Нові сюжети майбутнього

Фото: © Meet Up!

Все почалося з особистої історії. Олеся Яремчук, журналістка й головна редакторка видавництва «Човен», взяла слово перед міжнародною аудиторією в Берліні: «Я народилася в 1991 році, як і моя країна. В Україні відкрилися нові горизонти свободи і наше покоління має шанси змінити світ». Олеся говорила про те, чим були кордони для попередніх поколінь: що пережила її бабуся, яку вивезли до Сибіру, чи мала вона свободу вибору чи силу впливати на обставини. Місто Броди, куди Олеся Яремчук нещодавно їздила писати репортаж, на початку століття було під різними окупаціями 16 разів. Як мусили почуватися його мешканці – розгублено, зневірено? Чим для них були кордони, які так легко зміщувалися з приходом нових імперій? «Пірнаючи в комфортну перину чужої західної культури, я ніби приміряю на себе сукню й дивлюся, чи вона мені пасує. Але мені завжди хочеться повертатися додому, і це найчесніше відчуття себе», – сказала журналістка.

Таким був пролог до великої триденної розмови про те, як нині можна долати кордони, коли світ дедалі більше тяжіє закриватися від чужинців, і про нові покоління, які здатні писати нові сюжети майбутнього.

Берлін вітав міжнародний захід «Meet Up! Німецько-українські зустрічі», на який з’їхалися активісти й діячки з незалежних організацій України й Німеччини: кінець вересня, індустріальна зона Берліна, сотня людей, готових ділитися досвідом перетворень і отримувати нові знання від колег. 

Конфлікти та їхнє вирішення

Із 2015 року Німеччина прийняла понад 1 мільйон біженців, у зв’язку з чим у країні активізувалися антимігрантські настрої, збільшилася кількість злочинів, скоєних правими екстремістами. Найпомітніша серед радикальних правих сил – організація Pegida (Патріоти Європи Проти Ісламізації Заходу). Канцлерка Ангела Меркель публічно критикує діяльність Pegida й наголошує, що в Німеччині немає місця пропаганді проти біженців та ісламу.

Менторка зустрічі «Meet Up!» Анна Вібелітц понад 10 років займається темою конфліктів та методами їхнього вирішення. Вона живе в Дрездені, де розміщується осередок організації Pegida, і бере участь у зустрічах, організованих мерією для діалогу між місцевими представниками різних політичних таборів. З 2014 року Pegida влаштовує регулярні марші проти мігрантів, а активні містяни організовують альтернативні демонстрації «Дрезден для всіх».

Анна має змогу впритул працювати з обома середовищами і спостерігає за тим, як краще будувати процес перемовин між людьми. Анна також багато часу присвятила роботі з групами з Сербії та Косово. Там уже давно немає війни, але ситуація все одно напружена на рівні особистісних, родинних конфліктів. Емоції досі переповнюють людей, які живуть у мирних містах. Розуміння їхніх потреб не означає прийняття чи згоду з поглядами цих людей. Розуміння також не є методом вирішення конфлікту, це лише перший крок до вибору доречних інструментів для полегшення напруги. Ці принципи спільні і для конфліктів не таких масштабних – вони також працюють у малих і великих колективах.

Конфлікти зароджуються непомітно, їм передують події, які ми зазвичай не помічаємо. Проблеми в окремо взятому колективі, який працює над спільною метою, зароджуються так само. Наприклад, може статися конфлікт між тими, хто працює в штаті за винагороду й між волонтерами, які працюють безкоштовно. Завжди існує питання ієрархій, правил, яких слід дотримуватися. До палких дискусій можуть призвести нечіткий поділ обов’язків у роботі, занадто амбітні цілі проекту, через недосягнення яких виникають взаємні звинувачення в команді.

У спільних міжнародних проектах конфлікти можуть виникати на ґрунті культурних відмінностей, коли учасники й учасниці схильні пояснювати свою позицію через культурні особливості своєї країни, використовуючи в такий спосіб культуру як виправдання для своїх дій. З одного боку, часто це сприяє посиленню стереотипізації чужої культури, в стресових ситуаціях ми схильні сприймати все в чорно-білій палітрі. З другого боку, намагання все пояснити і виправдати власною етнічною приналежністю та культурою призводить до її вивищення.

Коли конфронтація вже в розпалі – що можна зробити, щоби її погасити? І за яких умов це можливо? Найперше, радять фахівці, варто залучати до діалогу лише тих учасників з обох сторін, які готові брати участь і усвідомлюють свою роль у процесі перемовин.

Анна Вібелітц розповідає, що завжди слід залучати медіатора, який зможе вислухати кожного. Інколи варто розвести й ізолювати сторони конфлікту для того, щоби виграти час на підбір подальших стратегій спілкування. Часто стається так, що люди усвідомлюють наявність конфлікту, але відмовляються визнавати його вголос і в присутності інших озвучувати свої погляди. Інколи єдиний можливий крок назустріч у конфлікті – це проговорювання якихось речей індивідуально. Але ніколи не варто збирати колектив, у якому є конфліктна ситуація, і влаштовувати безтурботний тім-білдінг чи вдавати, що проблеми не існує.

Обов’язково слід забезпечити гарантії того, що під час перемовин модератори вислухають позицію і не пристануть одразу на чийсь бік. На цьому будується довіра, без якої конфлікт переростає у насильство. До початку діалогу варто для себе окреслити, де пролягатиме індикатор терпимості, коли чужий гнів, емоції та фрустрація точно стануть для вас нестерпними, а коли – прийнятними і зрозумілими. Іншими словами, потрібно не допускати будь-яке насильство, але варто приймати потребу людини висловити емоції. Дати стороні конфлікту випустити пару дуже важливо, бо лише після цього вона може сприймати аргументи чи варіанти вирішення конфлікту.

Не останню роль у подоланні конфлікту грає вибір місця і часу для перемовин. Важливо окреслити чіткий час, який кожен (кожна) готовий присвятити обговоренню.      

І чи не найважливіше завдання в подоланні конфліктної ситуації – знайти спільну мету, яка потрібна кожній стороні. Можна проговорити спільний інтерес чи ціль. І якщо ви не сприймаєте певні аргументи на одному рівні, то можна спробувати знайти точки дотику на іншому.

Завжди рятує ситуацію зізнання, що ви не збираєтеся когось переконувати у власній правоті чи пропонувати змінити погляди просто зараз. Краще виступати в ролі зацікавленого дослідника, якому важливі різні думки й кути погляду на спільну проблему, якщо вона вже окреслена.

Спільні речі можуть виявитися в особистих історіях, і найкращий метод проговорювати їх – сторітелінг, у якому людські характери, проблеми, прагнення можуть бути зрозумілими іншому. Тому іншому, з яким важко знайти спільну мову.

Arrow
Arrow
Slider

Сила історій

Організація Active Youkraine допомагає іншим будувати свою діяльність за допомогою розповідей у різних форматах – текстах і відео. Вони почали свою роботу 1,5 року тому з моніторингу найцікавіших ініціатив з України, що виникли після Майдану. Як кажуть учасниці проекту Єва Фамулла та Юлія Портнова, одна з типових проблем українських організацій, які займаються важливою суспільною роботою, – невміння описати себе й розповісти історію так, щоби зацікавити аудиторію своїми розробками. Аctive Youkraine вирішили допомагати таким ініціативам створювати захопливі мультимедійні історії. Нині вони вчать, як розповісти історію, як її зняти на відео та грамотно його змонтувати. Крім практичної допомоги, вони самі стали майданчиком, де громадські ініціативи можуть презентувати свої проекти для таких самих колег з України та для ширшої європейської аудиторії.

«Сторітелінг», або розповідання історій – один із найбільш популярних методів, із яким працюють рекламні та маркетингові компанії, цей метод використовують у політтехнологіях, у кіноіндустрії, в глянцевих виданнях, в освітніх проектах. Як виявилося, громадський сектор також може активно застосовувати методи сторітелінгу, аби бути почутими й поміченими. Сьогодні жодна адвокаційна кампанія чи культурний проект, який хоче залучити нові аудиторії чи фінансування, не може обійтися без сюжету, який зачепить глядача. Головна умова такої розповіді – відчуття пережитого особистого досвіду, чесність.  

Ми щодня живемо серед тисяч історій і самі оповідаємо їх безліч, навіть не замислюючись над цим, але коли потрібно сконструювати історію, у багатьох це викликає ментальний блок і фрустрацію. Особливо потерпають фахівці, які можуть годинами розповідати про свою професійну сферу, але не можуть пригадати чи відтворити щось особисте, пов’язане з таким досвідом. У кожному з нас сидить внутрішній редактор і цензор, який намовляє тримати свої історії при собі, бо вони можуть виявитися для когось не надто цінними, нецікавими. Також на нашу здатність створювати оповідь упливає медійний, новинарський шум і рекламні шаблони, які «засмічують» візуальну та емоційну пам’ять, замулюють сприйняття історій. Але, як пише Джо Ламберт у «Книзі рецептів розповідання», розказана історія зцілює, навчає, повертає пам’ять, висловлює ідентичність.

Сторітелінг – це метод перетворення звичайної інформації у знання. Сила історії полягає в тому, що вона пробуджує уяву слухача й дозволяє бачити щось більше, ніж просто розповідь, яка може бути навіть суто візуальною.

Як же розповідати так, щоби не було нудного нагромадження фактів? Учасниці Active Youkraine радять застосовувати прийом «відкриття», коли ваша діяльність (кураторська робота, екологічна ініціатива, робота з людьми з особливими потребами тощо) відчутно змінилася завдяки новому знанню, набутому під час вдалих/невдалих спроб чи помилок. Варто говорити з власної перспективи, а не штампами зі ЗМІ. При цьому в особисту розповідь можна інтегрувати широкий політичний контекст країни.

Робота над історією про себе чи свою організацію пов’язана з саморефлексією й мусить починатися з питань «Для чого ця оповідь? Як вона показує, ким ви є сьогодні?» Фахівці сторітелінгу кажуть, що всі історії можна описати двома формулами: «В місто прийшов незнайомець» або «Ми вирушили в подорож» – тобто якась кардинальна зміна приходить у ваше життя сама, або ви йдете назустріч їй.

Не слід боятися емоцій, які виникають в історії, адже вони додають живого звучання й дозволять запам’ятати її краще. Також варто забути про поняттєві конструкції, прописані у місії та завданнях вашої організації, на кшталт «підвищення ролі громадянської самосвідомості». І чи не головна порада від менторок проекту – дотримуватися структури розповіді, не відволікатися на паралельні сюжети, не пов’язані з головним; пам’ятати, заради чого ви говорите з аудиторією. Якщо історія складається з умовних трьох частин, то десь ближче до середини має відбутися принципова зміна «сюжету». Втім, існують різновиди схем у сторітелінгу, коли частини можуть мінятися місцями для більшого ефекту, розгортатися навколо центральної події, щоразу повертаючись до неї, і загалом для утримання уваги можна порушувати часову послідовність.

Один із найважчих моментів сторітелінгу – обрання «голосу», точної інтонації, з якою ви хочете звернутися до слухачів. Фахівці радять відмовитися від уявної позиції об’єктивного наратора чи диктора телебачення. Саме в розповіді про ініціативу, людей, пов’язаних із нею, про виклики і досягнення варто говорити від імені живої людини, емоційно включеної в події, про які йдеться. Якщо бракує слів, можна розкадрувати історію з найцікавішими моментами і «показати» момент змін, а не переповісти про нього. А ще краще – надати слово тим, для кого і з ким працює ваша організація. Мультимедійність оповіді дозволяє перетворити історію на цікаву спільну подорож, у якій пізнаються люди, характери, країна.

Для чого «Meet Up!»?

Коли в порядку денному міжнародних заходів присутня Росія, одразу може виникнути підозра в черговому «десанті» російської пропаганди. Однак у випадку «Meet Up!» йдеться про якісні низові ініціативи, тож серед учасників було четверо молодих російських активістів та діячок, які приїхали з Красноярська й Новосибірська, де вони, власне, представляють осередки громадської альтернативи, яка працює в умовах нинішнього політичного режиму в Росії. Для українських учасників та учасниць одним із важливих моментів під час дискусій стало вживання слова «війна» замість «конфлікту», адже часто йшлося про персональні історії, які неможливо звести до нейтральної лексики.      

Евелін Шеер, керівниця програми «Meet Up!», підкреслила важливість розвитку незалежних ініціатив: уперше конкурс ідей оголосили в 2014 році, тоді на розгляд комісії потрапило понад 80 заявок. У 2016 році журі підтримало 34 проекти – їхня кількість скоротилася, адже проекти стали міжнародними і вартість їхнього проведення зросла. Того року найбільш актуальною темою для ЄС стали біженці й права людини.

У 2018 році програма «Meet Up!» зосередиться на незалежних освітніх проектах та громадських ініціативах. Тому вереснева зустріч була присвячена обговоренню найбільш актуальних питань для неурядових ініціатив та випрацюванню спільних правил для міжнародної молодіжної угоди між Німеччиною та Україною. Судячи з роботи в групах, найбільш запитаними темами стали соціальне підприємництво, сталість проектів, альтернативні освітні можливості для школярів, можливості сучасного мистецтва й освіти.

Як зазначила Майя Пфлюгер, представниця фонду RBS, проект «Meet Up!» уже створив певний резонанс у суспільстві і має мужність ставити питання про майбутнє у час політичних криз. Загалом від початку програми у ній взяли участь понад 4000 учасників і учасниць з України й Німеччини.   

Усі творчі майстерні, що відбувалися протягом трьох днів, так чи інакше стосувалися проблеми порозуміння й важливості окремого людського досвіду, способів його репрезентації. Це були практичні зустрічі, на яких ішлося про важливість діалогу в цілком конкретних контекстах.  

Можливість говорити про речі, які хвилюють українських громадян і громадянок, не через викривлене дзеркало медіа, а під час публічних зустрічей і майстерень – надзвичайно важлива з погляду подальшої міжнародної співпраці двох країн. Берлінська зустріч “Meet Up!” засвідчила, що вже існує критична маса ініціатив, готових працювати на майбутнє.

 

Фото: © Meet Up!

Програма підтримки «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, фонду ім. Роберта Боша та фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (EVZ).

Коментарі


спецтеми: