Ніхто не говорить

Фрагмент роботи Євгенії Олійник

За три роки війни в Україні я добре зрозуміла от що: наші почуття й думки часто лежать у проміжках між медійним потоком і «реальністю», яка насправді – лише те, що ми читаємо в соціальних мережах або те, що нам випадає бачити на власні очі. Субстанції, що заповнюють ці порожнини, часом не зрозумілі нам самим і бентежать нас іноді ще дужче, ніж усе, що відбувається навколо, а тому ліпше їх не чіпати. Більше того, відкриваючи свої «недоречні» переживання комусь іншому, завжди існує ризик, що тебе засудять – бо коли в країні війна, сумніватися заборонено. Їхня мужність, наша підтримка, твоя любов – ніщо не повинне опинитися під питанням. Адже як вистояти, коли немає на що спиратися, у що вірити?

Проект ЦСМ «Точки наближення», що відбувся в Харкові та Дніпрі в грудні минулого року, був більш чи менш вдалою спробою виявити ці прогалини. Ми прагнули дізнатися, як змінилося життя прифронтових міст за останні роки, й мусили розбиратися насамперед із власними уявленнями про реабілітацію ветеранів, адаптацію переселенців і роботу волонтерів. У цих кількох днях говоріння й активного слухання найціннішим стало відчуття впізнавання. Раптом стало зрозуміло, що деякі «незручні» речі потай турбують не лише мене. Виявлення цих тонких матерій непроговорених досвідів приносило полегшення.

У процесі зустрічей із волонтерами, журналістами та художниками ми мали можливість шукати відповіді на питання, на які у повсякденні зазвичай немає часу. Як обійти класичну медійну парадигму написання репортажів про переселенців? Чому не варто зосереджувати всю увагу на їхніх «історіях успіху»? Що таке inspiration porn, і навіщо потрібні життєствердні вірусні відео про ветерана, який веде інстаграм, присвячений новому протезу? Чи справді всі люди здатні однаково добре справлятися із інвалідністю чи втратою дому, й чому ми схильні вимагати цього від них? Чи виконала б держава функції волонтерів у критичні періоди, якби вони відмовились робити те, що роблять? І чи мусять волонтери вибирати: виховувати владу чи допомагати постраждалим?

Ті самі питання виникають у нас нині, коли ми разом із художниками готуємо підсумкові проекти. І, знову ж таки, щоразу, коли вдається вийти за рамки упереджень і зустрітися з власними страхами та сумнівами, я радію. Втім, ментальні кліше – це не вади сприйняття, а радше запобіжники.

Наприклад, ми засвоїли, що повальна героїзація солдатів шкодить усім: як самим бійцям, які почуваються ізольованими через свій сакральний статус, так і їхнім сім’ям, які нібито із вдячності та поваги мусять терпіти прояви агресії. Заговоривши про насильство в родинах ветеранів, медіа хитнули маятник в інший бік: герой став домашнім тираном. Ми витворили новий стереотип, повсякчас забуваючи додати, що в більшості випадків досвід війни лише виявляє та загострює приховані конфлікти. Тим часом існує й певна усереднена історія, геть нецікава для широкої аудиторії, але від того не менш складна й болюча. Така, наприклад, як моя. Це були три місяці тривоги й виснажливого очікування, коли мій партнер опинився в зоні бойових дій за ротацією. Він, утім, не отримав поранень, виконував доволі безпечну роботу (а якщо й ні, то я про це так і не дізналась) і, хоч ми майже не могли спілкуватись телефоном, завжди була електронна пошта. Щоранку перевіряючи оновлену мапу ситуації на Сході, мені часом було соромно за власне хвилювання. Зрештою, все могло би бути набагато гірше.

Ця думка водночас підбадьорювала мене й применшувала накопичувану тривогу. І коли він, зрештою, повернувся, я з жахом усвідомила, що геть нездатна бути вдячним слухачем, тому що кожна згадка про «АТО» неначе знову занурювала мене в кожен із тих днів, коли зникав зв’язок і в стрічці з’являлись страхітливі новини. Я була сповнена люті й сорому, й добути з-під них емпатію і любов виявилось дуже непростим завданням.

Приблизно в той самий час я писала диплом, присвячений фотографічному образу війни на Донбасі. Серед іншого, я звертала увагу на репрезентації жінок в масовій культурі: солдаток, а також матерів і дружин, які лишилися вдома. Мене зацікавило, що «жінки-які-чекають» практично завжди – бездіяльні ікони смутку, який у момент повернення бійця перетворюється на безмежну вдячність і щастя. Зрозуміло, що мас-медіа не покликані ілюструвати широку й суперечливу палітру емоцій. Але, як це не смішно, всі почуття, відмінні від такої іконічної скорботи, здавалися мені «неправильними». Водночас я не була впевнена, що маю право так сумувати – як вже було сказано, все могло би бути гірше.

Таке знецінення власного досвіду, зрештою, тільки ускладнило весь процес повернення до мирного життя – я нічим не могла допомогти і замість прийняти цей факт, скочувалася в болісне каяття чи сердилася. Через півроку в Харкові одна зі спікерок «Точок наближення», психологиня, розповіла нам, що рідні солдатів хоч і перебувають у безпеці, так само переживають тривалий стрес і потребують реабілітації, а тому очікувати від них адекватної допомоги в найкритичніший період часу – коли боєць щойно повернувся – не варто. Не можу сказати, що я цього не знала. Але вимовлене вголос, це знання неначе стало правдивим.

Здається, що «відчувати щось не те» стало ознакою часу для тих, хто відмовляється бачити світ чорно-білим. У документальній виставі «Щоденники Майдану» є, серед іншого, монолог жінки, якій настрої революції здавалися чужими. Не тому, що вона не розділяла переконання протестувальників чи підтримувала владу – просто не відчувала п’янкої єдності, що часом змушувала людей плакати від звуків державного гімну. Це свідчення завжди видавалось мені дуже цінним – тому що я почувалась так само (хоча ходила на площу, відвідувала недільні мітинги, носила їжу й ліки), але ні з ким не могла це розділити.

Може видатися, що фігури замовчування необхідні для функціонування суспільства в критичній ситуації. Наприклад, на кого покладатись, якщо волонтери визнають, що їхні можливості та ресурси не безмежні? Як проголошувати єдність, якщо харківські активісти розкажуть, що почуваються недостатньо патріотичними порівняно з пересічними львів’янами? Як солдатам повертатися до рідних, які усвідомили, що й самі не можуть впоратися без психотерапевтів? На «Точках наближення», окрім викриття замовчуваного, ми побачили ще й багато самоцензури – усвідомленої чи ні.

Мовчання, однак, має свою ціну й може, зрештою, завести суспільство у глухий кут. Виклик нашої сучасності – могти вмістити в собі безліч протиріч і не вдатися до крайнощів і редукції. Однак досі здається, що працювати з замовчуваними темами можливо лише «навпомацки», інтуїтивно, постійно тренуючи й перевіряючи власну чутливість. Тому що неможливо сприйняти все різноманіття досвідів. Але можна, принаймні, про нього заявити.

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва