Памела Дракерман: «Усі експерти з дитячого виховання були жахливими батьками»

Фото: Damon Scheleur

Батьки люблять «Французьке виховання» американки Памели Дракерман за розділи про те, як навчити немовля спати сім годин поспіль і їсти чотири рази на день за графіком. Однак ця книжка набагато більше розповідає про типи мислення, страхи та самоусвідомлення американців і французів. Дракерман, колишня кореспондентка «The Wall Street Journal», переїхала до Франції дванадцять років тому. її перша книжка – «Lust in Translation» – присвячена ставленню до подружніх зрад, шлюбу й сексу в різних країнах світу. У наступних, найвідоміша з яких – «Французьке виховання», перекладена на 27 мов, включно з українською, – письменниця досліджує, як французи виховують, а радше – навчають своїх дітей і зберігають при цьому цілковитий спокій. KORYDOR поговорив із Памелою Дракерман про сценарії повсякдення, які задає культура, та батьківські тривоги 21 століття.

Євгенія Олійник: Перед тим, як почати писати про шлюб та виховання дітей, Ви були політичною репортеркою. Як відбувся цей професійний перехід?

Памела Дракерман: Я завжди писала про політику та економіку, але насправді завжди хотіла досліджувати повсякдення. Мене захоплювали найменші відмінності побуту й стосунків людей у різних країнах. А потім я вийшла заміж за сина антропологів. Саймон знайомий із багатьма культурами та написав книжку про футбол і політику в світі. Тож його робота і досвід допомогли мені зрозуміти власні інтереси. Я хотіла порівнювати різні культури через дуже прості речі: шлюб чи батьківство. Ідея книжки про подружні зради з’явилась, коли я сама стала дружиною. Я жила й була в стосунках у різних країнах, і бачила, що навіть їхні базові принципи можуть сильно різнитись. Окрім того, я переїхала до чоловіка у Францію, а ця країна відома своїм легковажним ставленням до позашлюбних стосунків. Французи не звертають увагу на зради, просто курять, гостріше переживаючи повноту життя…

Є. О.: І що, це правда?

П. Д.: Ні, на жаль. Виявилося, що найбільше цьому стереотипу відповідає Росія. У французів доволі чітко сформульоване поняття невірності в шлюбі. Разом із тим, коли я питала, чи важливо для них бути вірними, вони уточнювали: «Бути вірним своєму партнерові чи собі?». У Франції переконані, що найчесніше – це слідувати за власними почуттями. В кожній культурі є певний усталений сюжет, наратив подружнього життя. Усюди він різний. Наприклад, у Америці зрада означає крах шлюбу: «О боже, в нього є інша, все скінчено». Коли після скандалу з Біллом Клінтоном і Монікою Левінскі Гілларі лишилася з Біллом, усі в Америці були переконані, що це несправжній, політичний шлюб. Але, як на мене, якщо вони лишилися разом, значить, окрім політичних причин, у них  були й особисті. Втім, з того часу ми трохи підросли як нація, і більше не реагуємо так радикально.

У Франції ж ця історія про зраду звучатиме інакше: так, є певні проблеми, але їх можна передбачити, можна вирішити, й вони не скасовують щасливого кінця. І хоч у реальному житті люди не відтворюють ці сценарії в точності, вони сильно впливають на їхню поведінку та самооцінку. Навіть якщо пара, скажімо, домовилась про вільні стосунки без зобов’язань, ця модель конфліктуватиме з традиційною моделлю в певній культурі. Потім я побачила такі самі наративи в батьківстві: приміром, як бути хорошою матір’ю. Медіа постійно їх транслюють. До речі, раніше в американських фільмах обов’язково хтось помирав, якщо за сюжетом траплялася зрада. Такий зловісний знак: ти чиниш погано, і розплата обов’язково настане. У французьких фільмах герой може зраджувати скільки завгодно й усе одно лишатись протагоністом. У нього ж напевно були причини так поводитись.

Є. О.: А як звучить слов’янська історія? Зокрема, російська?

П. Д.: Згідно з останніми дослідженнями, Росія – одна з найбільш толерантних до невірності країн. Мені пояснювали – молоді люди, до речі, – що зрада лише робить шлюб міцнішим. Окрім того, вона передбачає романтичну процедуру подальшого пробачення й об’єднання. Росіяни люблять драми.

Є. О.: Так, це загалом схоже на пострадянських людей.

П. Д.: Але, думаю, в нового покоління вже нові правила. Все ж, я писала про це досить давно.

Є. О.: Поговорімо про сценарії батьківства. Ви пишете, що французи не лише виховують дітей інакше, ніж американці, але й мають інакше уявлення про те, чим є дитина. Яке воно?

П. Д.: Французи вірять, що дитина – особистість. Тобто ми всі вже так думаємо, звісно. Але американці вважають, що дитину цілковито формують батьки, причому вже після того, як вона заговорить. У Франції переконані, що дитина від початку мислить логічно, розуміє мову, що з нею можна й потрібно говорити. Не всі, але багато французьких батьків, принісши дитину додому вперше, пояснюють їй: «Це твій будинок, це твоя кімната». Вони переконані, що дитина не мусить постійно бути щасливою, що не варто намагатися представити їй світ у веселкових барвах. Коли батьки розлучаються, навіть немовлятам потрібно пояснювати, що відбувається. Найгірше – це коли дитина відчуває, що коїться щось погане, але ніхто не говорить про це. Важливо спостерігати за дітьми й бути з ними на одній хвилі, виховувати в собі емпатію. Це водночас очевидна й неочевидна стратегія. Дослідження підтверджують, що французи все роблять правильно: що діти здатні мислити раціонально, що навіть найменші діти, які ще не вміють говорити, можуть здійснювати моральний вибір тощо.

Є. О.: Чому тоді американці, як Ви стверджуєте, настільки одержимі ідеєю раннього розвитку?

П. Д.: Гадаю, бо вони, як і всі ми, дуже стурбовані майбутнім. У світі зростає нерівність, дедалі важче підтримувати таку саму якість життя, збільшується конкуренція. Це як перегони: американські батьки вважають, що якщо дитина почне читати в три, а не в п’ять, то в неї більше шансів отримати роботу в 21 рік. Але, на жаль, наука цього не підтверджує. Виявляється, що до п’яти років у дітей краще розвивати некогнітивні, емоційні навички.

Є. О.: Чи завжди була ця тривожність?

П. Д.: Так, американці завжди дещо параноїдально ставилися до своїх дітей. Коли в 60-х в Америку приїхав психолог Жан Піаже, його так само питали: «Що ми можемо зробити, щоб наші діти розвивалися швидше?». Але в останні 25 років вони почали перейматися ще й кількістю часу, проведеного з дітьми. Американки почали проводити з ними в середньому на шість годин на тиждень більше – це час, який вони раніше витрачали на себе. Можливо, це непогана ідея, але, як на мене, це радше жертва, а не інвестиція. Втім, глобалізація зробила батьків усього світу більш тривожними. Тепер ми знаємо про важливість перших років життя, про те, які діти вразливі до наших слів і вчинків навіть під час вагітності. Через це ставки стають значно вищими: як бути правильними батьками? А що, як ми зробимо помилку?

Є. О.:  Тоді чому французи такі спокійні та терплячі до своїх дітей?

П. Д.: Ще в 18-19 столітті французи були жахливими батьками: народжували дітей і відправляли в села до годувальниць на чотири-п’ять років. Більшість дітей помирала по дорозі.

Є. О.: Мене завжди «тішив» факт, що Руссо, автор «Еміля» – класичного посібника з виховання, який французи вивчають у старших класах, – сам віддав своїх дітей до притулку.

П. Д.: О так, найвідоміші експерти з виховання завжди були жахливими батьками. Після Руссо минуло кілька століть, сталася революція 1968 року, й, звісно, багато чого змінилося. Але лишилась ідея, особливо у вищих класах, що в жінки є своє життя, де дітям немає місця взагалі. Французи переконані, що подружжя має проводити певний час наодинці – для загального блага. Віддати дітей на тиждень до бабусі з дідусем – нормальна практика. Залишки аристократичної традиції помітні також у тому, що дуже мало француженок годують грудьми. Вони просто не думають, що це настільки важливо. Ба більше, якщо це триває більше року, тебе вважають божевільною. Коли бачиш жінку, яка годує грудьми в публічному місці, складається враження, що вона запекла активістка й поводиться надзвичайно сміливо.

Є. О.: Ви пишете, що мами у Франції відчувають набагато менше провини, ніж в Америці. Однак французьке суспільство дуже вимогливе до них: вони мають бути ефективними, працездатними й сексуальними практично одразу після народження дитини. Як француженкам вдається бути більш розслабленими, ніж американкам?

П. Д.: Я писала радше про те, що француженки й американки мають різні відносини з провиною. В Америці, якщо ти почуваєшся винним, значить – усе гаразд, ти на правильному шляху. У Франції вважають провину шкідливою як для батьків, так і для дітей. Але французькі мами – і жінки загалом – справді мусять постійно давати раду суспільному тиску. Думаю, як і в Україні – в Києві всі жінки дуже добре виглядають. З одного боку, це закладено в культурі – наприклад, французька дієта відмінна від того, що їдять американці. Але француженки справді приділяють цьому багато уваги й борються за гарний вигляд.

Є. О.: Французьке суспільство у ваших текстах виглядає дуже зваженим і впевненим. Чи це змінилося після терористичних атак останніх років?

П. Д.: Це спостереження радше стосується батьківства, а не суспільного життя загалом. У Франції багато проблем, які викликають тривогу – наприклад, безробіття. Французьке суспільство досить консервативне й противиться будь-яким змінам. Терористична загроза лише посилила неспокій. Спершу люди виходили на вулиці з гаслом: «Ми не боїмося», але після Ніцци вони бояться. Це, серед іншого, проявляється в передвиборчих перегонах. Саркозі, який знову балотується, дуже вдало експлуатує почуття страху. Воно резонує. Як і відчуття, що ліві – безсилі.

Є. О.: Як говорити з дітьми про ці події?

П. Д.: Французи розуміють, що діти «не живуть на Марсі». Вони живуть із нами й усе бачать, тому потрібно простими словами пояснювати їм, що відбувається. Вони заслуговують на чесні відповіді на свої питання. Потрібно дати їм відчуття безпеки, але й також просту версію правди.

Є. О.: Ви живете у Франції дванадцять років. Як Ви себе ідентифікуєте?

П. Д.: Я американка! До мене досі звертаються в ресторанах англійською, бо чують мій акцент. Я довічна іноземка.

Є. О.: А Ваші діти?

П. Д.: Вони білінгви, і, на відміну від мене в цьому віці, вже бачили світ. Питають мене, чому ми досі не були у В’єтнамі або в місцях, про які я навіть ніколи не чула. Вони голодні до нових вражень. Це, мабуть, добре, але, все ж, страшенно дорого. Я постійно бентежу їх чимось «занадто американським». Вони не хочуть, щоб я ставила забагато питань або говорила з їхніми вчителями. Вони хочуть, щоб я була нормальною. А я іноді навіть не знаю, що є нормальним, а що ні.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва