Not in my name

Photo: Carlos J M Martinez

Часом буває так, що на місці всіх емоцій, які були в тебе з якогось приводу, залишається тільки згірчення і втома.

Коли Сашко Бойченко продовжив блазнювання Андруховича і Прохаська на «Збручі», я, мушу визнати, започувалась не розлюченою чи сприкреною, як почувалась раніше, а просто втомленою. 

Мене втомило десять років спостерігати за пережовуванням тієї самої жуйки з контрастною наліпочкою «Дві України» в додатку. Мене втомило спостерігати, як люди з такою здатністю писати, і писати добре, як пан Юрій, із такою, без іронії, мудрістю, як пан Тарас, люди з таким чуттям слова, як пан Сашко, і ще кілька яскравих, талановитих, розумних персоналій дістають ту саму жуйку і пережовують її, хоч вона вже давно втратила гостроту смаку й викликає тільки втому, роздратування і легкий біль десь там, де жовна.

Я не письменниця і не літературна критикиня, і нічого не тямлю в «найлітературніших текстах», яких стільки наплоджено в останні дні, аби перетовкти в ступі ще трохи води, але тямлю, що зверхнє і хамське обсмоктування тих самих тем і відмова помічати, як сильно змінився світ, рано чи пізно втомить і найтерплячішу людину. Тому не про теми. Про тексти.  

Те, що один із моїх ґвалтівників розмовляв українською, не викликало в мене до української ні огиди, ні вагінізму, ні інших страшних симптомів. Українська в цьому стосунку в мене взагалі нічого не викликає. А намагання спекулювати на тому, що для багатьох жінок стає дуже травматичним досвідом, шановний пане Тарасе, викликає, запевняю, куди більше сприкрення, ніж російська мова викликає страждань у ваших ніжних вух. І цей досвід, хоч я і не письменниця, і не змогла його доладно описати, таки чомусь мене навчив. Навчив, що жертва не винна. Якою б мовою вона не розмовляла, яку білизну не носила б, де б не ходила ночами.

Savvy, пане Олександре? Є приводи, а є причини. Не треба повторювати за відомими всім закордонними телеканалами бздури про те, що причиною війни є наявність російськомовного населення. Ви, як і я, чудово знаєте, що це не так. І не треба вслід за ними видавати одне за інше. Цього разу така нелюба вам російськомовна жертва зі Сходу дуже часто з вами однієї крові. І значно більше жертва, ніж ви.

Я не тямлю, для чого штурхати патичком в ті місця, які тільки-но почали гоїтись і зростатись.   

Мене втомило, що розумним людям треба пояснювати очевидне. Мене втомило, що складне і кольорове видають за просте і чорно-біле. Мені, стовідсотково україномовній, сняться сни чотирма мовами, а часом і іншими – тими, яких я не знаю. Іноді я прокидаюсь поруч із чоловіками, які не розмовляють українською (як, утім, і російською) і спросоння розмовляю з ними рідною мені мовою, а часом – навпаки. Це не має жодного значення, свої сни за ці дні вже обговорило безліч куди обдарованіших літературно, ніж я, людей. Я не вірю, що комусь, крім прискіпливого патруля чужої білизни і мови приватного спілкування, цікаві чужі сни. Хочу, однак, зауважити, що я не письменниця, але вважаю, що гарненька, але неточна і заяложена метафора нічого не варта. Може, якби не це, мені легше було би стравити зворушливу історію про мову чужих снів. 

Втомлює і дратує недолугість кпинів із «критиків та критикес, які начитались Саїда». Один із моїх найкращих вчителів якось казав, що не конче погоджуватись з усім в книзі, але цікаві ідеї звідти можна й треба почерпнути. Якщо в Саїда і можна запозичити щось цікаве, то це думку про те, що реальність набагато цікавіша і багатошаровіша, ніж дві мови, дві України й одна мотивація на всіх. Хто має очі, хай прочитає. Якщо не може деінде, то хай хоч у Саїда. Про мене. 

Просто іноді настає час, коли пояснювати вже немає сил. Після десяти (а може, й більше, я мала була, і не пригадую) років глухоти, диспути по темі, де жодного твого слова не чують, а те, що чують, перекручують і трактують в якийсь цілковито дикий спосіб, перестають «доставляти», і хочеться просто вмити руки.

Тому хай цей текст буде передусім актом публічного вмивання рук. Мене звуть Галя, я народилась і росла в цілковито україномовній родині і середовищі. До шістнадцяти я не вміла добре читати російською, а розмовляю з акцентом і досі. Серед інших речей, якими я займаюся, я перекладаю українською й пишу українською, а від схожої роботи з російською мовою відмовляюся, тому, як ви самі можете зрозуміти, я дуже зацікавлена, щоби, принаймні, поки мого життя, українська мова, скажімо так, квітла і ширилась. Дві третини мого життя минуло на Галичині. Я відрізняю андрути від карманадлів, афини від ґоґодзів і завжди маю проблему з тим, щоби пояснити «людською мовою» стовідсотково україномовним киянам, що таке «полядвиця». Але ж ми з вами, шановні пане Тарасе, пане Юрію і пане Олександре, чудово знаємо, що йдеться зовсім не про афини з ґоґодзами. Ми ж читали Саїда, правда? Йдеться про намагання в певний спосіб вибудувати владні ієрархії.

А спосіб будувати владні ієрархії, який я спостерігала двадцять п’ять років від «банди Януковичів», мені не до шмиги. І отой чувак, який на вокзалі в Миколаєві вчепився до мене за те, що я розмовляла по телефону українською, не припинить бути биком, якщо зробить те саме у Львові з російськомовним туристом. Бо, знаєте, мені все одно, якою мовою буде будуватися космос, який існує за принципом «плюнь в ближнього, насри на нижнього», і де параноїдально шукають, кого би попустити, бо якщо нікого не попустити, то сам вийдеш «опущеним».

Цей виплеканий і дуже україномовний космос, де спекулюють на тих, кому гірше, цей космос, де звинувачують жертв, де люди одні з одних знущаються через мову приватного спілкування, де комусь цікаво, якою мовою я бачу сни і де моїх ні в чому не винних друзів звинувачують в тому, що вони, так-так, саме вони, винні і в приході до влади Януковича, і у втраті Криму, і в війні на Донбасі, так ось, такий космос мені не до шмиги.  

Я не хочу жити в такому космосі і мені, щиро кажучи, до лампади, плекає його великий письменник, інший великий письменник, геніальний редактор, дідусь-КГБіст із сусідньої квартири, який за сорок років життя «на Західній» не спромігся навчитися української, Віктор Янукович персонально, чи неписьменний вуйко з Ворохти.

Коли вони плекають цей космос, цю свою маленьку Галичину, вони це роблять не від мого імені, not in my name. Ось і все, що я хотіла сказати.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва