Підсумки року: малі кроки

Паскаль Мартін Таю. Ковадло демократії, 2018. PinchukArtCentre

Вже традиційно Korydor підбиває підсумки року в культурі. Цей рік був насичений подіями, особливо він запам’ятався створенням Українського культурного фонду, який профінансував 380 проектів, та Українського інституту, який спочатку хотіли забезпечити лише на 1/10 від необхідної суми на весь наступний рік. Також рік, що минає, виніс на берег найгірші продукти багаторічного розкладання гуманітарної науки та журналістики – плагіат у наукових і журналістських текстах, а також проблему етики публічних висловлювань загалом – цим запам’яталося обговорення авторського права та пам’ятна прес-конференція про українські проекти для венеційської бієнале. Одна з найбільш резонансних справ у сфері культури цього року – вимагання “відкату” від кінофестивалю “86” чиновником Міністерства культури. Разом із тим відбулося відкриття музею сучасного мистецтва в Луцьку, форум «Слобода Культ» в Ужгороді й Мукачеві, безліч низових ініціатив та проектів на Сході країни, дослідження локальних музеїв та об’єктів модернізму, перемоги в міжнародних кінофестивалях і кураторські проекти, що залишаться в історії сучасного українського мистецтва.

Ми розпитали в експертів та експерток про найбільш помітні події та системні проблеми культурної дипломатії, мистецтва, музейної справи, культурної децентралізації та кіногалузі в 2018 році.

 

 Володимир Шейко, директор Українського інституту

Процес створення Українського Інституту тривав кілька років. Він був заснований ще торік, але почав працювати у серпні 2018 після призначення директора та формування команди. За ці чотири місяці ми провели декілька публічних і внутрішніх стратегічних сесій та понад 100 консультацій, сформулювали стратегію роботи Інституту на найближчі роки.

Те, що Український інститут отримав достатнє фінансування – це результат зусиль керівництва МЗС, голови наглядової ради Інституту Ірини Подоляк і десятків інших людей – керівників інституцій культури, політиків, журналістів, депутатів, керівництва Міністерства фінансів – які стали нашими однодумцями і порадниками. Ми відкрито говорили про важливість місії Інституту та потребу у фінансуванні, провели прес-конференцію, брали участь у двох десятках  публічних заходів і, зрештою, домоглися того бюджету, який дозволить нам комфортно працювати упродовж наступного року і закласти фундамент для подальшого росту інституції.

У 2018 році розширилась географія української культурної дипломатії, що підтримується МЗС. Україна продовжує зміцнювати свою присутність на важливих культурних подіях світу, наприклад, Берлінале та Торонтському кінофестивалі, книжкових ярмарках Парижа, Праги, Відня, Варшави чи Буенос-Айреса. Цьогоріч Інститут дофінансував українське представлення на Тижні дизайну в Ейндховені, підтримав проект кінодокументалістики Docudays UA ‘See Ukraine’ в Парижі, створив україномовну версію аудіогідів для Національного музею у Варшаві.
Українська дипломатія вчиться цінувати культуру і сприймати її як важливий інструмент зовнішньої політики, а також розуміти, які культурні явища є затребуваними та цікавими за кордоном. Серед викликів – необхідність краще комунікувати свою роботу іноземцям, показувати світові сучасну, а не архаїчну Україну, забезпечити сталу і професійну присутність України на ключових культурних майданчиках світу, розвивати спроможність українських інституцій фахово працювати за межами країни.

Попри збільшення кількості подій і заходів, українській культурній дипломатії все ще бракує системності, стратегічного бачення, людських і фінансових ресурсів. Давайте визнаємо: кілька десятків чи навіть сотня точкових заходів ніяк не вплинуть на впізнаваність або міжнародний імідж України. Тому серед задач Українського інституту на найближчі роки – забезпечити сталу присутність України на ключових культурних та інформаційних майданчиках світу, зацікавити Україною тих людей, які формують суспільну думку у своїх країнах, впливають на професійні спільноти, беруть участь у прийнятті рішень (в тому числі політичних), які прямо чи опосередковано стосуються України. Тут не може бути компромісів.

 У 2019 році плануємо провести понад 100 заходів культурної дипломатії у 10 країнах, зокрема широку міждисциплінарну програму Року української культури в Австрії. Ми також підготували та ініціювали внесення змін до низки підзаконних актів, які блокують чи обмежують нашу роботу, розробили філософію бренду Інституту та методологію дослідження сприйняття України за кордоном, яке запустимо наступного року.

Якщо порівнювати 2018 і 2015 рік, то державне фінансування публічної і культурної дипломатії, безумовно, суттєво збільшилось. Проте бюджет кожного заходу часом складає 30-50% від того, скільки мала б коштувати професійна та масштабна репрезентація України за кордоном. Це дилема – профінансувати більше заходів з меншим бюджетом чи зосередитись на кількох десятках дорожчих подій? Наразі ми й самі шукаємо відповіді на це питання.

 


Аліса Ложкіна, незалежна кураторка, мистецтвознавиця

Цей рік був черговим у хорошому сенсі цього слова. Не відбулося нічого радикально нового чи шокуючого. Поза тим, у найбільших арт-центрах і галереях проходили якісні «планові» події. Серед них варто виділити виставку «Червона книга. Радянське мистецтво Львова 80-90 років» у PinchukArtCentre. Її курували Станіслав Сілантьєв та Галина Хорунжа. Хоча проект багато в чому повторював конфігурацію нещодавньої виставки цих кураторів у Національному художньому музеї, метод об’єднання «Перший Пролетарський заповідник імені Жана Жореса», що базується на перепридумуванні й мистецькому переосмисленні цілого пласту втраченої історії українського мистецтва останніх десятиліть, мені здається цікавим і оригінальним.

У Мистецькому Арсеналі пройшла етапна посмертна ретроспектива Кирила Проценка. Вона багато кому відкрила очі на Проценка-художника, який довгий час перебував у тіні Проценка-тусовщика. Мистецький Арсенал загалом продемонстрував зважену і дуже професійну програму. Поза тим, варто відзначити певну тенденцію до консервативності у політиці арт-центру. Роблячи ставку на масштабні історичні та культурологічні блокбастери, а також посмертні ретроспективи, Арсенал, здається, уникає зіткнення із живими митцями. Не початківцями і не класиками, а тими, хто перебуває в зеніті кар’єри. Досвід подібної співпраці був доволі травматичним для комплексу в минулому. Відсутність такого унікального виставкового майданчика як Арсенал на мапі актуального мистецтва – велика втрата для середовища. Сподіваюся, цього року це був просто випадковий збіг обставин.

Арсенал почав супроводжувати майже кожен великий проект серйозним каталогом. Книги до минулих проектів – виставки Олександра Гнилицького, ретроспективи бойчукістів, проекту-дослідження українського відеоарту 1990-х, а також каталог Кирила Проценка – важливий і вагомий результат цьогорічної діяльності арт-комплексу.  Серед інших важливих видавничих ініціатив – вихід друкованого каталогу проекту «Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище» у PinchukArtCrentre, а також активна діяльність новоствореного видавництва IST Publishing та його головної редакторки Катерини Носко. У листопаді стало відомо про заснування митцями Ярославом Солопом та Михайлом Букшею нового видавництва BOOKSHA, що позиціонує себе як український Tashen. Макет першої книги амбітного видавництва – величезний альбом, присвячений Українській фотографічній альтернативі, було презентовано на Paris Photo. Вочевидь, у ніші української мистецької книги стає гаряче.

Помітно активізувалася цього року Одеса. Одеський художній музей пережив епопею з призначенням директором Олександра Ройтбурда. Гучний і огидний політичний скандал, на щастя, завершився перемогою раціо. Очолений класиком сучасного мистецтва музей отримав нове життя. Хочеться сподіватися, що новій команді вдасться уникнути стрімкого вигорання.

У ще одній інституції – Музеї сучасного мистецтва Одеси пройшли одразу дві знакові події. Виставка Микити Кадана (Не)означені – приклад вдалої співпраці митця, кураторської групи проекту та провідних інтелектуалів, що стали авторами текстів до виставки. Тема (Не)означених – травми української історії ХХ століття, непроговореність яких робить завданий біль хронічним і небезпечним. Проект став результатом співпраці з Центром міської історії у Львові та його непересічною директоркою Софією Дяк. Такий обмін виставками між регіональними мистецькими інституціями важко переоцінити. Також у музеї пройшла ретроспектива херсонця Стаса Волязловського. З його трагічної смерті почався цей рік. Згодом з’ясувалося, що в українських колекціях не залишилося жодного знакового твору на текстилі митця, який був одним з найважливіших явищ останнього десятиліття. На щастя, є багато цікавих відео Волязловського та робіт в інших медіа. Вони й склали основу виставки. Проте зяюча пустка на місці, де мали би бути програмні «ганчірки», як їх називав сам автор, – наочна демонстрація того, що без належної термінової музеєфікації сучасне мистецтво останніх десятиліть ризикує перетворитися на чистий апокриф.

Найважливішим проектом року в Одесі, що резонує з загальноукраїнськими потребами і ситуацією, стала виставка «Ексгумація» в Одеському художньому музеї. Музей продемонстрував твори доби соцреалізму зі своєї колекції. Саме такого зваженого і адекватного підходу до цієї теми сьогодні дуже бракує. Ще одна важлива ініціатива, яка стосується збереження спадку радянської доби – все те, що роблять кураторки Євгенія Моляр та Дана Брєжнєва у Кмитівському музеї. Невеличкий забутий музей на Житомирщині завдяки зусиллям активісток на очах перетворюється на динамічний центр тяжіння і «модне» місце.

Важливим досягненням цього року можна назвати міжнародні події та проекти. Це масштабна виставка сучасного українського мистецтва «Перманентна революція» у Музеї Людвіга у Будапешті, що її співорганізатором виступила Zenko Foundation, організований Центром візуальної культури проект «Сусіди» у рамках фестивалю архітектури та урбаністики «Варшава в будові», а також виставка-дослідження про історію та сьогодення львівської фотографії «ЕКСПЕРИМЕНТ!» у Galeria Forum Fotografii (Лодзь, Польща), де співкуратором виступив митець і популяризатор львівського міжвоєнного авангарду Андрій Бояров. Гучним успіхом стало здобуття Жанною Кадировою та Voloshyn Gallery  відзнаки за найкращий проект арт-ярмарку Pulse у рамках Miami Art Week.

Загалом 2018-й остаточно маркував «жіночий поворот» у мистецтві. І справа не лише у програмній «жіночій» виставці, що пройшла у арт-центрі Пінчука («Свій простір» – прим.ред.). Жінок у сфері в цілому стає дедалі більше, вони мають неабиякі амбіції та хист, створюють дедалі якісніші проекти і стрімко займають усі ніші – мистецькі, кураторські, мистецтвознавчі, функціонерські тощо.

Великий резонанс у вузьких колах наприкінці року викликала персона Божени Чагарової – художниці з Житомирщини, що має діагноз «параноїдальна шизофренія». На початку 2010-х вона зробила серію робіт зі стихійно концептуальною рефлексією на тему сучасного мистецтва та його істеблішменту. Критичні вишивки про сучасне мистецтво дійсно дуже цікаві і своєрідні, хоча вочевидь трохи випадкові у ширшому контексті особистості та творчості Божени Чагарової. Мені здається більш цікавим психоаналіз причин такого повального захоплення цим феноменом з боку нашої критики. Вочевидь, нарешті знайшовся Інший, а, в нашому випадку – Інша, яка може виступити своєрідним дзеркалом та речницею явищ, що їх спільноті самостійно чомусь так і не вдається ані проговорити, ані мистецьки осмислити за межами стандартних фейсбук-срачів. Ще один митець, який мене зацікавив цього року, і чия творчість теж межує з естетикою аутсайдерів – молодий і дуже самобутній живописець Юрій Болса.

Ну і наостанок про найгучніший скандал. Вікопомна «Мрія» українського народу про бієнале – настільки ж анекдотичний, наскільки сумний сюжет. Варто дочекатися подальшого розвитку подій і презентації проекту «Відкритої групи» у рамках Венеційської бієнале. Скандал між групами підтримки претендентів на участь у національному павільйоні загострив цілу низку болючих проблем у спільноті, як то: відсутність комунікації між поколіннями, готовність щомиті вступити у криваву війну за дуже обмежений ресурс, схильність до токсичних скандалів та взаємної неповаги. Я дуже сподіваюся, що наступна бієнале не загострить усі ці хвороби, а стане чимось на кшталт колективної терапії, коли, зрештою висловивши все накипіле, митці, куратори та решта причетних зможуть вийти на новий рівень конструктивної взаємодії.

 

Ксенія Малих, кураторка та менеджерка «Дослідницької платформи» в PinchukArtCentre

Теперь любить NAMU (Национальный художественный музей. – ред.) намного легче. С открытием выставки «Явлення» сразу стали видимыми те важнейшие сдвиги, к которым шла команда Музея уже давно. Это результаты нескольких успешных коллабораций и кадровых решений.

Во-первых, коллаборация Галины Беликовой и всей команды Музея с Иваном Светличным в выставке «Явлення» – это прорыв. То, как тонко и уважительно проработан материал, как дружелюбно по отношению к зрителю он подан, как много экспозиционное решение оставляет места для познания и понимания – потрясает. Надеюсь, это станет новой нормой для NAMU и примером для других музеев Украины.
О дружелюбном отношении к зрителю и новая входная зона Музея. Теперь, войдя в музей, мы первым делом видим администратора. Новая айдентика Музея всё это обрамляет и служит тем визуальным языком, на котором музей говорит со зрителем.

На втором фестивале Brave! Factory от Closer визуальная программа стала еще более сайт-специфик (для специально заданного пространства). Художники поработали с контекстом фестиваля и его аудиторией. Было много интерактивных объектов, нацеленных на прямое взаимодействие со зрителем. Например, работа Николая Карабиновича – написанные мелом на танцполе хроники полицейских облав в клубах разных стран. Или работа Даны Косминой с бутылками «Моршинской», заключенными в клетку. Художники находили общие места с посетителями фестиваля и таким образом происходило взаимоипроникновение разных смысловых слоев.

Продолжает свою деятельность экспозиционная среда ШУХЛЯДА, которая исследует природу и границы возможностей. В этом году она представила видеодокументацию перформанса Ярослава Футымского, посвященного несостоявшимся профсоюзным движениям начала ХХ века. Здесь основной задачей для команды Шухляды было сохранить поэтичность перформанса художника и не уничтожить ее новыми технологиями.

Важнейшим значением выставки «Кіптява» Ревковского-Рачинского в галерее АртСвіт в Днепре для меня есть то, что художники в самом начале своего творческого пути задают себе вопрос об эффективности критической функции их искусства. Написанный по букве на стенах панельных домов Днепродзержинска (Каменского) «стейтмент» «Ми проїбались» – не только констатация факта, но и признание и готовность разделить ответственность.

 

Дарія Бадьор, кінокритикиня, редакторка розділу Культура LB.ua

Если скользить по поверхности, то 2018 год в украинском кино – это год Сергея Лозницы, конечно же. Премьера и успех «Донбасса» на Каннском кинофестивале утвердили украинскую киноиндустрию как кандидата в серьезные игроки на поле большого игрового кино. Лозница на этом поле был утвержден давно – с 2010-го года, когда его «Счастье мое» взяли в основной каннский конкурс.

Фильм, естественно, спровоцировал дискуссию, когда был в украинском прокате, где собрал вполне приличный бокс-офис, что не может не радовать, – украинское общество с помощью «Донбасса» получило возможность отрефлексировать многие вещи.

Но есть в украинском кино 2018 года картины, которые кажутся менее заметными, но чье значение так же велико. Две из них – неигровые: «Явных признаков нет» Алины Горловой и «Дельта» Александра Течинского. Первый – очень тонкий, практически невесомый фильм о посттравматическом синдроме, о войне, которая не заканчивается, когда человек возвращается домой с фронта. Второй – путешествие в сердце украинских туманов, где не обсуждают выборы и не считают лайки в фейсбуке.

Несомненно, это год двух успешных игровых дебютов в полном метре – «Вулкана» Романа Бондарчука и «Когда падают деревья» Марыси Никитюк, фильмам во многом спорным, но совершающим попытки прорваться за границы все крепче устанавливающегося в украинском кино мейнстрима в его самом неприятном значении. «Штангист» Дмитрия Сухолиткого-Собчука и «Mia Donna» Павла Острикова – обещания мощных дебютов в будущем и важные для обоих режиссеров и для молодого украинского кино работы.

Проведение конкурса патриотических кинопроектов в Министерстве культуры (сложно поверить, что это мы пишем об Украине, а не о соседней России) привело к двум вещам: торможению процессов в Госкино (будь эти 500 млн в ведении Госкино в этом году, не прерывалась бы цепочка питчингов для индустрии); дискредитации Минкульта и фигуры министра культуры лично, который не отказался от проведения такого, мягко говоря, странного мероприятия.

В 2018-м в Киеве закрылись два старых кинотеатра: «Украина» и «Кинопанорама», напомнив киноманам о схемах продажи недвижимости в центре Киева эпохи мэра Черновецкого и о том, что ничто не вечно, пока существуют бизнес-интересы. В следующем году, впрочем, обещают открыть несколько многозальников в спальных районах столицы – это увеличит количество залов, которых в Украине все еще преступно мало.

 

Євгенія  Моляр, учасниця ДЕ НЕ ДЕ, дослідниця мистецтва

Для мене вже кілька років поспіль одним із визначних культурних проектів в Україні є фестиваль Конструкція в Дніпрі. Цього ж року вони зробили неймовірну вечірку в Палаці Ілліча, і це важливий крок на шляху до його збереження. Він реально ожив на одну ніч, і тисячі людей побачили і відчули його вітальність.

Постійно слідкую за діяльністю «Іншої освіти» в регіонах. Загалом вважаю це одним із кращих сучасних культурно-просвітницьких проектів в Україні. Я особисто не сприймаю фестивальний формат культурних проектів, але такі події, як 86 в Славутичі, Гамселить в Тернополі доводять, що можуть бути дієвими в контексті децентралізації.

З нових мені цікавий проект «Плюс-мінус» в Сєвєродонецьку. Це місцева ініціатива, що пропонує формат резиденції, вечірки електронної музики та роботу з місцевими архівними фото.

Для мене особисто найважливішим проектом децентралізації стала співпраця з Кмитівським музеєм радянського мистецтва. Це унікальна інституція, розташована в маленькому селі на Житомирщині, зберігає академічне мистецтво радянського періоду. Для нас із колегами з ініціативи ДЕ НЕ ДЕ це серйозний виклик, з одного боку. А з другого – всі наші доробки останніх років, напевно, можуть бути корисними для музею, для пошуку нових способів репрезентації радянського та його критичного переосмислення. Тож у нас багато планів на 2019, я в передчутті.

 

Катерина Чуєва, директорка Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Музейні підсумки 2018-го року в масштабах галузі складно назвати оптимістичними. Очікуваної реформи, яка б дозволила запустити механізми якісних змін та підтримати музеї, що опікуються державною частиною музейного фонду, зокрема, в умовах децентралізації, не розпочато. Міжвідомча взаємодія для захисту культурної спадщини на п’ятому році війни відсутня. Не чути ні про розробку стратегії розвитку галузі, ні про перспективи завершення бодай інструкції зі збереження музейних предметів; невтішна поки що й ситуація із впровадженням електронного обліку за сучасними стандартами.

Змін, які би спростили, зробили прозорішою вкрай забюрократизовану систему управління й оперування бюджетними коштами та знизили корупційні ризики, також не відбулося. Обнадіює запуск роботи Українського культурного фонду – деякі музеї вже скористалися можливостями, які надала грантова програма УКФ; за підтримки УКФ було розроблено, зокрема, дитячий путівник музеями Одеси. Однак ні гранти, ні інші форми залучення додаткових коштів не допоможуть вирішити системні проблеми музейної та дотичних галузей.

Одній з таких проблем присвячено виставковий проект Вінницького краєзнавчого музею під назвою «Викрадачі минулого. Врятовані та знищені пам’ятки археології» – чи не перша виставка в Україні, у фокусі якої – масштабна проблема грабування і руйнації археологічних об’єктів. Предмети з пограбованих археологічних об’єктів, що їх скуповують  українські і закордонні колекціонери, «німі» і втрачають значення для науки (а отже і для розвитку суспільства) – адже пам’ятку зруйновано й інформацію про походження та контекст знахідки втрачено назавжди. Поки Вінницький краєзнавчий музей, а також археологи й активісти намагаються привернути увагу до проблеми, Міністерство культури України стало співорганізатором виставки археологічних предметів невідомого походження з колекції «Платар» в Китаї. Нагадаю, проти експонування археологічних виставок з цієї колекції неодноразово виступала археологічна і музейна спільнота в Україні та за кордоном, а минулого року проблема «чорної археології» навіть була винесена на засідання Музейної ради при Міністерстві культури. Відсутність міжвідомчої взаємодії у вирішенні цієї проблеми та розмивання фахових етичних стандартів продовжує негативно впливати і на розвиток музеїв.

Позитивні зміни, які приніс 2018 рік музеям, радше локальні і пов’язані з успішною реалізацією окремих музейних проектів, а також з діяльністю нових команд, які прийшли до музеїв завдяки запровадженню конкурсної процедури відбору керівників. Найбільш яскравими прикладами є, безумовно, робота команди Одеського художнього музею на чолі з Олександром Ройтбурдом та Території терору (Львів. – ред.) на чолі з Ольгою Гончар. Обидва кейси вже можна включати до українських університетських програм з музейної справи.

Протягом 2018-го року відбулися конкурси на посади директорів низки музеїв країни. У деяких випадках перемогу здобув чинний директор, який брав участь у конкурсі (так, Чернігівський обласний історичний музей ім. Василя Тарновського знову очолив Сергій Лаєвський). В інших музеях на посади прийшли нові керівники, зокрема, найбільш резонансним став конкурс на посаду директора Дніпропетровського обласного історичного музею ім. Дмитра Яворницького. Більшістю голосів комісія обрала на посаду директора не багаторічну очільницю музею Надію Капустіну і навіть не молоду фахівчиню Яну Тимошенко, завідувачку відділу “Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького”, а кандидатку з іншої царини, без музейного досвіду й невідому в музейному середовищі – Юлію Пісчанську. Подані конкурсанткою документи та процедура проведення конкурсу викликали хвилю критики в соцмережах. Які зміни очікують на музей – побачимо в найближчому майбутньому.

Музеї змінюють не лише керівників. Наприкінці року два столичні музеї, Національний музей Тараса Шевченка та Національний художній музей України, презентували оновлену айдентику та лого. Обидві спроби змінити сприйняття і ставлення до музею через новий візуальний образ, а також те, чи відображає нова айдентика сутнісні внутрішні зрушення в музеях, варто проаналізувати окремо.

П’ятий рік поспіль ми спостерігаємо і за становленням музею нового типу та його взаємодією з суспільством і державою – Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності (Музею Майдану). Цього року музей провів відкритий міжнародний конкурс на архітектурний проект музейної будівлі. На конкурс надійшло 66 проектів з 12 країн. Проекти без зазначення авторства були передані на розгляд незалежного міжнародного журі. Переможцем став проект «Штурм пагорба» німецького архітектурного бюро Kleihues Gesselschaft von Architekten mbH, відомого й іншими розробками для музеїв.

Щодо резонансних виставок року – варто згадати великі проекти Мистецького Арсеналу. «Бойчукізм», «Курбас: нові світи», «Революціонуймо!» (остання – спільно з Музеєм Майдану) – усі вони пов’язані з колекціями інших музеїв України і дають можливість переосмислити їх потенціал. Окремо варто відзначити експозиційні рішення та ідеальні музейні тексти виставки «Курбас: нові світи».

Привертає увагу і звернення класичних (й до останнього часу досить консервативних у своїй виставковій політиці) музеїв до сучасних викликів, які постали перед українським суспільством. Серед таких проектів 2018 року – «Свобода VS імперія» в Музеї Ханенків, показ «Спецфонду» з колекції НХМУ в Одеському художньому музеї та виставка «Ексгумація» з фондів самого ОХМ.

Рік також відзначився чималою кількістю фахових подій, спрямованих на підвищення кваліфікації музейників, у тому числі за участі фахівців з інших країн, а також неформальних зустрічей на кшталт Музейного клубу. Частина подій була організована активістами та представниками громадських організацій, однак загалом громадська активність музейників дещо пішла на спад, що стосується, зокрема, й Українського комітету ІСОМ, і Музейної ради – дорадчого органу при Мінкульті, на оновлений у 2017 році склад якої покладали певні сподівання.

Втім, на ІСОМ України наступного року чекає перезавантаження, тож маємо надію, що ця організація нарешті відновить свою активну роботу, а отже – голос музейної спільноти України набере сили.

Коментарі


спецтеми: