Оля Михайлюк: «Поки неможливо робити проекти в Криму, будемо робити їх там, де ми є»

Цей матеріал вийшов завдяки меценатській підтримці МАРІЇ ЗАІЧЕНКО.

 

Де проходить межа між особистим і суспільним, між війною і миром, між історією і сучасністю? Протягом останніх кількох років проекти ОЛІ МИХАЙЛЮК, які вона реалізовувала в Україні, Німеччині, Польщі, пов’язані саме з визначенням цих кордонів.

В рамках програми Gaude Polonia Оля Михайлюк останні півроку провела в Познані, відвідуючи майстерню одного з найвизначніших польських перформерів Януша Балдиґи. Його творче становлення пов’язане з «Академією Руху» — експериментальним об’єднанням, що виникло в часи кризи комуністичного режиму в 70-х і займалося пошуком відповідної новим викликам художньої мови. Як говорить Оля, вивчення цих процесів у Польщі допомагає краще зрозуміти теперішню ситуацію в Україні і ту роль, яку в ній можуть відіграти митці.

На Gaude Polonia Оля Михайлюк створила інсталяцію «Resztę Zrobi Bóg» в UAP (Університет мистецтв в Познані), перформанс «wor(l)ds»  для фестивалю 48 Stunden Neukölln у Берліні і взяла участь у виставці «Teraz v Polsce» в люблінській галереї «Labirynt». Також разом із колегами з мистецької агенції «АртПоле» вона провела кілька зустрічей в Познані та Варшаві, присвячених Криму й Донбасу — для митців, істориків, антропологів мистецтва, публіцистів, перекладачів і всіх небайдужих до окресленої теми.

 

Тетяна Манзюк: Майже всі твої проекти останнього півріччя стосуються Криму. Чому, навіть опинившись у Польщі, ти продовжувала працювати з цією темою?

 Оля Михайлюк: Для мене зараз неможливо розділити свої проекти за геополітичними ознаками. Якісь із держав уже визнали Крим територією Росії, на офіційному рівні, або ж своїми фактичними діями — ігноруючи міжнародні санкції, продовжуючи торгівлю з анексованим півостровом. Найстрашніше, що сам півострів уже все визнав, принаймні таке враження в мене склалося під час поїздок туди. Є окремі «нескорені». І надалі, швидше всього, ми спостерігатимемо процес тихого погодження людьми й країнами. Але «швидше всього» — це не напевне. Я хочу вірити в інший розвиток подій. Дива трапляються, і зазвичай не через те, що так захотіла «більшість». Тепер питання до кожного з нас особисто: ти теж заспокоїшся? Коли тобі стане байдуже? Чи впливає на тебе суспільна думка?

Співвідношення (і протистояння) особистого й суспільного — актуальна тема. Нещодавно завершився open call фестивалю Modern Body (Гаага), цьогорічна тема якого I/WE/THEY. Де закінчується особистість і починається соціальне тіло? До війни я не особливо переймалася цим. А вже у перформансі «between», створеному влітку 2014 року, ми поміщаємо людину між двох моніторів з потоками дратівливих українських і російських теленовин, даючи таким чином можливість відчути атмосферу, в якій опинилися жителі окупованих Криму і Донбасу. І запитуємо, чи здатна людина зосередитися, проаналізувати, зробити власні висновки за таких обставин?

Т. М.: Відеочастину «between» повністю створено з кадрів із російського та українського телебачення. З березня 2014 ти публікуєш репортажі в «УП. Життя», де описуєш свої періодичні поїздки до Криму. Якою є пропорція документального і художнього у твоїх творах і чи змінилась вона у Польщі?

О. М.: Я постійно відчуваю присутність «двох моніторів» і шукаю способи бути незалежною від них. В Криму перед «референдумом» ми стали свідками дуже конкретних подій, які вдалося задокументувати. Чим більше я віддаляюся від них у часі, тим ширший діапазон осмислення, тим більш художніми (і менш документальними) стають висловлювання — як у візуальному вимірі, так і в слові. Хочеться йти ще далі — внутрішньо я вже наближаюсь до твору, для якого треба на довший час поїхати в Крим, спробувати відчути природу, побути з людьми. Хоча, звичайно, це завжди важкий досвід, занадто інтенсивний для мене. Кожен, хто побував у таких умовах, знає, що це стан максимальної концентрації, уваги, швидкості прийняття рішень. Потім доволі складно перелаштуватися на звичайний ритм життя. Анексія, окупація, війна — я знову гублюся в тому, якою мовою про це говорити. Але це відбувається в моїй країні зараз, я відчуваю це й навіть знаю, що можу де в чому зарадити. Тому намагаюся знайти ритм, у якому є моменти концентрації, але є і паузи, дистанція, вміння вдихати повітря.

Мені пощастило: за останні півроку в Познані та Берліні я зустріла цікавих художників з різних європейських країн (і з України також — з Донецька й Криму). Спілкування з ними і з Янушем Балдиґою допомогло в пошуках такої необхідної мені нової мови. Власне, всі його перформанси, його школа — це своєрідний шлях до розуміння, що є рівновага в людині. І тому з максимально емоційного, насиченого, кольорового — України зараз — я поверталася в цілковитий спокій, могла зупинитися, відчути геометрію подій і взаємозв’язки.

Т. М.: Твоєю першою роботою в рамках стипендії стала інсталяція Resztę Zrobi Bóg. Розкажи, як вона виникла.

О. М.: Напередодні 18 травня (День пам’яті жертв депортації кримських татар — прим.Т.М.) я відчула, що маю поділитися своїми спогадами, сумнівами та ідеями на майбутнє. Пригадала похід з кримськими татарами на Чатир-Даг в цей день рік тому. Спускаючись із гори, ми побачили, що за нами спостерігають представники спецслужб. Я була дуже пригнічена, бо не розуміла, як цьому можна протидіяти, і вголос вимовила: «Що я можу зробити?». Чоловік, який ішов поруч, тихо і переконливо відповів: «Зроби все, що можеш, а решту зробить Бог». Ця порада допомагає мені не потерпати від відчуття провини, а просто робити те, що можу (намагаючись, звичайно, робити максимально добре), і не зупинятися. Я інсталювала текст про Крим — у 1944-му й сьогодні — на сходах в Університеті мистецтв. Над ними був екран з кадрами з минулорічного сходження, що перетікали в марево, в золотаво-блакитний сон з піску й хвиль. Про це і йшлося: якщо з Кримом все вирішено, то хто ці п’ять тисяч людей, які сходили на Чатир-Даг? Чи це мій сон?

261563389

Т. М.: Як реагували викладачі та студенти університету?

О. М.: Я дивилась, як люди реагують не лише на тему, а взагалі — на присутність чогось іншого в знайомому їм просторі. Попри те, що це художній університет, частина з них зовсім не помітила змін. Вони були настільки сконцентровані на собі, що проходили цілком звиклою ходою і не бачили літер. Зауважила, що студенти з Азії зупинялися абсолютно всі й починали поглядом шукати, в кого запитати, чи взагалі можна йти цими сходами. Навряд чи вони одразу розуміли, що в роботі йдеться про пам’ять, але вже самого знаку їм було достатньо — на якомусь дуже глибинному рівні.

Були люди, які читали від початку до кінця, дивилися відео, шукали, кому поставити запитання. І дуже зворушливо, що ввечері, коли прийшла повертати сходам їхній звичайний вигляд, мені передали листи. Можливо, саме для цього я лишила три слова на торцях сходів, власне, Resztę Zrobi Bóg. Зараз, через 2 місяці, там лишилася одна літера “і”, але не на колишньому своєму місці, а рівно посередині. Тобто хтось доклав зусиль. І якщо, повернувшись до Познані з Криму, я мала сумніви щодо продовження, то тут побачила таке звернення «Олю, і?» і зрозуміла, що наступного року 18 травня тут же в UAP, але вже в Galeria Rotunda, представлю наступну роботу. Особливість цієї галереї в тому, що вона кругла, а це дуже важливо для тих фото і об’єкту, які хочу тут показати.

Тим часом відео сходження на Чатир-Даг-2015 стало історичним. Цього року, на жаль, серед кримських татар вже не було одностайності щодо участі в акції — до організації долучилися російські «громадські організації». Кілька людей (з різних міст) звернулися, щоб наступного 18 травня заінсталювати відео в різних просторах — адже це події, про які просто мусимо пам’ятати.

Т. М.: Ти згадуєш про поїздки до Криму. Остання відбулася вже під час стипендії. Чому ти повертаєшся туди?

О. М.: Я не можу пояснити. Ніби й немає такої конкретної мети. Минулого року ходила на Чатир-Даг, цього року запускала сонячних зайчиків… На старому ринку в Познані я знайшла дзеркало і фотографувала те, що в ньому відбивається. В Криму в певний момент відчула себе агентом в Задзеркаллі. Там воно рятувало, бо я виглядала не як хтось, до кого можна ставитися серйозно. (сміється.) І ефект задзеркалля в цьому теж був: мій абсурд (якась незрозуміла зйомка відбитків у старих дзеркалах) переміг їхній абсурд, і я змогла повернутися без затримань і зайвих запитань. Взагалі для мене Крим — це Задзеркалля зараз. Я кажу: «було несправедливо — відібрали, відрізали, знищили», а мені відповідають: «ні, ну захистили ж, покращили», «закрили музей» — «ні-ні, тільки дах полагодимо». І так далі. Але я з’їздила в Крим і повернулася наповнена ним — зі смутком, звичайно, але і з усім теплом його каменів, кольорами, запахами.

Photo 3

Т. М.: А як взагалі кримське питання представлене сьогодні у Польщі? Як реагують на нього на повсякденному рівні, чи намагаються розібратися?

О. М.: Чесно кажучи, образ України в цілому виникає дедалі більш викривленим. Для нинішнього керівництва Польщі Волинь зараз набагато цікавіша, ніж Крим. Не хочеться іронізувати, але неможливо реагувати інакше на всі ці мурали, тексти, гасла, особливо маючи наш кримський і донбаський досвід впливу пропаганди на свідомість «пересічного громадянина». Пару місяців тому я писала про те, як купувала на ринку гранат і дідок-продавець, почувши мою недосконалу польську, запитав: Pani rossiyanka? Я відповіла, що українка — to różne rzeczy. На що він: Nu to już wszistko pomeszane. Я не погоджувалася, а він знай собі повторював wszistko pomeszane, wszistko pomeszane… і тільки на слові wojna прокинувся. Став говорити, що то jest najgorsze. Тепер для більшості при слові Ukraina спрацьовує асоціація з волинською трагедією.

Що ж стосується мистецьких проектів, то, скажімо, в Національній галереї Zachęta у Варшаві зараз триває виставка THE TRAVELLERS. Художники з Центральної та Східної Європи осмислюють тему мобільності і відкритості для свого регіону, де «ще донедавна  свобода подорожей була розкішшю, доступною небагатьом, синонімом політичної свободи». Тема, зараз більш ніж актуальна для України, але учасників з України немає. Коли в Центрі сучасного мистецтва Zamek Ujazdowski проходив Міжнародний день поезії, я звернула увагу, що серед кількох десятків учасників українці відсутні. Це небезпечна тенденція. Втім, не буду стверджувати, що це суто політичне питання. Можливо, недостатньо сильних інноваційних українських проектів, культурна дипломатія тільки почала розвиватися, відсутня державна підтримка і т. д.

Але є і хороші новини. Зараз в люблінській галереї Labirynt триває виставка, учасниками якої стали стипендіати Gaude Polinia різних років — її ініціював Вальдемар Татарчук, а співкуратором був Януш Балдига. Цікаво було дізнатися, про що кожному з нас йшлося протягом останніх півроку.

Т. М.: Ти також встигла взяти участь у фестивалі 48 Stunden Neukölln в Берліні із перформансом «wor(l)ds», де використовуєш предмети побуту із написами peace, dream, home. Повертаючись до твоєї тези про те, що «всі проекти стосуються Криму»… Чи йшлося тобі про Крим в цій роботі? 

О. М.: Тема фестивалю була означена як «Надмір» — в різних контекстах і проявах. Моя робота була присвячена надмірному вживанню слів. Розтиражовані мільйонами, peace-dream-home втрачають свій сенс як слова й поняття, перетворюючись на ознаки споживацького. Втрачаючи свій дім, втрачаєш і необхідність його прикрашати, а отже позбавляєшся від прив’язаності до матеріального. Це непростий шлях до власної свободи. Протягом останніх двох років в Empik, Buttlers, IKEA я купувала різні предмети декору, на яких бачила ці слова. І трансформації, які відбулися з цими предметами під час перформансу, здається, наблизили мене до їхніх справжніх сенсів. Звичайно, я думала про подорожніх — про тих, хто мусив залишити свій дім. Думала про Крим. Але думала і про те, чим є дім для мене. Він існує — навіть фізично, але я так рідко туди повертаюся. Сумую, але ніколи не затримуюся надовго. Мені хотілося «прожити» водночас всі можливі ставлення до цього поняття. Хтось прагне повернення. Хтось біжить. Хтось, як я, шукає.

Більшість предметів були керамічні. Цікаво, що зі слів уціліло лише dream на настільній лампі — і відчуваю, що це лише початок проекту. Уламки тих слів (окремі літери) в мене. Тепер хочу передати їх нашому товаришу, кримському керамісту Рустему Скібіну. Мені здається, йому вдасться відновити ці розбиті предмети.  Будемо мудрі як японці з їхнім мистецтвом кінцугі — філософська основа «золотих швів», якими вони скріплюють ушкоджену кераміку, в тому, що шпарини й тріщинки невід’ємні від історії об’єкту, тому їх треба не приховувати, а демонструвати. І після такої реставрації моя лампа (а саме про цей об’єкт мені йдеться передусім) стане унікальною.

Photo 5

Як і досвід нашої війни. Треба, мабуть, не приховувати його (навіть від себе), а навпаки — усвідомити, щоб жити далі. Я зрозуміла, що в моїх проектах нема початку й кульмінації. Це моє життя. Вони тривають. А війна — це епізод, про який хочеться якнайшвидше заговорити в минулому часі.

Т. М.: Ще один твій «кримський» проект «Стежка» також про пошуки дому й Криму за фізичними межами півострова. У завершеному недавно розписі вінницької бібліотеки художня ідея виникла з ретельного дослідження локального контексту…

О. М.: Так, у Вінниці ми віднайшли його в оповіданнях Михайла Коцюбинського — вінничанина, що сто років тому написав цикл кримських оповідань. Цитати з них у поєднанні з кримськотатарськими та подільськими орнаментами були використані для розпису фасаду бібліотеки, розташованої якраз навпроти музею письменника.

Коли створювався ескіз для центрального круглого вікна, я спочатку хотіла взяти цитату про очі. Рустем підтримав і почав розробляти… А я тим часом вже знайшла фразу про небо для фасаду: «…хотів, щоб душа його гойдалась, як хибкий човен на морі, тремтіла, як лист на вогні, щоб стала прозорою, легкою і могла злинути в небо». І стала мріяти про небо… Так ми й не вирішили — око чи небо. Думали робити два кола — одне українською, інше — кримськотатарською, а я просто на чернетці накидала коло — окококококо… Рустем помітив: «кок — це небо по-кримськотатарськи!» Тож обирати не треба було — око і небо-кок поєдналися. Одне слово — і два значення у двох мовах. В проектах, пов’язаних з Кримом, з’явилось коло. Й ідея «Стежки» — обійти навколо світу і таки повернутися в Крим.

Т. М.: Наступними точками у навколосвітній подорожі «Стежки» стануть польські міста. Чи можеш вже поділитися планами?

О. М.: Ми думаємо про Варшаву й Познань (щоб далі рухатися до Берліна, Парижа, Лісабона). З’ясувалося, що в обох містах планувалися, але так і не були реалізовані два надзвичайно цікаві проекти, які торкаються теми мультикультурності й мультирелігійності. У 2003 році художниця Анна Нестерович запропонувала створити інсталяцію на місці незбудованої мечеті у Варашаві. У міжвоєнний період татарська спільнота ініціювала побудову мечеті у польській столиці — на конкурс відгукнулося 66 архітекторів, було обрано найкращий проект, але через брак коштів і війну не реалізовано. Візуалізація Анниної ідеї була представлена в галереї Zachęta, схвально сприйнята керівниками міста, але… теж не втілена. У 2009-11-му в Познані група художників розробила проект перетворення труби індустріальної будівлі на мінарет — за зовнішнім виглядом, а не релігійним призначенням. «Мова про наше ставлення до іноземців, чужих, інших — йдеться у концепції проекту. — Чому ми прирівнюємо іслам до тероризму, звідки береться наш страх перед ісламом і який образ мусульманина він витворює?… Мусульманська спільнота в Познані налічує 1000 осіб. «Мінарет» ставить питання, чи хочемо ми, поляки, помічати їх. І в який спосіб». Ідея також не знайшла підтримки. Звичайно, ці проекти резонують з нашою темою, а спілкування з місцевими художніми спільнотами й дослідження дають нові й нові теми для роздумів.

Наприклад, у Познані є такий барельєф: зустріч Міцкевича з Пушкіним, вони тиснуть один одному руки, і поруч — польський солдат із радянським солдатом (про акти вандалізму, як то политі фарбою руки солдатів, можна знайти інформацію в місцевій пресі). Всі у Польщі знають «Кримські сонети» Міцкевича і майже всі —  «Бахчисарайський фонтан» Пушкіна, але ніхто не знає кримських творів Лесі Українки. Нещодавно дізналася, що вони є в кримськотатарському перекладі. Яким є звучання наших мов — української, кримськотатарської — у світі? Як часто їх не чують серед голосніших, чисельніших… Я думаю, у Познані «Стежка» може бути пов’язана з поетичними текстами Лесі про Крим. Під час останньої подорожі на півострів я їздила в Музей Лесі Українки в Ялті — вся експозиція перенесена на другий поверх, який «закрыт по техническим причинам». На першому вже розмістився Музей історії Ялти ХІХ ст. На моє питання про те, як цей будинок пов’язаний з Лесею, екскурсовод роздратовано відповідала: «Да она просто комнату снимала на втором этаже». Мене не влаштовує ця відповідь. І поки неможливо робити проекти в Криму, будемо робити їх там, де ми є.

банер голос-нед

Коментарі


спецтеми: