Not in my name

Photo: Carlos J M Martinez

Часом буває так, що на місці всіх емоцій, які були в тебе з якогось приводу, залишається тільки згірчення і втома.

Коли Сашко Бойченко продовжив блазнювання Андруховича і Прохаська на «Збручі», я, мушу визнати, започувалась не розлюченою чи сприкреною, як почувалась раніше, а просто втомленою. 

Мене втомило десять років спостерігати за пережовуванням тієї самої жуйки з контрастною наліпочкою «Дві України» в додатку. Мене втомило спостерігати, як люди з такою здатністю писати, і писати добре, як пан Юрій, із такою, без іронії, мудрістю, як пан Тарас, люди з таким чуттям слова, як пан Сашко, і ще кілька яскравих, талановитих, розумних персоналій дістають ту саму жуйку і пережовують її, хоч вона вже давно втратила гостроту смаку й викликає тільки втому, роздратування і легкий біль десь там, де жовна.

Я не письменниця і не літературна критикиня, і нічого не тямлю в «найлітературніших текстах», яких стільки наплоджено в останні дні, аби перетовкти в ступі ще трохи води, але тямлю, що зверхнє і хамське обсмоктування тих самих тем і відмова помічати, як сильно змінився світ, рано чи пізно втомить і найтерплячішу людину. Тому не про теми. Про тексти.  

Те, що один із моїх ґвалтівників розмовляв українською, не викликало в мене до української ні огиди, ні вагінізму, ні інших страшних симптомів. Українська в цьому стосунку в мене взагалі нічого не викликає. А намагання спекулювати на тому, що для багатьох жінок стає дуже травматичним досвідом, шановний пане Тарасе, викликає, запевняю, куди більше сприкрення, ніж російська мова викликає страждань у ваших ніжних вух. І цей досвід, хоч я і не письменниця, і не змогла його доладно описати, таки чомусь мене навчив. Навчив, що жертва не винна. Якою б мовою вона не розмовляла, яку білизну не носила б, де б не ходила ночами.

Savvy, пане Олександре? Є приводи, а є причини. Не треба повторювати за відомими всім закордонними телеканалами бздури про те, що причиною війни є наявність російськомовного населення. Ви, як і я, чудово знаєте, що це не так. І не треба вслід за ними видавати одне за інше. Цього разу така нелюба вам російськомовна жертва зі Сходу дуже часто з вами однієї крові. І значно більше жертва, ніж ви.

Я не тямлю, для чого штурхати патичком в ті місця, які тільки-но почали гоїтись і зростатись.   

Мене втомило, що розумним людям треба пояснювати очевидне. Мене втомило, що складне і кольорове видають за просте і чорно-біле. Мені, стовідсотково україномовній, сняться сни чотирма мовами, а часом і іншими – тими, яких я не знаю. Іноді я прокидаюсь поруч із чоловіками, які не розмовляють українською (як, утім, і російською) і спросоння розмовляю з ними рідною мені мовою, а часом – навпаки. Це не має жодного значення, свої сни за ці дні вже обговорило безліч куди обдарованіших літературно, ніж я, людей. Я не вірю, що комусь, крім прискіпливого патруля чужої білизни і мови приватного спілкування, цікаві чужі сни. Хочу, однак, зауважити, що я не письменниця, але вважаю, що гарненька, але неточна і заяложена метафора нічого не варта. Може, якби не це, мені легше було би стравити зворушливу історію про мову чужих снів. 

Втомлює і дратує недолугість кпинів із «критиків та критикес, які начитались Саїда». Один із моїх найкращих вчителів якось казав, що не конче погоджуватись з усім в книзі, але цікаві ідеї звідти можна й треба почерпнути. Якщо в Саїда і можна запозичити щось цікаве, то це думку про те, що реальність набагато цікавіша і багатошаровіша, ніж дві мови, дві України й одна мотивація на всіх. Хто має очі, хай прочитає. Якщо не може деінде, то хай хоч у Саїда. Про мене. 

Просто іноді настає час, коли пояснювати вже немає сил. Після десяти (а може, й більше, я мала була, і не пригадую) років глухоти, диспути по темі, де жодного твого слова не чують, а те, що чують, перекручують і трактують в якийсь цілковито дикий спосіб, перестають «доставляти», і хочеться просто вмити руки.

Тому хай цей текст буде передусім актом публічного вмивання рук. Мене звуть Галя, я народилась і росла в цілковито україномовній родині і середовищі. До шістнадцяти я не вміла добре читати російською, а розмовляю з акцентом і досі. Серед інших речей, якими я займаюся, я перекладаю українською й пишу українською, а від схожої роботи з російською мовою відмовляюся, тому, як ви самі можете зрозуміти, я дуже зацікавлена, щоби, принаймні, поки мого життя, українська мова, скажімо так, квітла і ширилась. Дві третини мого життя минуло на Галичині. Я відрізняю андрути від карманадлів, афини від ґоґодзів і завжди маю проблему з тим, щоби пояснити «людською мовою» стовідсотково україномовним киянам, що таке «полядвиця». Але ж ми з вами, шановні пане Тарасе, пане Юрію і пане Олександре, чудово знаємо, що йдеться зовсім не про афини з ґоґодзами. Ми ж читали Саїда, правда? Йдеться про намагання в певний спосіб вибудувати владні ієрархії.

А спосіб будувати владні ієрархії, який я спостерігала двадцять п’ять років від «банди Януковичів», мені не до шмиги. І отой чувак, який на вокзалі в Миколаєві вчепився до мене за те, що я розмовляла по телефону українською, не припинить бути биком, якщо зробить те саме у Львові з російськомовним туристом. Бо, знаєте, мені все одно, якою мовою буде будуватися космос, який існує за принципом «плюнь в ближнього, насри на нижнього», і де параноїдально шукають, кого би попустити, бо якщо нікого не попустити, то сам вийдеш «опущеним».

Цей виплеканий і дуже україномовний космос, де спекулюють на тих, кому гірше, цей космос, де звинувачують жертв, де люди одні з одних знущаються через мову приватного спілкування, де комусь цікаво, якою мовою я бачу сни і де моїх ні в чому не винних друзів звинувачують в тому, що вони, так-так, саме вони, винні і в приході до влади Януковича, і у втраті Криму, і в війні на Донбасі, так ось, такий космос мені не до шмиги.  

Я не хочу жити в такому космосі і мені, щиро кажучи, до лампади, плекає його великий письменник, інший великий письменник, геніальний редактор, дідусь-КГБіст із сусідньої квартири, який за сорок років життя «на Західній» не спромігся навчитися української, Віктор Янукович персонально, чи неписьменний вуйко з Ворохти.

Коли вони плекають цей космос, цю свою маленьку Галичину, вони це роблять не від мого імені, not in my name. Ось і все, що я хотіла сказати.

Коментарі


спецтеми: