“Перехід 1989”: вихід із транзитної зони

Над матеріалом працювали Ольга Мацьків, Марія Масюк, Павліна Гадач                                     

 

11-13 жовтня у Львові відбувся Конгрес культури «Перехід 1989», що зібрав понад 200 представників культурної сфери з України та з-за кордону. Вони аналізували культурні й довколакультурні явища та процеси  останніх 30 років і спробували формувати бачення подальшого розвитку сфери культури в Україні.

Вибір локації був символічним. Старий термінал Львівського аеропорту — артефакт часів комунізму, «мавзолей доби СРСР», як його назвали деякі учасники. Та водночас це й місце, де можна обговорити наріжне питання – куди рухається культура з цього терміналу очікування як метафори?

«Українська культура — це великий літак, який готується злетіти. Всі розуміємо, що на нас чекає широченний простір можливостей. Але чомусь ми не піднімаємося вгору. Двигуни постійно працюють. Реактивник витрачає пальне. А нам вже набридло чекати. Ми розійшлися і забули, що літак нікуди не дівся. Він все ще на злітно-посадковій смузі…» —  каже Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги.

Митці, письменники, журналісти, соціологи, історики, фотографи та інші діячі намагалися зрозуміти, хто і як нині впливає на культурний порядок денний. Які зміни — нормативно-правові, інституційні, освітні — потрібні у культурній сфері України? Якою мірою культура може вплинути на формування критичності й довіри сьогодні? Чи можна й потрібно керувати культурним процесом? 

Організував Конгрес Культури Інститут стратегії культури. Ця інституція створена для координації процесу реалізації та моніторингу Стратегії розвитку культури міста Львова 2025, націлена на аналітичну підтримку інституцій та ініціатив у сфері культури, підвищення інституційної спроможності та сприяння розвитку потенціалу культурних середовищ міста. Серед організаторів також «Вірменська 35», Львівська міська рада. Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.

Чому «Перехід 1989»? Цей рік був знаковим у світовій історії. Він означив переломний момент холодної війни між США та країнами радянського табору, повалення Берлінської стіни, трансформації в СРСР й ейфорію від нововідкритих горизонтів. Усе це стало поштовхом для низки важливих культурних процесів у світі. Нині, через 30 років, саме час підсумувати те, що маємо і чого навчилися, оцінити досвід та проаналізувати помилки. Це поставили за мету на майданчиках обговорень «Мури», «Міри» та «Наміри» Конгресу культури.

Після 1989 року складалося враження, що з Берлінським муром зникла й стіна, що відділяє усіх від майбутнього. Однак ця ілюзія швидко минула: суспільства стикнулися з новими проблемами, невизначеністю, дуже різною культурною спадщиною країн, міграційними процесами й поділом Європи на  «табори».

Войцех Пшибильський, редактор Visegrad/Insight , пояснює: «Небезпека після 1989 року полягала в домінації історичного наративу. Минуле завжди виглядає принадно, ми схильні його романтизувати. Та небезпека надто великого пошанування історії може бути тим тягарем, який завадить Європі у майбутньому».

Юрій Прохасько, говорячи про майбутнє, пояснює: «В уявленні про майбутнє йдеться про три виміри. Перший — що я не хочу втратити, що має вижити в переході до майбутнього. Другий — що має віджити, що треба пережити і остаточно залишити в минулому. Третій — чого в жодному разі не можна допустити. Ці фактори завжди є в грі, коли ми породжуємо фантазми майбутнього».

Головний редактор «Українського тижня» Дмитро Крапивенко упевнений, що однією з основних загроз, які постали перед Європою, стала загроза інформаційній безпеці: «Є кампанії, що розпалюють протиріччя й ненависть. Боротися з цим потрібно, але це те саме, що й дбати про щоденну гігієну. Перемогти можна лише будуючи альтернативні наративи».

Медіа і медіація культури

В Україні наразі небагато людей, здатних конструктивно й професійно проаналізувати й оцінити той чи інший культурний продукт і явище культури. Медіа висвітлюють культурні події вибірково, це передусім пов’язано з типом видання та його аудиторією – загальнонаціональні ЗМІ не можуть висвітлювати події, які більше відповідають аудиторії нішевих видань. Однак і цілком нова ситуація з соціальними мережами та способом споживання інформації теж грає важливу роль у тому, що медіа зміщують фокус свого інтересу до тих чи інших тем. Учасники дискусії зазначали, що суспільні культурні запити дуже відмінні й догодити усім неможливо. Тому ЗМІ або акцентують увагу на якомусь одному напрямку, або ж обирають найцікавіше звідусіль – те, що може збільшити відвідуваність чи перегляди сайту. Однак і автори культурних проектів, які прогнуть бути почутими, мусять враховувати специфіку медіа і відповідно позиціонувати себе для нього якомога точніше.

Дарія Бадьйор пояснює: «Ми не можемо претендувати на універсальність. ЗМІ намагаються всидіти на всіх стільцях і захопити всі можливі теми, хоча ресурси обмежені. Мало людей у медіа займаються темою культури. Вибір, що показати й про що розповісти, — це точно не розділення на високе й низьке чи цензура, це дуже часто моє власне рішення як редакторки, те, чого особисто мені бракує».

Медіа і культурні проекти мають спільну проблему – свою «стелю» аудиторії, яку треба подолати, і саме в співпраці можна знайти спільні цікаві способи вийти на нові аудиторії. На думку всіх учасників дискусії, українська культура перебуває на тому етапі, коли вже немає знижок на те, що це «український продукт», який створювався надлюдськими зусиллями, і через це його нібито треба хвалити. Найголовніше, що можуть дати ЗМІ культурному продукту – чесна критика, тому треба бути готовими її достойно прийняти.

Підривні стратегії культури

Країни, що були в складі СРСР — зокрема й Україна — чудово знають, що таке спротив, зауважила Юлія Манукян. Учасники дискусії говорили про внутрішній спротив, боротьбу за  можливість бути почутими, та зовнішній — дистанційоване ставлення Заходу до постколоніальних країн.

Однак замість усвідомлення минулого й переоцінки його недоліків і переваг, його часто просто відкидають. Учасники ж дискусії наголосили, що не можна вирізати сторінку з історії:  кожен її етап варто брати до уваги, зокрема при плануванні майбутнього.

Промовистий приклад ставлення до минулого — декомунізація в Україні. «Ленінопади» — явище, на думку Антіна Борковського та Юлії Манукян, занадто поверхове. Зруйнувати пам’ятки радянської культури, припинити згадувати про неї легше, ніж, скажімо, створювати відповідні музейні інституції чи усвідомлено критично аналізувати минуле. У контексті декомунізації локальні музеї потребують нових інтерпретацій минулого, причому не спущених згори, а віднайдених самостійно ними як суб’єктами культури. Нинішня декомунізація в Україні – це переважно боротьба з артефактами культури, а не формування нових смислів і дискурсу.

За словами письменника, сценариста фільму «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас» Михайла Бриниха, звички радянського мислення нікуди не поділися, вони успішно тривають у свідомості, культурі, мистецтві. Але це не проблема культури, це проблема різних поколінь, небажання працювати з цією темою. Мистецтво й культура мають реагувати на ці проблемні моменти переосмислення минулого. Важливою є їхня комунікація зі суспільством, пошук шляхів для поширення нових сенсів, спільного, а не того, що поглиблює різницю. Свідомість масового споживача культури погано реагує на складні прямі месиджі, особливо якщо вони пов’язані з війною. Тому Бриних додав: «Одна зі стратегій розвитку культури в Україні — показати війну в кожному домі, щоб у всіх було усвідомлення того, що ми воюємо з Росією. Культура і мистецтво мають маленькі  важелі впливу, але вони все ж є».

Культурна деокупація

«Хто окупований і хто декокупант? Окупована я. Деокупант — теж я», — розпочала дискусію Олена Стяжкіна, письменниця, докторка історичних наук. Пізньорадянський досвід окупаційної колонізації, за її словами, був невидимою в’язницею, тихим убивством. Він робив людей безсуб’єктними, сторонніми, непевними у тому, ким вони є й чого прагнуть. І у війні, що триває на сході України, люди лише починають прокидатися.

Письменник Сергій Жадан зазначив: культурна колонізація — це дивитися на себе чужими очима, очима загарбника, і вся антисхідняцька чи антикримська риторика, що спостерігається подекуди, — це перемога колоніального дискурсу, ознака того, що ми не можемо вийти за його межі і вважаємо за доцільне користуватися лексикою й оптикою, які нам нав’язали. Тому під час обговорення йшлося про те, що деколонізація полягає не лише у зведенні мурів захисту в контексті війни з Росією, але й у подоланні невидимих мурів усередині суспільства, і ця справа є не менш нагальною.

Чи є мури конче негативним  чи позитивним явищем? Коли йдеться про культурну ізоляцію, суспільний поділ, бар’єр нерозуміння, брак комунікації, мури обмежують і сповільнюють поступ. Якщо говорити про окупацію в усіх значеннях цього слова, то мури стають необхідним захистом і дають можливість творити власну історію.

Для розуміння культурних процесів і їхньої популяризації важливим є налагодження зв’язків і робота з суспільством. В цьому процесі комунікації мистецтво стає елементом об’єднання. Своє культурне й історичне минуле варто прийняти й переосмислити, адже без нього ми би не стали тими, ким є нині. Кожен досвід цінний, коли йдеться про початок чогось нового.

Мірила культури

Канон є одним із механізмів збереження історичної пам’яті. Де перебуває твір мистецтва — в межах канону чи поза ним, з’ясувати складно, оскільки його формують великі інституції, яких нині в Україні мало, а державного музею сучасного мистецтва немає взагалі. Перешкодою у формуванні канонів є й те, що відсутня повна картина культурного контексту: щороку виринають нові імена, які стають важливими для історії культури. Однак практично всі статті, де йдеться про українське сучасне мистецтво, написані в жанрі телефонної книги: маємо лише перелік прізвищ. Богдан Шумилович, модератор дискусії, зазначив, що сучасне українське мистецтво оновило канон у 90-х. Олександр Соловйов назвав картину «Печаль Клеопатри» Арсена Савадова формотворчою для цього нового канону. «Печаль Клеопатри»  виникла як вибух, як початок чогось нового, адже раніше мистецтво могло апелювати лише до соцреалізму.

Утім, попри брак інституцій, здатних творити й описувати канон культури, тепер у країні  працює Український культурний фонд та інші інституції, які підтримують різноманітні культурні проєкти.

Юлія Федів розповіла, що всі деталі фінансування фонду завжди чітко прописані, уточнено все щодо звітності. Необхідно розуміти відповідальність за державні кошти. Та деколи ініціатори проєктів вважають, що можуть нехтувати цим і шукають способи обдурити грантодавців. Через це УКФ повинен постійно контролювати перебіг проєктів і кожен етап звітності, а це унеможливлює появу довіри.

Окрім УКФ діє Український Інститут, і якщо перший отримує «меню» й вибирає з нього щось, то другий такий порядок денний культури створює сам. Володимир Шейко каже, що Український Інститут створює проєкти, які мають представляти Україну в світі як сучасну державу, розмаїту, яка може взяти участь у глобальному діалозі. Має бути механіка держави, яка запитуватиме в громадськості, чи задовольняє її культурний продукт. Тобто йдеться про створення діалогу всередині суспільства.

Усі спікери різних дискусій про правила співпраці в культурі погоджуються з тим, що ефекти культурної політики не вимірюються кількістю збудованих приміщень, виданих книжок чи проведених заходів. Уплив культури може проявлятися через багато років. Василь Башко зазначив, що треба постійно перевіряти напрямок свого шляху, і тут не обійтися без соціологічних досліджень. Завдяки їм можна дізнатися, через яку сферу краще доносити смисли до різних суспільних верств. Так культура може досягти кращого результату за менший час та з використанням менших ресурсів.

Культура – це місце для всіх?

«Наступною після намірів фазою є поляризація. Вона може лякати. Є способів роботи з поляризацію: або ви орієнтуєтесь на неї і не маєте достатньо сил, щоб з нею давати раду, або ви повернетеся на точку переуточнення ваших намірів, або, навпаки, ви візьмете цей страх з собою і зможете рухатися далі. Якщо ви не розумієте, яка полярність виникає, ви не будете знати, в який бік рухатися, яку інформацію збирати, щоб дізнатися, яка виникне наступна фаза» — ділиться спостереженнями Ірина Соловей. Про ситуацію в країні висловився і Євген Глібовицький, який вважає, що поляризація — це означає розходитися в різні боки, а в Україні просто поки що існує пасивна більшість і велика травма, що тисне й кожного разу дивиться на нас у дзеркало.

В Україні проживає понад сотня нацменшин, які можуть репрезентувати свою ідентичність лише на етнофестивалях. Чи мають вони право на культуру в Україні? Як оприсутнити культуру різних національних спільнот? Як покращити спроможність і компетентність місцевих спільнот у культурі в умовах децентралізації? Право на культуру в нацменшин формально існує, але багато людей відчувають себе забутими і ображеними на Україну як державу. Такий висновок зробила Леся Яремчук, коли писала книгу «Наші інші». Лариса Денисенко каже, що є право на базові потреби, але фактично ніколи немає прописаного права на культуру. Більшість не усвідомлює, що потребує цього. Лишається живити спроможність окремих громадян, адже реалізовувати право на культуру, як зазначив Володимир Бєглов,  — це питання безпеки не тільки нацменшини, але й держави, у якій вона проживає.

Культурні політики

В українській культурі співіснують інституції радянського часу: музеї, театри, бібліотеки, спілки культурних діячів, вони всі перейшли через мури у наш час. Нині існують нові інституції, що цікаві сьогодні і будуть важливі завтра. Старе й нове співіснують, творять культуру і діють в рамках правового поля, що чинне сьогодні — так вважає Ольга Сагайдак.

Натомість у Павла Гудімова інше відчуття від цього співіснування старих і нових інституцій: жити за новими правилами поспішають не всі. Він поділився досвідом децентралізація в дії у Житомирі: «Робота культурних консультантів, менеджерів, художників, архітекторів, музейних консультантів нашої річної програми в Житомирі практично не дала видимих результатів. Ми зустрічалися з працівниками, розподіляли обов’язки, визначилися з часом. А коли приїхали, нічого не було зроблено». За словами куратора арт-центру «Я Галерея», вони спільно вималювали культурну стратегію спеціалісти з ентузіазмом взялися за роботу та в результаті проявили колосальний спротив, що  базувався на саботажі. «Чи готові застарілі державні інституції до змін? Я не бачив вдалого прикладу, коли ті інституції були готові до змін. Є винятки, звісно. Ці винятки тримаються на певних персоналіях, але їм створюють неможливі для роботи умови, і вони тікають».

 «Більшість вважає, що культура — це сфера розваг, а не розвитку. Культура важлива для творення цінностей, самосвідомості та самоприйняття людини», — каже Олександра Коваль. Микола Княжицький висловив думку, що нинішня політична верхівка диктує монополію таблоїда й не збирається давати громаді повноваження. Катерина Чуєва звернула увагу на те, що мета музеїв — пояснити, для чого вони існують і яку ідею несуть, а не наповнювати державний бюджет, як кажуть урядовці. Тому завдання діячів культури — змінити вертикальний спосіб взаємодії з владою на горизонтальний. «Існує інерція, що тягнеться з 1989 року. Ми не подолали цих процесів до сьогодні. Після 1991 року багато закладів культури відфільтрувалися до самозбереження. У точці виживання ми вже перебуваємо тридцять років. Ми б могли цю закономірну парадигму змінити», — каже вона.

«Культурна стратегія — це стратегія міста. Всі думають, що культура — це щось окреме,  ніж освіта чи промисловість. Ні, це частина всього,» — Кшиштоф Май. «Ми вирішили використати культуру  як інструмент, як стратегію. І наш мер сказав, що треба залучити поляків до культурних заходів, запрошувати вдвічі більше туристів до міста. Нам потрібно запрошувати тих, хто хоче насолодитися нашим містом. Вроцлав має бути європейською метрополією. Прогрес першого і другого завдання ми можемо визначити, але як ми зрозуміємо, що вдалось втілити третє? На що він відповів: «Якщо хтось у Європі вирішуватиме, куди поїхати на вихідних — чи в Лондон, чи в Барселону, чи в інше місто, а в результаті приїде до Вроцлава, то ми досягли цілі», — розповів Кшиштоф Май.

До того ж, спікер звернув увагу присутніх на те, що місто — це процес, який ніколи не закінчується. І щоби збудувати вдалу стратегію, варто планувати її не на п’ять чи 10 років, а всього лиш на три, бо життя нині дуже швидко змінюється.

«Щоб оцінити майбутнє, варто зайти у школи та університети, бо саме там проводять свій час люди, що творитимуть майбутнє середовище. Тому варто працювати над тим, щоб вони мали де розвиватися. Не тільки в комерційних закладах: ресторанах чи кафе. А й в галереях, музеях, на виставках, форумах тощо», — вважає Андрій Москаленко.

«Минуле визначає майбутнє, щоб зробити роботу, треба зібрати людей, яким це потрібно, згенерувати сенси і продукувати ідеї,» — каже Володимир Воробей. За його словами, в деяких містах України існують фантастичні ресурси, але немає жодної стратегії. Є спільнота, але немає середовища. Є підприємці, музейники, релігійні об’єднання. Але вони між собою не спілкуються, бо не хочуть одне одного чути.

«Брак уваги до знання чи до культури загалом — це речі системні. Україна разом із сусідами стрибнула в потяг, де культура взагалі не потрібна. Варто зробити кілька кроків убік, щоби подивитися, в якій системі ми живемо і чи хочемо цього», — каже Катерина Ботанова. За словами спікерки, культура має створювати умови для людей, щоб вони могли рости в цьому середовищі. І варто пам’ятати, що культурна діяльність не означає давати більше, ніж отримуєш.

Коментарі


спецтеми: