Памела Дракерман: «Усі експерти з дитячого виховання були жахливими батьками»

Фото: Damon Scheleur

Батьки люблять «Французьке виховання» американки Памели Дракерман за розділи про те, як навчити немовля спати сім годин поспіль і їсти чотири рази на день за графіком. Однак ця книжка набагато більше розповідає про типи мислення, страхи та самоусвідомлення американців і французів. Дракерман, колишня кореспондентка «The Wall Street Journal», переїхала до Франції дванадцять років тому. її перша книжка – «Lust in Translation» – присвячена ставленню до подружніх зрад, шлюбу й сексу в різних країнах світу. У наступних, найвідоміша з яких – «Французьке виховання», перекладена на 27 мов, включно з українською, – письменниця досліджує, як французи виховують, а радше – навчають своїх дітей і зберігають при цьому цілковитий спокій. KORYDOR поговорив із Памелою Дракерман про сценарії повсякдення, які задає культура, та батьківські тривоги 21 століття.

Євгенія Олійник: Перед тим, як почати писати про шлюб та виховання дітей, Ви були політичною репортеркою. Як відбувся цей професійний перехід?

Памела Дракерман: Я завжди писала про політику та економіку, але насправді завжди хотіла досліджувати повсякдення. Мене захоплювали найменші відмінності побуту й стосунків людей у різних країнах. А потім я вийшла заміж за сина антропологів. Саймон знайомий із багатьма культурами та написав книжку про футбол і політику в світі. Тож його робота і досвід допомогли мені зрозуміти власні інтереси. Я хотіла порівнювати різні культури через дуже прості речі: шлюб чи батьківство. Ідея книжки про подружні зради з’явилась, коли я сама стала дружиною. Я жила й була в стосунках у різних країнах, і бачила, що навіть їхні базові принципи можуть сильно різнитись. Окрім того, я переїхала до чоловіка у Францію, а ця країна відома своїм легковажним ставленням до позашлюбних стосунків. Французи не звертають увагу на зради, просто курять, гостріше переживаючи повноту життя…

Є. О.: І що, це правда?

П. Д.: Ні, на жаль. Виявилося, що найбільше цьому стереотипу відповідає Росія. У французів доволі чітко сформульоване поняття невірності в шлюбі. Разом із тим, коли я питала, чи важливо для них бути вірними, вони уточнювали: «Бути вірним своєму партнерові чи собі?». У Франції переконані, що найчесніше – це слідувати за власними почуттями. В кожній культурі є певний усталений сюжет, наратив подружнього життя. Усюди він різний. Наприклад, у Америці зрада означає крах шлюбу: «О боже, в нього є інша, все скінчено». Коли після скандалу з Біллом Клінтоном і Монікою Левінскі Гілларі лишилася з Біллом, усі в Америці були переконані, що це несправжній, політичний шлюб. Але, як на мене, якщо вони лишилися разом, значить, окрім політичних причин, у них  були й особисті. Втім, з того часу ми трохи підросли як нація, і більше не реагуємо так радикально.

У Франції ж ця історія про зраду звучатиме інакше: так, є певні проблеми, але їх можна передбачити, можна вирішити, й вони не скасовують щасливого кінця. І хоч у реальному житті люди не відтворюють ці сценарії в точності, вони сильно впливають на їхню поведінку та самооцінку. Навіть якщо пара, скажімо, домовилась про вільні стосунки без зобов’язань, ця модель конфліктуватиме з традиційною моделлю в певній культурі. Потім я побачила такі самі наративи в батьківстві: приміром, як бути хорошою матір’ю. Медіа постійно їх транслюють. До речі, раніше в американських фільмах обов’язково хтось помирав, якщо за сюжетом траплялася зрада. Такий зловісний знак: ти чиниш погано, і розплата обов’язково настане. У французьких фільмах герой може зраджувати скільки завгодно й усе одно лишатись протагоністом. У нього ж напевно були причини так поводитись.

Є. О.: А як звучить слов’янська історія? Зокрема, російська?

П. Д.: Згідно з останніми дослідженнями, Росія – одна з найбільш толерантних до невірності країн. Мені пояснювали – молоді люди, до речі, – що зрада лише робить шлюб міцнішим. Окрім того, вона передбачає романтичну процедуру подальшого пробачення й об’єднання. Росіяни люблять драми.

Є. О.: Так, це загалом схоже на пострадянських людей.

П. Д.: Але, думаю, в нового покоління вже нові правила. Все ж, я писала про це досить давно.

Є. О.: Поговорімо про сценарії батьківства. Ви пишете, що французи не лише виховують дітей інакше, ніж американці, але й мають інакше уявлення про те, чим є дитина. Яке воно?

П. Д.: Французи вірять, що дитина – особистість. Тобто ми всі вже так думаємо, звісно. Але американці вважають, що дитину цілковито формують батьки, причому вже після того, як вона заговорить. У Франції переконані, що дитина від початку мислить логічно, розуміє мову, що з нею можна й потрібно говорити. Не всі, але багато французьких батьків, принісши дитину додому вперше, пояснюють їй: «Це твій будинок, це твоя кімната». Вони переконані, що дитина не мусить постійно бути щасливою, що не варто намагатися представити їй світ у веселкових барвах. Коли батьки розлучаються, навіть немовлятам потрібно пояснювати, що відбувається. Найгірше – це коли дитина відчуває, що коїться щось погане, але ніхто не говорить про це. Важливо спостерігати за дітьми й бути з ними на одній хвилі, виховувати в собі емпатію. Це водночас очевидна й неочевидна стратегія. Дослідження підтверджують, що французи все роблять правильно: що діти здатні мислити раціонально, що навіть найменші діти, які ще не вміють говорити, можуть здійснювати моральний вибір тощо.

Є. О.: Чому тоді американці, як Ви стверджуєте, настільки одержимі ідеєю раннього розвитку?

П. Д.: Гадаю, бо вони, як і всі ми, дуже стурбовані майбутнім. У світі зростає нерівність, дедалі важче підтримувати таку саму якість життя, збільшується конкуренція. Це як перегони: американські батьки вважають, що якщо дитина почне читати в три, а не в п’ять, то в неї більше шансів отримати роботу в 21 рік. Але, на жаль, наука цього не підтверджує. Виявляється, що до п’яти років у дітей краще розвивати некогнітивні, емоційні навички.

Є. О.: Чи завжди була ця тривожність?

П. Д.: Так, американці завжди дещо параноїдально ставилися до своїх дітей. Коли в 60-х в Америку приїхав психолог Жан Піаже, його так само питали: «Що ми можемо зробити, щоб наші діти розвивалися швидше?». Але в останні 25 років вони почали перейматися ще й кількістю часу, проведеного з дітьми. Американки почали проводити з ними в середньому на шість годин на тиждень більше – це час, який вони раніше витрачали на себе. Можливо, це непогана ідея, але, як на мене, це радше жертва, а не інвестиція. Втім, глобалізація зробила батьків усього світу більш тривожними. Тепер ми знаємо про важливість перших років життя, про те, які діти вразливі до наших слів і вчинків навіть під час вагітності. Через це ставки стають значно вищими: як бути правильними батьками? А що, як ми зробимо помилку?

Є. О.:  Тоді чому французи такі спокійні та терплячі до своїх дітей?

П. Д.: Ще в 18-19 столітті французи були жахливими батьками: народжували дітей і відправляли в села до годувальниць на чотири-п’ять років. Більшість дітей помирала по дорозі.

Є. О.: Мене завжди «тішив» факт, що Руссо, автор «Еміля» – класичного посібника з виховання, який французи вивчають у старших класах, – сам віддав своїх дітей до притулку.

П. Д.: О так, найвідоміші експерти з виховання завжди були жахливими батьками. Після Руссо минуло кілька століть, сталася революція 1968 року, й, звісно, багато чого змінилося. Але лишилась ідея, особливо у вищих класах, що в жінки є своє життя, де дітям немає місця взагалі. Французи переконані, що подружжя має проводити певний час наодинці – для загального блага. Віддати дітей на тиждень до бабусі з дідусем – нормальна практика. Залишки аристократичної традиції помітні також у тому, що дуже мало француженок годують грудьми. Вони просто не думають, що це настільки важливо. Ба більше, якщо це триває більше року, тебе вважають божевільною. Коли бачиш жінку, яка годує грудьми в публічному місці, складається враження, що вона запекла активістка й поводиться надзвичайно сміливо.

Є. О.: Ви пишете, що мами у Франції відчувають набагато менше провини, ніж в Америці. Однак французьке суспільство дуже вимогливе до них: вони мають бути ефективними, працездатними й сексуальними практично одразу після народження дитини. Як француженкам вдається бути більш розслабленими, ніж американкам?

П. Д.: Я писала радше про те, що француженки й американки мають різні відносини з провиною. В Америці, якщо ти почуваєшся винним, значить – усе гаразд, ти на правильному шляху. У Франції вважають провину шкідливою як для батьків, так і для дітей. Але французькі мами – і жінки загалом – справді мусять постійно давати раду суспільному тиску. Думаю, як і в Україні – в Києві всі жінки дуже добре виглядають. З одного боку, це закладено в культурі – наприклад, французька дієта відмінна від того, що їдять американці. Але француженки справді приділяють цьому багато уваги й борються за гарний вигляд.

Є. О.: Французьке суспільство у ваших текстах виглядає дуже зваженим і впевненим. Чи це змінилося після терористичних атак останніх років?

П. Д.: Це спостереження радше стосується батьківства, а не суспільного життя загалом. У Франції багато проблем, які викликають тривогу – наприклад, безробіття. Французьке суспільство досить консервативне й противиться будь-яким змінам. Терористична загроза лише посилила неспокій. Спершу люди виходили на вулиці з гаслом: «Ми не боїмося», але після Ніцци вони бояться. Це, серед іншого, проявляється в передвиборчих перегонах. Саркозі, який знову балотується, дуже вдало експлуатує почуття страху. Воно резонує. Як і відчуття, що ліві – безсилі.

Є. О.: Як говорити з дітьми про ці події?

П. Д.: Французи розуміють, що діти «не живуть на Марсі». Вони живуть із нами й усе бачать, тому потрібно простими словами пояснювати їм, що відбувається. Вони заслуговують на чесні відповіді на свої питання. Потрібно дати їм відчуття безпеки, але й також просту версію правди.

Є. О.: Ви живете у Франції дванадцять років. Як Ви себе ідентифікуєте?

П. Д.: Я американка! До мене досі звертаються в ресторанах англійською, бо чують мій акцент. Я довічна іноземка.

Є. О.: А Ваші діти?

П. Д.: Вони білінгви, і, на відміну від мене в цьому віці, вже бачили світ. Питають мене, чому ми досі не були у В’єтнамі або в місцях, про які я навіть ніколи не чула. Вони голодні до нових вражень. Це, мабуть, добре, але, все ж, страшенно дорого. Я постійно бентежу їх чимось «занадто американським». Вони не хочуть, щоб я ставила забагато питань або говорила з їхніми вчителями. Вони хочуть, щоб я була нормальною. А я іноді навіть не знаю, що є нормальним, а що ні.

Коментарі


спецтеми: