Paris Photo: блискучий початок сумного кінця

Катерина Радченко. Париж, листопад 2015.

Я запланувала відвідини фестивалю Paris Photo, щойно дізналася, що їду на мистецьку стипендію в Ніццу. Цей фестиваль – величезна подія у світі фотоіндустрії, яка варта хоча б одного візиту, аби зрозуміти функціонування фотографічного ринку. Окрім стереотипного “Париж – місто закоханих”, це ще й місто мільйона артподій. Саме таке враження в мене склалось, коли я відзначила для себе події, які варто побачити. Сім днів на це мусило вистачити, ще й був би час на каву чи вечірній дрінк із друзями між відвідуванням виставок.

Місто зустріло похмурою, але ще теплою погодою, з періодичним прозиранням сонячних променів та накрапанням легкого дощу. Вулиці були заповнені туристами, емігрантами та місцевими, що суттєво зменшувало швидкість пересування між мистецькими локаціями. Місто жило в звичному ритмі: кава з круасанами ранком, забите метро в часи пік, кілометрові черги до Лувру та Центру Помпіду, смажені каштани на вулиці і всі ті деталі, які творять картинку туристичного Парижа вже десятиліттями.

В п’ятницю, 13 листопада, був звичайний день із галереями та фотовиставками. На вечір я собі запланувала побачити два перформанси українських художників. І для мене це була можливість зустріти друзів та відпочити від фотографічних образів. Тема перформансів – війна в Україні. Вони ще раз повертають глядачів до українського сьогодення та породжують безліч питань: наскільки ще актуально говорити про український конфлікт у Європі, коли медіапростір заповнюють новини з Сирії? Яка країна буде наступною? Як відбувається процес маніпуляції через ЗМІ та мистецтво? Ці питання для мене не трансформувались у відповіді – можливо, від неймовірної втоми, від інформаційного перенасичення за день.

Після перформансів ми з колегами затрималися прибрати в галереї та рушили в бік площі Республіки, аби розійтись урізнобіч по своїх тимчасових квартирах. Підходячи до площі, почули крик жінки, панічний, неймовірно драматичний. Вже вдома ми дізналися, як близько були до місця теракту. Безсонна ніч, моніторення інформації, листи додому, дзвінки від друзів та очікування, що вже завтра Париж буде іншим. Але наступний день розпочався за звичним графіком, незалежно від подій. Коли я виходила на вулицю,  очікувала побачити безліч поліцейських, порожні вулиці, закриті кафе та магазини, море квітів на площі та тисячі людей із заплаканими очима, але, на моє здивування, реальність виявилась трохи іншою.

Наступні чотири дні в Парижі я спостерігала за рутинним життям міста з мінімальними змінами. Так, всі музеї, галереї та публічні установи були закриті на три дні трауру, людей на вулиці значно поменшало, від звуку сирен люди панічно розбігалися. Але щоранку парижани продовжували ходити до кафе за кавою та за теплим хлібом в супермаркет, переселенці продовжували просити милостиню на вулицях, різдвяний ярмарок на Єлісейських полях монтувався, а на розі відбувався демонтаж Парі Фото, яке видалось цього року коротшим, ніж завжди.

Вперше в житті я гуляла порожніми вулицями тримільйонного міста. Вже через тиждень у новинах з’явилась інформація про об’єднання країн ЄС та Росії задля боротьби проти тероризму, і я знову згадала про свої риторичні питання під час перформансу 13 листопада.

Один із найпрестижніших фотофестивалів світу Pari Photo відбувається щорічно в листопаді в Парижі та в квітні в Лос-Анджелесі. Цього року французька частина відбулася лише частково і, на жаль, причиною цьому стали теракти. Гранд Палац, де проходив фотофестиваль, закрили у зв’язку з днями скорботи у Парижі.

Структура. Всі події Парі Фото відбуваються в приміщенні Гранд Палацу – презентація нових фотобуків, галерей із їхніми колекціями, представлення молодих художників та дискусійна платформа. Таким чином, протягом кількох днів в одному приміщенні під скляним куполом можна зустріти світових зірок фотографії, видатних дослідників та заможних галеристів. Централізація подій стимулювала до постійного перебування в одній локації. Інша справа, що під час Парі Фото  відбувається безліч інших, неймовірно цікавих подій, від презентацій фото та арт-буків, фотофестивалів до різноманітних виставок, конференцій та дискусій, розкинутих по всьому місту.

Аудиторія. Відверто кажучи, якщо ви не галерист чи колекціонер, вам немає чого робити на Парі Фото. На жаль, ви не знайдете роботи молодих та перспективних фотографів на стінах представлених галерей, бо кожна з галерей має дві мети – продати роботи з власної колекції (яка часто складається з робіт добре відомих авторів різних століть), або/також пропагувати та «продати» своїх художників-сучасників (у цьому випадку це або відомі, або гарно розпіарені фотографи). Стенди-простори кожної галереї – це саме виставковий формат у комерційному смислі, і хоча куратори експериментують із розвіскою, але це радше візуальні експерименти для кращого сприйняття матеріалу, ніж концептуальний підхід, який пов’язує простір із роботами.

В кожної галереї є своя бізнесова вигода – продати роботи, продати художника чи вивести його на міжнародний рівень, зав’язати контакти з колекціонерами. Мета кожного колекціонера – централізоване зібрання різноманітних фотографій для поповнення власних колекцій. Для кожного молодого фотографа чи невідомого куратора (якщо немає корисних контактів) – це тусівка та  споглядання. Для звичайного споживача, який приходить з купленим квиточком, а не бейджем – це сотні фотографій, автограф-сесії та стильний статус на ФБ чи селфі в інстаграмі.

Комерційність цього заходу настільки висока, що інколи (а я порівнювала з Венеційською бієнале) він викликав щире здивування.  Незалежно від типу бейджу (віп, преса чи учасник), у Гранд Палаці платним було все, окрім туалету.

Контент. Теми фестивалю не існує, але простежувалася головна лінія, яка об’єднувала візуальний матеріал із галерей, дискусійну платформу та фотобуки і, таким чином, характеризує становище фотографії, в якому цей медіум опинився нині.

Окрім класичних зображень відомих авторів та унікальних картинок 19 століття з позначкою «автор – анонім», значне місце було відведено пост-фотографії, яку можна охарактеризувати не як «чисте» зображення, але як комбінацію з іншими медіа та матеріалами: вишивка, розмальовка, витинання та гра з формою, перенесення фотографічного зображення на текстиль чи килимове полотно, експерименти з металами та інше. Відповідно, під час дискусійної платформи також проговарювалася тема взаємозв’язку між фотографією та живописом. Виявляється, питання, яке було актуальним в 19 столітті, не вичерпало себе, лише змінило кут зору відповідно до нової епохи.

Так, під час дискусії Рассел Фергюсон (професор університету Каліфорнія, Лос-Анджелес) зазначив, що сьогодні кожна людина може працювати як документаліст, бо в кожного є камера, тому змінюється місце фотографа і він повертається до форми, до нової пікторіальної системи. Кінорежисер Вім Вендерс вважає, що живопис та фотографію завжди будуть об’єднувати дві речі: процес бачення/ act of seeing та рамка /  frame. Якщо в 19 столітті фотографія підштовхнула живопис до нових шляхів розвитку, то сьогодні ситуація змінилась і сучасний живопис штовхає фотографію до пошуку нових художніх практик. Саме ці процеси трансформації фотографії ми можемо спостерігати в останні десятиліття. Говорячи про фотокнижки, простежується домінантна тема – архів, робота з аналізом та переусвідомленням історії й візуального матеріалу.

Присутність України. Цього року Україну представляли лише три фотографи – Кирило Головченко та Міша Педан з презентацією книжок, роботи Бориса Михайлова представляла галерея Suzanne Tarasieve, також відбулася презентація книжки «Хроніка» харківської групи «Шило».  Як для величезної країни – результат не вражає. Головною перепоною для повноцінного представлення України стала фінансова неспроможність українських галерей чи видавництв брати участь у подібному заході. Враховуючи, що в Україні досі не існує спеціалізованої галереї чи музею фотографії, чи будь-якої інституції, яка би пропагувала фотомистецтво й була економічно спроможною виходити на міжнародний рівень, то найближчі роки українських фотографів будуть представляти, на жаль, лише міжнародні інституції і в мінімальній кількості.

Поза Гранд Палацом. Коли черги до Палацу  зростали щосекунди, а дороге мистецтво блищало під скляним куполом Гранд Палацу, саме в цей час у місті вирувало безліч цікавих фотоподій.  Вперше в житті я зустріла більш потужну «паралельну» програму, ніж сама головна подія.

Однією з величезних переваг володіння бейджем Парі Фото є можливість відвідати всі партнерські інституції безкоштовно, а це десятки галерей, просторів сучасного мистецтва та музеїв. Саме ця можливість спонукає більше часу проводити за межами головної локації фестивалю. Момент вибору є важким, і, на жаль, цього року більшість запланованих візитів довелося скасувати за два дні до закінчення дії чудо-бейджа.

Замість порад. На Парі Фото їздити треба, але не щорічно. Варто відвести час для перегляду паралельної програми. Для фотографів потрапити на фестиваль важливо в якості учасників, бо це вихід на міжнародний ринок і можливість все ж таки налагодити корисні контакти через свого представника (галерею чи видавництво). Треба чітко усвідомлювати, що цей захід – комерційний і не несе глибинного, інтелектуального підґрунтя. Це великий базар, який трохи нагадує Бессарабку, де на прилавках чисті та блискучі овочі й фрукти, вони гарно смакують, але коштують дорожче, ніж в іншому місці. Це можливість ознайомитися з ринком фотомистецтва, але особисто мені більше імпонують події, які сприяють ще й розвитку інтелектуальному, і створюють неформальну та приємну спільноту, незалежно від бейджу «віп» чи наявності звичайного квитка.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва