка показує творчість кількох генерацій харківських митців, представників певної регіональної мега-школи. Це дуже цікаво, бо Харків протягом кількох десятиліть був однією з найцікавіших точок на культурній мапі України, містом, звідки походять найвідоміші на світовій арені митці родом з України – Борис Михайлов, Сергій Братков та інші.

До речі, той самий Борис Михайлов цього року представляв Україну на Венеційській бієнале. Його неоднозначний проект «Парламент» (він включав фото від 2014-го року до сьогодні) викликав і хвилю критики, і хвилю цікавості, бо це вперше Міністерство культури України вирішило провести відкриту процедуру відбору для представлення на бієнале.

Було багато проблем із процедурою, також – із інформуванням громадськості щодо можливості подачі заявки на конкурс до Венеції. Саме тому заявок було подано дуже мало. Я також брала участь у складі комісії. Організатором павільйону був музей Dallas Contemporary, а також його виконавчий директор Пітер Дорошенко та кураторка Лілія Куделя.

Від початку мав брати участь у венеційському проекті Ілля Кабаков, але він зрештою відмовився. Офіційна причина відмови: стан його здоров’я, але ми всі розуміємо, що в цьому була політична мотивація, бо у нього дуже багато проектів, пов’язаних з Росією. Проект Бориса Михайлова через естетику аналогового глітчу показував світ пост-правди, в якому всі ми сьогодні живемо, і вже не бачимо цілісного образу навіть у політичному спектаклі, який ми споглядаємо через медіа, де все розтрощене, все зазнає якогось сюрреалістичного втручання.

 

Олексій Бондаренко, головний редактор блогу про нову українську музику LiRoom

На мою думку, в українській музиці цього року на передній план вийшли поп-виконавці. В списку релізів 2017 року більше поп-альбомів, ніж у попередні два роки.

При цьому ріст кількості поп-артистів не корелює з якістю – їхня музика залишається стабільно посередньою. Інді-поп поки що не здатен конкурувати із наявними форматами, і це можна побачити на тлі популярності артиста Monatikа чи Христини Соловій, YUKO чи MamaRika.

У нас сформувався певний топ артистів, спроможних зібрати Палац Спорту та Stereo Plaza в Києві, а також проїхатися туром Україною зі значно меншою кількістю людей в залах. Загалом за весь рік майже не вийшло помітних альбомів, які б одразу спадали на думку при запитанні «А що тобі сподобалося цього року?». «Бумбокс» та «O.Torvald» випустили міні-альбоми. Серед молодих гуртів та андеграунду жодного релізу, який би «звучав з кожної праски». Цього року не було таких відкриттів, якими свого часу стали ONUKA чи «Гриби».

До України поволі повертається російська музика, особливо хіп-хоп. А деякі нові гурти одразу «б’ють» в російську аудиторію. Це просто констатація факту.

Від наступного року очікую активізації українських колективів – випуску нових релізів, відео, нових шоу. Поштовх, який українська музика отримала в 2014 році, закінчився. Зараз музичний процес нагадує мікроавтобус під час ожеледиці, який ще котиться по кризі вперед, але вже майже зупинився.

Те, що працювало на фоні патріотичного підйому та відсутності конкуренції з боку європейських та російських артистів, уже не працює. Тобто тепер починається період без «фори». Тому очікую, що українські музиканти це зрозуміють і працюватимуть на порядок важче, ніж цього року.

 

Коментарі

спецтеми: